Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Джури і підводний човен 📚 - Українською

Читати книгу - "Джури і підводний човен"

274
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джури і підводний човен" автора Володимир Григорович Рутковський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 78
Перейти на сторінку:
староста черкаський знову заходив по світлиці.

— Цікаво… — промовив він про себе. Проте, певно, щось не давало йому спокою. Врешті зупинився навпроти Швайки і мовив:

— Дуже цікаво. Але, на жаль, не маю таких сил, щоб напасти на орду. Навіть коли та спочиває.

— Я теж, князю, не з порожніми руками, — відказав Швайка. — Маю до трьох сотень дніпрових козаків.

— То чом же ти з ними не в Переяславі?

— Староста переяславський дозволив мені потайки супроводжувати орду і при нагоді пошарпати її.

— То добрі рубаки, князю, — втрутився Колотнеча. — Я бачив їх у ділі. Коли що — вони й самі підуть на цілу орду.

Князь зблиснув очима і спитав, різко націливши пальця на Швайку:

— Він правду каже? Підете?

Швайка кивнув.

— Виходу немає, князю. Треба йти. Бо коли розсиплемося по сільських городищах, проти татарів точно не встоїмо. А так хоч відвернемо на себе ординську увагу.

Староста черкаський зміряв Швайку поглядом:

— Отже, підете… Навіть коли всі погинете?

Швайка стенув плечима і криво посміхнувся.

— Та постараємось якось вижити. А от коли ти візьмеш цю справу в свої руки — точно виживемо.

Староста черкаський невизначено мугикнув.

— Не все тут просто… Я й радий був би чимось помогти присульцям, але… Ми тут з Федором три дні ганялися за татарським чамбулом, доки витиснули його на лівий берег. Тож уяви собі, що буде, коли ми подамося вам на поміч, а вони знову повернуться.

— Не перейдуть, — запевнив Швайка. — Мої люди сповіщають, що той чамбул уже приєднався до основних сил Менглі-Гірея. До того ж я не сказав головного. Мої люди підслухали, що після того, як татари пролетять уподовж Сули, вони перейдуть Дніпро і вдарять на Черкаси з лівого берега. А ти ж, князю, з нашого боку не готовий відбиватися, чи не так?

Князь примружився на Швайку:

— Ти що, вже не тільки в татарів, а й у нас вивідуєш?

— Ні, князю, — якомога безтурботніше усміхнувся Швайка. — Але кожному відомо, що татари з нашого боку на Черкаси ще жодного разу не нападали. А втім… — Швайка помовчав. — Один раз було. Тоді, як Батий пішов на Київ. Але він перейшов на правий берег тільки по трупах наших пращурів.

У світлиці запала мовчанка.

— Було… — невизначено сказав Глинський і знову заходив по світлиці.

Швайка з Колотнечею тривожно перезирнулися: пан або пропав. Колотнеча обережно кахикнув:

— Князю, коли ми ганялися за татарами, до Черкас прибився один чоловік. Каже, що ти його знаєш.

— Клич його сюди, — звелів князь.

Колотнеча вийшов з світлиці. Князь провів його поглядом і похитав головою.

— Схоже, що вас уже й водою не розіллєш.

— Атож, князю, — охоче відказав Швайка. — Я бачив, чого Федір вартий, і він, гадаю, теж непоганої думки про мене.

— Це добре, — схвально відгукнувся князь і вмовк, бо Колотнеча увів до світлиці якогось обшарпаного чоловіка.

— Хто ти? — запитав Глинський.

Колотнеча підбадьорливо кивнув незнайомцеві. Той здер шапку з голови, схилився перед князем і промовив хрипким, зірваним голосом:

— Я з Глиняного, твого містечка, князю. Семеном Загребельним буду.

— Загребельний! — вихопилося у князя. — Семко!

— Так, князю, — щось схоже на усмішку промайнуло в очах чоловіка. — Впізнав?

— Ще б пак!

Черкаські дружинники вважали князя найкращим ловцем раків. Проте ніхто навіть не здогадувався, що цьому вмінню князя навчив саме оцей Семко. І як сидіти з очеретиною під водою, і як вистежувати річкову та лісову звірину — теж навчив він, Семко…

— Радий тебе бачити, старий друже, — зворушено мовив князь. — Але що тебе привело сюди?

Семко з розмаху впав на коліна і поповз до черкаського старости.

— Змилуйся, князю! Не дай пропасти ні твоїм людям, ні твоїй землі!

— Підведися! — насупився староста. — Негоже старим друзям стояти на колінах одне перед одним. І чому це Глиняне має пропасти?

Семко підвівся і глянув на старого товариша очима, повними болю та відчаю.

— Сам відаєш, що повз нас кримчаки ходять у московські землі. І щоразу обчухрують нас, як билинку при дорозі.

— Як билинку, кажеш… — князь затис у кулаці звислого вуса. — А що ж ваші старійшини?

Двадцять літ тому, коли Глинський з родаками підбивав усіх, кого можна було, на збройний опір Менглі-Гіреєві, старійшини Глиняного та довколишніх сіл його не підтримали. Вони вважали, що оскільки більшість із них має татарське коріння, то кримський хан їх не чіпатиме. Тож нехай князь по шукає собі однодумців деінде. Довелося Глинському притьмом кидати свої родові землі, даровані ще великим князем Вітовтом, і спішно перебиратися з-під Ромен до Черкас.

— А їх уже немає, князю. Їх перших пограбували. А тепер і за нас узялися. Від моєї сім’ї лишився тільки я та небога з дітками. А тепер, як налетить татарин, то вже нікого не залишиться. Ні людей, ні навіть згадок про твоє містечко…

— І де твої зараз?

— У болотах сидять, князю.

Глинський обійняв Семка за плечі й пообіцяв:

— Зроблю все, що можу, друже. А ти, мабуть, голодний? — І, не чекаючи відповіді, крикнув у сіни: — Гей, хто там! Погодуйте мого земляка, а потім хай відпочине!

А коли той вийшов, Глинський зупинився навпроти Швайки й запитав:

— То коли будемо рушати?

САРТАК І БОРИХАН

Ще з учора, скориставшись легкою віхолою, частина Орди зійшла зі шляху й зачаїлася в болотистій улоговині. Попереду виднілася широка заплава кривулястої річечки Комишні, однієї з численних присульських приток, а по ліву та праву руку — руді очерети впереміж з білим снігом, на якому виднілося свіже мереживо звіриних слідів. Та незабаром сліди щезли — їх затоптали ординські вивідники, що віялом сипонули навсібіч від стійбища. Решта чаушів заходилася обставляти шатра й утеплювати гарби. Треба було бодай зо два дні відпочити з далекої — для декого аж з Криму — дороги. Перед нападом на уруські села це вкрай необхідно. Бо втомленим воїнам на виснажених конях робити нема чого.

До полудня стійбище ніби вимерло. Навіть коні незрушно застигли серед витоптаних снігів. І лише під вечір заходилися стріпувати довгими, майже до землі, гривами і бити передніми копитами в снігу — видобувати з-під нього минулорічну траву. А їхні господарі, аби зігрітися, почали влаштовувати

1 2 3 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і підводний човен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джури і підводний човен"