Читати книгу - "Урізька готика"

При роботі над поясненням слів мені дуже допоміг «Словник бойківських говірок» М.Й.Онишкевича[9].

Про читача

Сучасного читача важко здивувати незвичайними мовними прийомами. Але ще важче змусити його замислитися над суттю образів і символікою слова, віднайти себе в невластивій йому мовній стихії.Зазвичай, у нас не прийнято давати коментарі й пояснювати діалектні слова чи їхні форми при виданні книг сучасних письменників. Однак ми вирішили це зробити знову ж таки задля читача.

На думку автора і редактора лише дбайливе, навіть, побожне, ставлення до мови, збереження цілісності усіх її компонентів, у тому числі й діалекту, має вирішальне значення для української літератури в майбутньому.

Олександра Чаус

1. Втома

Докопували бульбу вже після Покрови, коли світ темний і змучений, а дощ зганяє останнє листя з дерев: нема йому різниці, жовте чи зелене. Воно теж змучилося дрижати на вітрі й холоді, як перше змучилося від палючого сонця, і хоче лягти на землю впереміж із грушками-гниличками та поморщеними сливками. Безуб’яки копали бульбу пізніше від інших, й було їх лишень двоє — батько з сином, чотирнадцятилітнім хлопчиною. Матір поховали у жнива: злягла в горячці[10] й не встала. І треба було відробити той похорон у священика. Єгомость не напирав[11],але пасувало[12] йому віддячитися. Грошей не хотів узяти, то вартувало було помогти отцеві у полі й коло бульби. Співчував Петрові: в самого жінка померла ще замолоду, і більше не міг женитися, бо — священик. Хотів єгомость піти в монастир: їздив, напитував, але, видно, щось собі не сподобав у монашеському побиті[13], й лишився в Урожі. Тут він родився, тутка поховав вітця, матір, жінку, і ніхто не випихав його з бідної урізької парафії, та й казали про їхнє село всяке. Чи правду чи неправду, тілько чужому тут було зле. А отець Антоній не був чужий і тримав парафію, як тримається обіруч снопа з погано зав’язаним перевеслом, аби не розсипався і ліг зручно в полукіпок. Бог не дав йому діточок, єгомость був уже немолодий, то кождому було цікаво, хто ж прийде по ньому і чи довго втримається. Село, хоч і бідне, але не таке бідне, як гірські села: земля родила й худоби тримали через те небагато. У сусідніх Мокрянах урізьких людей прозивали бойками, у Нагуєвичах — кафтанами, натякаючи на колишню силу-силенну зубожілих шляхтичів, з яких тепер лишилися тільки Винницькі, Ільницькі та Страшівські. Село поховало пам’ять під нивою щоденних та сезонних клопотів, бо знало, що єгомость пам’ятає за них, і списує до грубої[14] книжки їхні долі, сни, їхні життя і смерть. Виділи[15] через отворене вікно, як пише за бюрком[16]. Раз священик пише, то щось мудре. Так писав його дідо, і так писав його тато. Інші священики того не робили, не знати чому. Не раз отець Антоній приходив до школи і дивився на дітей так, ніби шукав серед них того, кому хотів би передати те, що знає, бо вже змучився писати й нести на собі тягар досвіду. Але, видно, не знаходив.

У селі траплялось більше похоронів, ніж весіль та хрестин. Воно теж втомилось, бо було дуже старим. На Ласках, горі, під якою починався Уріж з горішньою церквою та попівством, пастушки знаходили часом кам’яних пташок, грубо витесаних з каменю, з одним очком і ледь позначеним крилом. Ще батько єгомостя, теж священик, показував урізьких пташок панам у Львові, і ті казали, начебто мають вони щонайменше кільканадцять тисяч років, а се свідчить, що в Урожі мешкав люд, який ще не вірив у Христа. «Та й тепер не дуже вірять», - докидав котрийсь із священиків, обтяжений родиною й господаркою. На що отець Антоній кивав сумно: «Пам’ятаймо, що може бути ще гірше. Люди зачнуть[17] вклонятися Антихристу, чулись-те, що твориться на великій Україні?»

«Нема часу газет читати.» Бесіда з приємної ставала тоді прикрою, а декому видавалась і небезпечною, бо навіть лінивий байдужний розум дотикала думка: недобре казати, що Ісус Христос, єдиний з Трійцею, мав початок і кінець, або що колись його могло не бути.

Втім, здибалися[18] вони лише на празники[19]. У кожній парафії був свій празник. Або коли щось траплялось надзвичайне, окрім на уродин[20] чи похорону. Отець Антоній вважався би дуже шанованим священиком, якби не був удівцем. Це виправдовувало трохи його неординарність, проте в очах духовенства й мирян було чималим ґанджем[21].

Петро Безуб’яків із сином Орком[22] копали бульбу пізно та ще в сльоту. Позавчора зачали, і хотіли до вечора скінчити. Людей не кликали, бо не було до чого, та й хто виніс би їм на поле обідати, хто би наварив? Безуб’яки вважалися наполовину чужими, бо його небіжка Марія тут вродилась, а Петро був з Нагуєвич, хоч перебрався до Урожа ще малим хлопцем. Було поза тим ще й таке, що, певно, шкодитиме й Петровим онукам. Воно пекло його серце і робило мову несмілою й тихою там, де сходилось більше людей. Ні, не виглядали на отих: обидва, Петро з сином, були бліді, марні, й не дуже добре їм велося: корова згинула, а кінь був дуже старий і Петро, як міг щадив[23] його перед тяжкою роботою. І нині лишив у стайні, аби не стояв на студеному вітрі, доки вони копають бульбу за рікою.

Оркові текло з носа, і він втирався мокрим рукавом, дусив у собі кашель, аби тато не гнівався. Із гір насувалась ще одна тяжка велика хмара, ліс курився пасами[24] туману, а на городах не було ані живої душі. Лише на їхньому загоні, безкінечно довгому, земля була повита матиною[25], колючим осотом і засохлою лободою. Орко скосив позавчора не дуже добре й боявся вітцівського докору. Але той рив як кертиця[26] важку кам’янисту землю, вишпортуючи бульбу з підірваних корчів не так мотикою[27], як руками. Кидали всю бульбу в один кошик, бо не було ні великої, ні дрібної. Літо мали сухе, то бульба не вродила. Та й садили її на тому самому місці вже другий рік поспіль, перервавши загін[28] латкою капусти. «Як дійдемо до капусти, — думав Орко, — тато мене пошлють