Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

Наступної миті до неї дійшло, що об її обличчя й руки треться не м'яке хутро, а щось тверде й шорстке, ба навіть колюче. «Ой, воно геть як галузки!» — вигукнула Люсі. Тепер вона побачила перед собою світло, але не за півметра, де мала би бути стінка шафи, а десь далеко попереду. Щось холодне і м'яке сипалось на неї згори. Через якусь хвильку дівчинка зрозуміла, що стоїть у лісі серед ночі, під ногами лежить сніг і в повітрі кружляють сніжинки.

Люсі трішки злякалась, але водночас відчула тремку допитливість і захоплення. Дівчинка озирнулась через плече і там, поміж темними стовбурами дерев, ще змогла розгледіти відкриті дверцята шафи і навіть вловити відблиск порожньої кімнати, з якої ото сюди потрапила. (Звісно, вона залишила дверцята відчиненими, бо знала, що треба бути геть дурненькою, аби самій зачинитися у шафі.) Здавалося, там, позаду, був іще день. «Я завжди можу повернутися назад, коли щось буде негаразд», — подумала Люсі. Вона рушила вперед, рип-рип по снігу, через ліс, до отого світла. Хвилин за десять вона підійшла до нього зовсім близько і виявила, що світив вуличний ліхтар. Дівчинка спинилася, щоб його роздивитися, дивуючись, як це ліхтар міг опинитися посеред лісу, і розмірковуючи, що їй робити далі, коли почула дріботіння чиїхось кроків. А невдовзі з-поміж дерев виринула якась дивна істота і підійшла до ліхтаря.

Це створіння було трішки вищим за Люсі. Над головою воно тримало парасолю, білу від снігу. Горішня частина його тулуба нагадувала людину, але ноги були як у цапа — з чорним і блискучим волоссям, та ще замість стіп виднілися цапині копита. Хвоста Люсі спершу не зауважила, бо той химерний чоловічок підтримував його разом із парасолею, аби не волочився по снігу. Чоловічок цей мав червоного вовняного шалика навколо шиї, шкіра теж була трішки червоняста. Він мав дивне, але приємне маленьке личко з клинцюватою борідкою та кучерявим волоссям, з якого визирали два ріжки. В одній руці, як уже мовилося, він ніс парасолю, а в іншій — кілька пакунків, загорнутих у брунатний папір. З отими пакунками і присипаною снігом парасолькою він виглядав достеменно так, мовби ходив купувати різдвяні подарунки. Це був фавн. Коли ж він уздрів Люсі, то від несподіванки випустив з рук геть усі свої речі.

— О Господи! — вигукнув фавн.

Розділ 2. Що Люсі там знайшла

— Добривечір, — привіталася Люсі. Проте фавн кинувся збирати свої пакунки, отож відповів не одразу. Коли ж нарешті дав собі раду, легенько вклонився.

— Добривечір, добривечір, — мовив він. — Даруйте, не хочу бути настирливим, але, якщо я не помиляюся, Ви донька Єви?

— Мене звати Люсі, — відповіла дівчинка, не зовсім його розуміючи.

— Пробачте, але ж Ви, так би мовити, дівчина? — спитав фавн.

— Ну звичайно, я дівчинка, — погодилась Люсі.

— Ви людина, справді?

— Звісно, людина, — відповіла Люсі, трохи збентежена.

— Так-так, усе правильно, — сказав фавн. — Який же я дурний! Але я ніколи раніше не бачив ні синів Адама, ні доньок Єви. Чудово! Що й казати… — і тут він спинився, немов збирався повідомити щось таке, чого не належало, однак вчасно спам'ятався. — Я вражений, просто вражений, — повторював далі він. — Дозвольте відрекомендуватись: мене звати Тамнас.

— Я дуже рада, що зустріла Вас, пане Тамнасе, — сказала Люсі.

— Чи можна поцікавитись, о Люсі, донько Єви, як Ви потрапили до Нарнії? — поспитав пан Тамнас.

— До Нарнії? А що це таке? — здивувалась Люсі.

— Країна Нарнія, — відповів фавн, — у якій ми зараз перебуваємо, — це всі землі між ліхтарем та великим замком Кеа-Перевел, що на узбережжі Східного моря. А Ви? Невже Ви прийшли з диких лісів Заходу?

— Я… я пролізла через шафу з порожньої кімнати, — відповіла Люсі.

— Ах, — сумно зітхнув пан Тамнас, — якби я пильніше вивчав географію, коли був малий, то, без сумніву, знав би все про ті дивні країни. А тепер уже запізно.

— Але це зовсім не країна, — стримуючи усмішку, сказала Люсі. — Це ось за мною, принаймні, якщо я не помиляюсь. І там зараз літо.

— Тимчасом, — розповідав пан Тамнас, — у нас в Нарнії завжди зима. І ми обоє підхопимо нежить, якщо будемо тут стовбичити на снігу і балакати. Донько Єви з далекої країни Порож-Някімната, де навколо осяйного міста Ша-Фа панує вічне літо, чи не хотіли б Ви випити зо мною чаю?

— Дуже Вам вдячна, пане Тамнасе, — подякувала Люсі, — але, здається, мені вже час додому.

— Це недалечко, ось за рогом, — сказав фавн. — Палахке вогнище, хрумкі грінки, сардинки і тістечка…

— Дякую, дуже мило з Вашого боку, — відповіла Люсі, — проте я не можу тут залишатись надовго.

— Якщо візьмете мене під руку, донько Єви, — вмовляв пан Тамнас, — то обоє сховаємося під парасолькою. Оце стежка. А тепер — ходімо.

Врешті Люсі усвідомила, що крокує через ліс, тримаючи під руку цю дивну істоту, наче вони знаються ціле життя.

Невдовзі вони вийшли на нерівну місцину, всіяну скелями, невеличкими пагорбами і видолинками. На одній такій долинці пан Тамнас раптово повернув убік, немов збирався здертись на велику круту скелю, але в останню мить Люсі зрозуміла, що він простує до печери. Вони зайшли всередину і дівчинка відчула, як по ній застрибали лелітки від полум'я. Пан Тамнас нахилився, невеличкими чепурними щипцями витягнув із вогнища палахку скіпку і підніс до лампи.

— Ми недовго, — сказав він і негайно поставив чайник на вогонь.

Люсі подумала, що їй іще ніколи не траплялося гостювати у такому милому гніздечку. Це була невеличка, суха, чиста печера із червонястого каменю. На долівці лежав килимок, на ньому розмістилися два невеличких кріселка. («Одне — для мене, а друге — для гостя», — пояснив пан Тамнас.) Крім того, тут стояв стіл, а поруч із ним сервант. У коминку палав вогонь і на стіні, просто над коминком, висів портрет старого сивобородого фавна. У кутку Люсі побачила двері і подумала, що вони, певно, ведуть до спальні пана Тамнаса. На іншій стіні висіла полиця, а в ній повно книг. Поки пан Тамнас споряджав стіл до чаювання, Люсі розглядала книги. Вони мали назви на кшталт: «Життя і твори Силена», або «Німфи та їхній шлях», або «Люди, ченці та лісники: Студії популярних легенд», або «Людина — це міт?».

— Ласкаво прошу, донько Єви! — мовив фавн.

Ох, яка це була щедра гостина! На столі красувалися гарні