Читати книгу - "Зло не має влади"

— То що, дзвонити батькам? — так само глухо запитав начальник.

— Спершу ми поговоримо з громадянкою Лапіною, — сказав чоловік біля вікна. — Є у вас вільне приміщення?

* * *

Бібліотека о цій порі була порожня. Але там виявилося дуже спекотно, до того ж, тхнуло старими запилюженими книжками. Кватирка з тріснутим склом ледь-ледь цідила відносно свіже повітря.

— Дякую, — сказав оперуповноважений начальникові. — Можете йти.

Той пом’явся та вийшов, причинив за собою двері. Я нарешті глянула в обличчя цьому оперові.

Він був дуже блідий. З дуже білявим волоссям. Із чорними, незвичайно чорними очима на вузькому обличчі. У чорному костюмі й чорній сорочці, перехопленій на шиї чорною краваткою.

Він був молодий. Дивно молодий для опера, хай навіть і в справах неповнолітніх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався він так, начебто мав уже років двісті робочого стажу.

І він був мені знайомий.

Хвилину ми дивилися одне на одного. Я знала його, я його раніше бачила… За якихось не дуже приємних обставин…

— Ти не змінилася. Це добре.

Я намацала стілець і сіла.

Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає.

— Скільки тобі років?!

— Маги поза віком, Олено. Не муч себе підрахунками.

— Максиміліан, — простогнала я.

Це був він — хлопчисько-маг, некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але перед цим — зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого вже гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут бачити.

Він посміхнувся кутиками тонкого рота.

— Що, не рада?

— Ні!

— Дарма. Бо ти — небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках.

— Бреши, та не забріхуйся, некроманте.

— Ти як розмовляєш зі старшими? — він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами.

Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі — я не мала жодного уявлення.

— «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… — я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. — Така посада в природі існує? Ти впевнений?

— Головне, щоб вони, — Максиміліан кивнув на двері, — були впевнені. — А я вмію переконувати, — і знову посміхнувся.

Я набрала в груди повітря — і не знайшла, що відповісти. Надто раптово звалилося нещастя, ще півгодини тому я мирно дрімала над річкою… Що некромант може мені заподіяти? Як захищатися?

Як він сюди потрапив?!

Тільки досвідчений, могутній маг може ходити між світами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тільки у свій світ завжди легко повертатися», — казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максиміліана. Ось кого мусить боятися самозваний опер!

— Його величність не попередив, що ти з’явишся, — сказала я недбало. — Що йому передати?

У нього щось змінилося в очах. Мені на мить здалося, що ім’я Оберона протверезило некроманта й тепер він не посміє більше з мене знущатися. Однак нічого подібного! Максиміліан задер підборіддя:

— Не попередив? Ще б пак. Його величність нічого тобі не повідомляє про справи у Королівстві. Не вважає за потрібне.

Некромант поцілив у болісну точку. Я часто ображалася на Оберона за його, як мені здавалося, байдужість. Варто мені лишень опинитись у своєму світі, як про мене забувають: спасибі, Олено, вільна, можеш іти.

— А стосовно «що передати», — провадив Максиміліан, із задоволенням спостерігаючи за мною, — таж король тобі не телефонує. І в тебе нема зв’язку з ним. Він великий чарівник, ходить поміж світами, як ти між ванною і кухнею. Хотів би — залишив би ниточку.

На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, — сказав колись Максиміліан. — Де ти бачила, щоб некроманти були гарними?» Не варто вірити чужим в’їдливим словам. Навіть коли вони здаються справедливими.

— Навіщо ти прийшов?

— Побачити тебе.

— Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодійкою… Не думай, що це тобі так минеться.

Він підняв брови.

— Авжеж! — сказала я виклично. — Тут тобі не… не замок принца-деспота! У тебе й документів нема, ти самозванець! У будь-якому відділенні міліції тебе розкусять, мов горішок!

— Ти впевнена?

— Подивимось!

Я силкувалася бути зухвалою та спокійною, але насправді боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамі. Розповів усю цю маячню. І мама зірветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моїм словам повірить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що не є злодійкою… Стривайте, а що він там про обшук торочив?!

— Ти брехав про обшук?

— А ти як гадаєш?

— Брехав, — сказала я, і голос у мене затремтів. А що, коли ні? Якщо некромант приборкав невідомі сили в моєму власному світі? І зараз удома в нас і справді триває обшук, і в мене з-під светрів у шафі витягають викрадені чужі речі?!

— Твоя подільниця є ученицею вашої школи, — м’яко сказав Максиміліан. — Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка…

— Це маячня і неправда, це легко перевірити!

— Легко, — він кивнув. — Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…

— Зайцева?!

Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив наклеп на наклеп, але робив це так спокійно та впевнено, що я помалу переконувалася: це правда. Некромант на таке здатен.

— Якби в нас був обшук, мати б уже прибігла сюди…

— А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник, вимкнений?

Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, — таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.

— Я тобі не вірю. Ти… Чого тобі треба?!

У нього були чорні очі. Дуже чорні на білому обличчі.

— Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.

— Що… Та ти що… Пішов ти на фіг!

— Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.

Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.

— Що ти… знову брешеш, так?!

— Ні.

— А Оберон…

— Із Обероном особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд.