Читати книгу - "Лукаві замашки"

- Жаль мені вас, але не падайте у розпач: радив би вам звернутися до вчених мужів Ради Премудростей.

- І не просіть! - замахали ті руками, коли вчули прохання Курая. - Тільки - президент Палати

Премудростей зміг би дозволити, та До нього ви зможете потрапити років через двадцять...

Повернувся додому Курай з порожніми руками. І коли б не один випадок, певно, залишив би дисертацію. Якось ішов він міським ринком, аж це чує:

- Олексію Івановичу!

Оглянувся - тіточка Килина йому з-за прилавка махає рукою. Щиро зрадів зустрічі з людиною, у якої квартирував усі студентські роки.

- Давненько не бачила, - оглядала вона Олексія Івановича. - Та ти щось наче змарнів... Казали твої батьки, що над дисертацією працюєш.

- Ще невідомо, що з того вийде, - зітхнув Курай і розповів тіточці Килині про свої клопоти.

- Постривай, постривай, - замислилася та, - є у мене один чолов'яга на прикметі... Напиши-но на папері прізвище того філософа.

- Де вже вам, - сміється Олексій Іванович. - Тут ціла рада вчених не помогла, а ви про якогось чолов'ягу.

- Пиши, пиши, а там видно буде, - наполягала на своєму тіточка Килина. - Завітай до мене днів через десять.

З часом Курай ішов до тіточки Килини без усякої надії. Яким же було його здивування, коли та по-змовницьки приклала пальця до рота, а тоді витягла з шухляди згорток.

- На, бери свого філософа, - зашепотіла. - Тільки вважай, щоб хтось не поцупив, бо той чолов'яга наказував за тиждень повернути.

Додому Курай летів наче на крилах, і коли в кімнаті розгорнув папери - серце од радості стріпнулося сполоханим птахом. Так, то були твори філософа К., на яких красувався штамп Палати Премудростей.

ПО СЛУЖБІ

Цього вечора, як завжди, все почалося ніби за розкладом.

- Ану дихни! - зустріла мене на порозі дружина, а вже після пролунав стереотипний вигук: - Знову нализався? - І полилася мораль, яку можна було записати на магнітофонну стрічку й транслювати як вечірню програму для чоловіків. Починалася мораль бадьорим вступом, потім ішли розрахунки: - Ти в середньому дудлиш щоднини триста грамів горілки. За рік - більше ста кілограмів. Прикинь, гаспиде, на свій п'ятнадцятирічний алкогольний стаж, скільки буде?

Я промовчав.

- Мовчиш? То я тобі скажу - півтори тонни! - трясла кулаком у повітрі моя Марина. Відтак переводила цю кількість горілки на гроші, потім найдоступнішими прикладами намагалася довести згубну дію алкоголю на організм і вже в фіналі бідкалася: навіщо свої молоді роки з отаким пияцюрою занапастила.

Я стояв і не наважувався слово писнути, бо на гіркому досвіді переконався, що всякі дискусії у такі прикрі для мене хвилини ні до чого доброго не доведуть.

Єдиним порятунком було вловити слушну хвилину, прошмигнути до кімнати й зайняти надійну оборону за диваном.

Марина міряла мене нищівним поглядом і йшла на кухню. А мою душу огортав невимовний біль - усі ж знали, що я непитущий. Змушували певні обставини. Візьміть хоча б оцей тиждень. У понеділок сиджу в кабінеті, ділові папери переглядаю, аж це - тінь-дзілінь! Знімаю трубочку - сам Пилип Кирилович:

- До нас, товаришу Кнопочка, група по обміну досвідом приїхала. Зустрінь, покажи, розкажи, та дивись - люди з дороги.

Зайшли. Розказав, показав, дивлюся - діло під обід. Веду гостей у ресторан. Характер в мене м'який: не вип'єш, думаю собі, подумають бозна-що, образяться.

У вівторок, під кінець робочого дня, потелефонували з відділу постачання: .

- Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо - пальчики оближеш. Приїжджай - подивишся.

У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш - хтозна-чим закінчиться: спочатку промовчить, а при нагоді згадає.

У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо- як для риби вода. Спробуй круто повернути.

У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.

- Сидоре Григоровичу, - сповіщав схвильований голосочок, - ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте - отримайте.

Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.

І я послав свого шофера за коньяком.

Субота була, бодай не згадувати, - «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.

Тиждень пролежав - у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали - як не відзначиш цю подію!

А щоб я сам колись хильнув - борони боже. Усе по службі!

ЗАПРОГРАМОВАНА УВАГА

Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.

- Хай йому грець! - розминав здоровенні ручиська один з вантажників. - Така вага - мало рук не пообривало!

Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою: «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»

Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.

- Хіба ще є де такий чоловік? - стягнув я з робота покривало і показав дружині: - Він буде твоїм надійним помічником по господарству.

- А що він уміє робити?

- Що запрограмуєш, те й робитиме.

Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються: «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»

Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі - робот.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - блимає наді мною лампочками.

- У тебе що, з шурупами не все в порядку? - кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - гримить над головою.

- Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! - Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.

Встаю, іду на кухню.

- Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! - тим часом підказує мені робот. А згодом: