Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

міг зрозуміти, про що це вони говорять. Він знав, що через хворобу батька міністри часто тепер радяться в палаці. Але чому вони з нього, з Матіуша, сміються? Чому називають його королем? І про яку війну йде мова?

Напівсонний, переляканий Матіуш пішов далі коридором і почув за інтими дверима:

— А я стверджую: король неодмінно помре. Жодні таблетки й мікстури йому не допоможуть.

— Голову даю на відсіч: король не протягне більше тижня.

Хлопчик не дослухав. Прожогом кинувся він коридором, перетнув два просторі покої і, захекавшись, влетів у королівську опочивальню.

Король-батько, дуже блідий, лежав на ліжку й важко дихав. Біля нього сидів добрий старий лікар, який лікував і Матіуша, коли той хворів.

— Татку! Татку! — заливаючись сльозами, закричав Матіуш. — Я не хочу, щоб ти вмирав!

Король розплющив очі й сумно, з жалем поглянув на сина.

— Я теж не хочу вмирати, — прошепотів він. — Не хочу залишати тебе самого на білому світі.

Лікар посадив Матіуша на коліна. Вони просиділи так досить довго, не зронивши жодного слова.

І в пам’яті Матіуша спливла така картина: він сидить на колінах у батька, а на ліжку лежить мама — бліда, як полотно, і часто-часто дихає. «Отже, тато теж помре», — подумав Матіуш.

У хлопчика серце стискалося від горя. І водночас спалахнули гнів та образа на міністрів: як сміють вони насміхатися з нього і його вмираючого батька!

«Я їм покажу, коли стану королем!» — промайнуло в нього в голові.

II

охорони влаштували дуже пишні. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом, дзвонили у всі дзвони, оркестр грав траурний марш. Вулицями рухалися гармати, марширували солдати. Повітря сповнювалося ароматом квітів, за великі гроші виписаних із далеких теплих країн. Народ оплакував смерть улюбленого монарха. Газети повідомляли про важку втрату, якої зазнала країна.

Сумний Матіуш сидів у дитячій. Майбутня коронація його анітрохи не радувала: адже в нього помер батько і він тепер круглий сирота.

Хлопчик пригадав маму — це вона вибрала йому таке ім’я: Матіуш. Мама ніскільки не чванилася своїм королівським саном. Вона гралася з ним, складала будинки з кубиків, розповідала чудові казки, вони разом розглядали книжки з картинками. З батьком Матіуш бачився рідше — у нього, як у всіх королів, справ було по горло: то військові паради, то візити іноземних королів, то сам він їздив за кордон, а потім — безкінечні наради, засідання, ради.

Але й батько, бувало, викроював для сина вільну хвилину. Грав із ним у кеглі, а то сяде верхи на коня, Матіуша посадить на поні, і вирушали кататися довгими алеями палацового парку. А тепер що? Невідступно, як тінь, за ним всюди слідує гувернер-іноземець із такою кислою фізіономією, ніби щойно випив склянку оцту. Та й по правді сказати, хіба бути королем так уже приємно? Мабуть, ні. От якби війна, тоді інша справа, боротися можна. Атак…

Сумно сидіти самому в кімнаті, сумно дивитися, як за палацовою огорожею пустують на волі діти.

Хлопців було семеро, і найчастіше гралися вони у війну. Верховодив веселий коренастий хлопчина, якого звали Фелеком. Він водив їх в атаку, муштрував.

Скільки разів Матіуш хотів покликати його й поговорити з ним хоч через ґрати. Але чи личить так чинити королеві, він не знав. А потім, з чого почати розмову, що сказати йому?

Містом розклеїли величезні афіші, які свідчили, що Матіуш вступив на трон і вітає своїх підданих, що міністри залишаються колишні й допомагатимуть малолітньому королеві керувати державою.

У вітринах магазинів виставили фотографії Матіуша: Матіуш верхи на поні, Матіуш у матросці, Матіуш у військовому мундирі, Матіуш на параді. Показували Матіуша і в кіно. Сторінки ілюстрованих журналів у країні й за кордоном теж рясніли зображеннями Матіуша.

Його всі любили. Дорослі жаліли його, тому що він сирота. Хлопчиськам лестило, що всі слухаються їхнього однолітка: навіть генерали стоять перед ним навитяжку, а солдати роблять на караул. Дівчата по вуха закохалися в миловидного маленького короля, сфотографованого верхи на поні. Але найбільше любили його діти із сирітських притулків.

Ще за життя королеви в притулки у дні великих свят посилалися гостинці. Після її смерті король наказав зберегти цей звичай. І тепер без відома Матіуша діти продовжували отримувати до свят солодощі й іграшки. Лише значно пізніше Матіуш зрозумів: якщо в бюджеті є відповідна стаття, можна зробити людям багато добра. А от якщо немає такої статті, пиши пропало.

Приблизно через півроку після вступу Матіуша на трон популярність його, завдяки одному випадку, зросла ще більше. Ім’я його було на вустах у всіх городян. Усім припав до душі вчинок юного монарха.

А сталося ось що.

Матіуш довго вмовляв старого лікаря, аби той дозволив йому гуляти містом. «Хоч раз на тиждень відпускайте мене в міський сад, де граються звичайні діти. У королівському парку дуже добре, але навіть у найпречудеснішому місці самому нецікаво й нудно», — переконував його Матіуш.

Нарешті лікар здався і звернувся до гофмейстера з проханням дозволити Матіушу три прогулянки містом через кожні два тижні. Гофмейстер звернувся в головне управління палацу, головне управління палацу клопотало перед регентом скликати раду міністрів і повідомити їм прохання короля.

Дивно, скажете ви, що королеві так важко вибратися на найзвичайнішу прогулянку. Проте справа виявилася ще складнішою. Гофмейстер погодився, підтримати прохання Матіуша лише з вдячності до лікаря, який нещодавно вилікував його, коли він отруївся рибою. Але це ще не все: головне управління палацу взялося за це в надії отримати гроші на споруду нової стайні, яких воно давно й марно добивалося. Нова ж стайня була мрією королівського регента. А обер-поліцмейстер дав згоду назло державному скарбникові. Адже за кожну королівську прогулянку поліції видавали з казни по три тисячі дукатів, а санітарному управлінню міста — діжку одеколону й тисячу дукатів золотом.

Перед кожною королівською прогулянкою двісті робітників і сто прибиральниць підмітали й наводили лад у саду: фарбували лавки, обприскували алеї одеколоном, з дерев і кущів витирали пил. За чистотою стежив цілий загін лікарів: усім відомо, які шкідливі для здоров’я бруд і пил. А поліція стежила, щоб у сад не пробралися хулігани, які мають звичку кидати камінці, штовхатися, битися і кричати.

Матіуш був щасливий. У просто вдягненому хлопчикові ніхто не впізнавав короля. Та кому могло прийти в голову, що король, як простий смертний, гуляє у звичайному саду. Обійшовши двічі сад, Матіуш сів відпочити на майданчику, де гралися діти. Тільки-но він сів, як до нього підбігає дівчинка й каже: