Читати книгу - "Заповiт Шевченка"

Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тієї дрібноти – нарікав – "на Україні, крім плачу, нічого не почути", бо там "чорт-ма людей". Не вірив, щоб там хто почув його слово, – "всі оглухли, похилились у кайданах". Це було покоління, яке не пік сором неволі, не палило його почуття ганьби. І в такі хвилини, пройнятий гнівом, він лаяв їх "мільйонами свинопасів", плебеями, "німими, підлими рабами", які – "аби пуга в руках була", кожному деспотові коритися будуть… Певно, в такі хвилини не любив їх!

Тирани, їхні помагачі, темні люди, – ось кого він бачив у сучасній йому Україні. У просту, геніальну формулу уняв поет людність України, його – і нашої. Єзекиїлем на розпуттях голосить він: "Левиці – людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені… Мов шуліка хватає в бур'яні курча, клює і рве його, а люди – хоч бачать люди, та мовчать". Ось кого він бачив в Україні! Левиць, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбоєві приглядалися. Тих останніх і левиць – ненавидів! Незлобний люд беззахисний – жалів! Кому ж належала його любов?

Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах… Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди". Знову той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватися. І поет викликає тих, третіх, які могли б піднятися й розкувати народ, стати за Євангеліє правди, тих, яких іще не було за його життя, яких він бачив лише в минулім, у нашій колишній славі, і візіонував в майбутнім.

До цих належала його любов! Тих, яких слава гриміла колись по Україні! Тих, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, уява! їх, що "пишними рядами", як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили, мов живі, у його хату на розмову, – їх він виглядав! До них кликав стомленим серцем – "вернітеся!" Щоб знову кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя, любив пристрасною любов'ю, яку переказав нам у Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячі гречкосії", не курча в бур'яні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".

Україна, яку ненавидів, – була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив, – була Україна півлюдей-півбогів, героїв, що могли протиставитися левам, людоїдам, новітнім Неронам, що мали силу розкувати закутих людей. Героїв із вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".

Тих, що кували кайдани, – проклинав. Тих, що їх несли покірно, – жалів. А тих, що їх рвали, – любив!

Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну – тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить перед нами довгими рядами – Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая, – їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану багатьма печатями, – їх, чиї блискучі постаті, мов бенгальськими вогнями, освічували темряву й неволю сучасності. До них звертається й зі своїм Заповітом, бо ніхто, лише вони могли "пірвати кайдани" ганьби, напоїти "вражою злою кров'ю" землю нашу. Тільки вони могли створити з племені "рабів" свобідну націю, де була б "своя правда, своя сила і своя воля", не воля й сила займанця, ні його брехня.

До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і їм заповідав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє посланіє не лише для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, – до нас.

Тому якраз тепер такий актуальний Шевченків Заповіт. Бо знову в Україні розбійники-людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знов чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі в червонім плащі Сатани. І знову лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають чужинцеві "розпинати вдову-сиротину". Знов повно всюди "мерзенних каламарів" одописців тиранів. Знову обернений у рабство народ. Але нині з'явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він з тугою та сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам… І тому власне, щоб знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її дух та перелякати темних людей, – злигалися "розбійники-людоїди" чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями".

Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна – Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не "людина визвольного руху" (ця людина "збанкрутувала й вийшла з моди"!), а людина-раб. Тому і стягають з постаменту Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини", того "в бур'яні курча", не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, які в пам'ятні перед війною роки боролися й тепер борються за "окрадений люд"; тому чіпляють на них знеславлюючі наліпки "хижаків", "підпільників", "орденців"; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину", осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшенно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв, і