Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

Ви бачили коли

безхвостого кота?

Навіки він, сірома,

зостався без хвоста!

Ну, а в нас хвости довгенькі

й танці наші веселенькі.

Тож проженім подалі

безхвостого кота!

З їхнього боку то було вкрай негарно, чи не так? Безхвостик сидів посеред кола й знічено облизувався. Інколи стиха поривався сичати, та, оскільки не вмів того робити як годиться, коти з нього просто сміялися. А потім заводили співати другої пісеньки, ще дошкульнішої:

Ви чули, що пацюк

спіймав того кота?

Вийшов переможцем —

відгриз йому хвоста.

Ну, а ми — ловці спритненькі

й не такі, як він, дурненькі.

Тож проженім подалі

безхвостого кота!

Ба, нашому коткові зовсім не було чого радіти. Проте саме того дня, коли йому виповнилося рівно шість тижнів, сталося таке. До садиби, де він жив, приїхав машиною якийсь дядько. Поставив машину в дворі та й не причинив за собою дверцят.

Помітив те котик, гайнув до машини, стрибнув на підніжку й з цікавістю зазирнув досередини. Випала прекрасна нагода роздивитися машину, тож котик заліз у неї і скоро відчув себе поміж усілякими гальмами та приладдями вільно, як удома.

Ось він схопив ганчірку та й ну кусати, рвати й підкидати її, мовби пацючка. Потім угледів китичку, що висіла на шнурку перед заднім вікном, і, звичайно ж, ударив по ній лапою, а тоді заходився гризти й тягти її так, що віконна завіска осунулась донизу. Коли він пустив китичку, то завіска з величезним шумом піднялася вгору!

Безхвостик трішки злякався й перехотів гратися. Натомість він зручненько вмостився на чудовому м’якому задньому сидінні й від утіхи заплющив очі. Він аж запишався. Хіба хто з тутешніх котів лежав коли-небудь у машині?

Аж тут вернувся той дядько й сів до машини. Котик не встиг вибігти надвір, забився в куток і подумав: «Полежу тихенько й побачу, що буде далі». Дядько натиснув на педалі, перемкнув гальма, завів машину, й вона забурчала так, що котик мало не зомлів од страху.

Та ось машина рушила. Вона спустилась якимось провулочком до шляху, а там помчала з шаленою швидкістю. Ой-йой, вона просто летіла! Безхвостик дивився у вікно й бачив, як, танцюючи, пропливали проз них дерева, кущі, телефонні стовпи й червоні будиночки. Його аж дрож пройняв. Куди він, власне, їде? Що з ним буде?

Згодом будинків обабіч шляху погустішало; спершу то були вілли з садками, а потім високі кам’яниці, що сягали до самих небес. І дедалі більше машин мчало їм назустріч. Напевно, вони в’їхали в місто, про яке котик краєм вуха чув на своєму подвір’ї.

Нараз машина зупинилась, дядько вийшов надвір і знов не причинив за собою дверцят. Безхвостик витягнув шию і подивився йому вслід. Дядько зайшов до якоїсь крамнички. Кіт побачив вітрини, повні ковбас і шинки, й відчув як його кишки грали марш.

Через хвильку-другу дядько вернувся з великим оберемком пакунків і закинув їх на заднє сидіння. Котик щосили зіщулився в своєму кутку, й дядько, видно, його не помітив. Він знов сів за кермо й поїхав далі.

Безхвостик обережно принюхався до одного пакунка. Звідти пахло чимось добреньким. Як шкода! Продукти так позагортувані в папір, що не витягнеш ані шматочка. Лишилося одне — нюхати, хоч у животі млоїло від голоду.

Машина знов зупинилася, і Безхвостик зрозумів, що вони приїхали. Дядько вийшов, відчинив задні дверцята й став брати пакунки. Аж тепер у кутку він загледів котика!

— Отакої! — мовив він. — А ти хто такий?

— Няв, — відповів котик, бо, власне, нічого іншого не вмів казати.

— Виходить, у мене в машині їхав заєць, — сказав дядько.

Котик не збагнув, чому дядько назвав його зайцем. Але подумав, що в кожнім разі треба щось відповісти, тому ще раз мовив:

— Няв.

— Ну й гаразд, зараз побачимо, що з тобою робити, — сказав дядько, взяв котика за загривок і засунув до правої кишені плаща.

Там було темно, як у льоху. Е-е, темряви котик не боявся, та хіба приємно лежати в кишені, не знаючи, що буде далі?! Дядько сказав: «Побачимо, що з тобою робити». Звучало то страшнувато. Й котикове серденятко несамовито закалатало: здавалося, що в дядьковій кишені лежав годинник.

Дядько зайшов у будинок, поклав пакунки, а тоді вийняв з кишені бідолашного котика. Той великими зляканими очима роззирнувся по боках і побачив ще кількох людей: якусь тітку, дівчинку й хлопчика.

— Гляньте, що лежало у мене в машині, — засміявся дядько. — Ну, не бійся, котусю, ми тебе не скривдимо, — мовив він, і котик одразу ж трохи заспокоївся.

— Який же він, татусю, гарнюній! — вигукнула дівчинка. — Можна мені його взяти?

— Кажеш, він лежав у машині? — перепитала тітка. — Як він там опинився?

— Краще б там лежав пес, — озвався хлопчик. — А цей котик навіть без хвоста. Подивіться на ту смішнючу куксу, що в нього ззаду!

— А мені він подобається, — сказала дівчинка й так щиро поцілувала котика, що той струснув головою, ніби стояв надворі під дощем.

Таким чином кіт-хуторянин став котом-міщуком на ім’я Пелле, бо дівчинка розуміла, що не дуже приємно, коли тебе називають просто Безхвостий.

Другий розділ

Пелле Безхвостий надибує лисицю

Дівчинці Біргітті було десять років.

— Розумієш, відтепер я твоя мама, — сказала вона Пелле. — Якщо ти будеш гарно поводитися і слухатись, то житимеш у нас.

— Няв, — мовив Пелле.

— Носитимеш бант, — вела далі Біргітта, — тоді кожне побачить, що ти вихований кіт.

І вона пов’язала на шию Пелле червону шовкову стрічку й зробила красивий бант. Йому то геть не сподобалося і, лишившись наодинці, він спробував його із себе зняти. Однак у нього нічого не вийшло.

«Що ж, — подумав Пелле, — мабуть, із деякими незручностями треба змиритися. Попри все, я, здається, втрапив до добрих людей».

Так, то справді були добрі люди: пригостили його свіжою салакою, налили в блюдце смачного молока, поклали у кошика подушку, щоб йому було де спати, й кинули клубок вовни, щоб йому було чим гратися. Тож поволі-поволеньки він перестав журитися