Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Таємничий лицар 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємничий лицар"

306
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємничий лицар" автора Джордж Мартін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 33
Перейти на сторінку:
повний надії.

— До вечері скуштуємо, пане?

— Якої ще вечері?

— Печеного м’ясива, — відповів хлопець. — Смаженої качки. Та хоч миски кулешу. Що подадуть, пане.

Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»

— А якби ж іще й переночувати… — докинув Яйк обережно.

— Може, панич перини бажають?

— Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк.

— В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.

— Маємо двадцять два шеляги, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.

Дунк збентежено почухав вухо.

— Я гадав, ми маємо два срібняки.

— Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.

— А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.

— Зірки гарні, — погодився Яйк, — але земля твердувата, пане. Кортить, бува, підкласти під голову подушку замість чобота.

— На подушках хай принци сплять.

Ліпшого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидалася ясновельможність. «А ти б краще не забував, що в малому тече драконяча кров.» У Дункові ж текла жебрацька… як йому зазвичай торочили у Блошиному Подолі, коли не обіцяли, що як виросте, то напевне потрапить на шибеницю.

— Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, але на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз.

Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв із нього кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.

— Ну, — мовив Яйк, — переїхати можна і чоботом.

— Не можна, — заперечив Дунк, — обійдемося без чобота.

Чобіт міг накликати біду. «Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати.» Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами битого золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся — все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали тривожні часи, у які ліпше не спокушати долю.

— Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт — такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро.

— Я б краще переплив, пане.

На відміну від Дунка, Яйк умів плавати дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі.

— Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней?

— Я не глухий. — Дунк ще й пилюку бачив. — Великий загін, до того ж поспішає.

— Гадаєте, то розбійники?!

Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача.

— Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом.

Дунк смикнув за руків’я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок.

— А от нам краще заховатися обіч дороги. Хай їдуть собі. Пани бувають різні.

Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Престолі сидів ласкавий король Даерон, на дорогах було безпечно. Не те, що зараз.

Вони з Яйком заховалися за кущем терену. Дунк зняв свого щита з мула і надів на руку. Довгастий, загострений знизу клином, облямований залізом сосновий щит був старий, високий та важкий. Дунк купив його у Камінному Септі навзамін щита, якого Довговерх порубав на тріски у їхньому річковому двобої, та не мав часу змалювати на щиті свого в’яза і падаючу зірку, тому знак — похмурий сірий повішеник на шибениці — тимчасово лишився від попереднього хазяїна. Малюнок не був йому до вподоби, зате щита віддавали задешево.

Перші вершники пролетіли повз них за якусь мить — два молоді паничі на баских румаках. Панич на гнідому мав на собі відкритого шолома визолоченої криці з трьома високими пір’їнами: білою, червоною та золотою. Такі самі прикрашали й кінського налобника. Воронець обіч першого був убраний у лазурово-золоті ладри; коли він блискавкою мчав повз, його чабраком бігли кучері від вітру. Вершники галопували поруч, тюгукаючи, сміючись та розвіваючи довгими киреями.

Третій пан їхав слідом статечніше — на чолі довгої валки, що нараховувала зо два з половиною десятки людей. Там були машталіри, кухарі, пахолки трьох лицарів, кінні арбалетники та щитники, а до того з десяток возів, навантажених лицарією, шатрами та усяким харчем. З панового сідла висів його щит — темно-жовтогарячий з трьома чорними замками. Дунк начебто пам’ятав цього герба, але звідкіля? Володар герба був уже немолодий, похмурий, з невдоволено скривленим ротом та коротко підрізаною, побитою сивиною бородою.

«Може, він був на Ясенбродській луці» — подумав Дунк. — «Або ж ми з паном Арланом служили в його замку». Старий заплотний лицар перебував за багато років на службі у стількох замках та панських обійстях, що Дунк і половини згадати не міг.

Раптом пан різко смикнув повід на себе і зиркнув на терновий кущ.

— Гей ти, за кущем! Ану виходь.

За його спиною два арбалетники наклали стріли на тятиви. Решта їхала собі далі.

Дунк вийшов крізь високу траву зі щитом на плечі та рукою на руків’ї меча. Від пояса та вище він був голий, на обличчя лягла руда маска від пилу, що здійняли коні. Дунк розумів невтішно, яким незугарним має видаватися; втім, спершу подорожнім впав у око його зріст, і ті аж принишкли.

— Ми не бажаємо сварки, мосьпане. Нас тут двоє: я і мій зброєносець.

Він кивнув Яйкові, щоб той виходив.

— Зброєносець? То ти називаєш себе лицарем?

Дункові не сподобалося, як панок на нього дивився. «Цими очима можна людину білувати». Він відчув за доцільне прибрати руку з меча.

— Так, я — заплотний лицар, шукаю служби.

— Кожен розбійник, якого я вішав, казав те саме. Ваш знак на щиті може виявитися пророчим, пане лицарю… якщо ви не брешете про своє звання. Шибениця й повішеник… це ваш герб?

— Ні, мосьпане. Я не встиг перемалювати щита.

— Чого? Тікали від родичів убитого?

— Я купив його за чесні гроші. — «Три замки, чорні на жовтогарячому… де я їх бачив?» — Я не розбійник.

Панові очі дивилися гостро, мов два кремені.

— Звідки в вас той рубець на

1 2 3 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємничий лицар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємничий лицар"