Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

Коричневе листя виноградної лози, більше від людської долоні, вирізьблене в дереві, вилося в нього по шиї, стирчало навколо пояса. Серед листя й гілок виблискували латунні римські цифри та стрілки, а трохи вище великі стулки закривали дупло, з якого щомиті могла вистрибнути весела зозуля і повідомити, котра година.

Ніхто не промовив ні слова, отже, Єлень, упевнений, що всім одібрало від захоплення мову, сам вирішив зробити необхідні пояснення.

– Музикантів у цьому Рітцені вдень з вогнем не знайдеш. Я обійшов, Томеку, п'ятдесят будинків або й більше, був у десяти крамницях – даремно. На щастя, з'явилася в мене чудова ідея: ви тільки гляньте, хлопці, на цього годинника… З музикою! Зозуля кує, і грає музика…

Черешняк устав, кинув мундира й шило на рюкзак, не турбуючись, що нитки поплутаються, але, замість рушити з простягненими руками по дарунок, похитав головою і, спершись ліктями на підвіконня, задивився на вулицю.

Єлень ступив уперед. За ним грюкнули двері.

– Чого баньки витріщив, мов на труну? – гаркнув на Саакашвілі. – Годинника не бачив?

– Ідея, любий Густліку, хороша, – відповів Гриць і, полишивши праску на дошці, підійшов до друга. – Тільки що не дуже оригінальна.

– Яка? Грузин не встиг відповісти, бо годинник лунко вибив три удари, і кімната виповнилася мелодією вальса Штрауса. Густлік підвів очі й побачив розвішані на гаках та цвяхах годинники: з маятниками, з гонгами, з коромислами, з дзвіночками й курантами, овальні та округлі, з римськими й арабськими цифрами. Всі вони цокали, махали маятниками, і кожен показував іншу годину.

– Цього приніс гвардії старшина Чорноусов, – пока зував і пояснював тоном екскурсовода Григорій. – Оті шість – його розвідники, а того зверху – я. Ніхто міг добути гармошку, тому всі…

Вальс ще не закінчився, коли з-під Густлікового підборіддя лопочучи крилами, вистрибнула дерев'яна зозуля й голосно закричала:

– Ку-ку!

– Візьми. Забери це, бо кину! – розізлився Єлень.

– Ку-ку! – висунувшись, пронизливо заверещав другий птах.

Саакашвілі вхопив годинника, повісив на цвях і хотів зупинити його хід, проте потяг не за той важіль, і птахи закували один попереду одного мов навіжені.

Саме в цю, може, не вельми зручну хвилину, в дверях з'явився цивільний з червоною пов'язкою на руці й постукав у одвірок.

– Обер-єфрейтор Кугель, – доповів, прикладаючи долоню до фетрового капелюха, – заступник коменданта міста в справах цивільного населення.

Єлень ударив долонею по дерев'яному циферблату – зозулі замовкли. Тоді він надав обличчю спокійного виразу, гідного солдата-переможця, і промовив поважноз

– Заходь! Що з трояндами?

– Троянди? – німець махнув безнадійно рукою, потім кволо посміхнувся. – Бузок цвіте біля цегельні, бо там гора, і вода не дійшла. Але є люди. Дід, дитина, жінка.

– Турбуйся про них, – наказав сілезець. – Тільки кабелів більше не кусай, бо вдруге це так тобі не минеться. – Він насварився на німця кулаком.

– Гаразд, – кивнув Кугель. – Тепер треба тільки з'єднувати кабель, ладнати, ремонтувати. В ратуші вже прибирають, незабаром годинник на вежі піде…

– З цим можеш не поспішати, – буркнув Єлень.

– Я маю вдячність, – промовив німець. – Я звелів принести подарунок на пам'ять, а потім щось скажу.

Відступив убік, пропускаючи вперед своїх помічників, які на поясах, перекинутих через плече, мов справжні носії, внесли великий довгастий предмет, загорнутий в простирадло.

– Домовина чи шафа? – запитав Єлень.

– Шафа, – радісно всміхнувся колишній обер-єфрейтор, допомагаючи поставити річ вертикально в кутку кімнати. – А всередині…

– Шнапс, – підказав Густлік.

– Ніякий не шнапс, – Кугель трохи підняв простирадло й потайки порався під ним якусь хвилину. – Щоб час добре минав, – додав загадково.

Потім одним духом, ніби відкриваючи пам'ятник, скинув простирадло. Всі побачили здоровенний годинник з червоного дерева, який, весело заскреготівши, зацокав так голосно, немов хотів розбудити зі сну артилериста.

Цього вже було забагато навіть для спокійного Єле-ня. Не в силі опанувати себе, Густлік перекинув автомата зі спини на груди, підскочив до гостя й люто прошепотів:

– Щезни! – А потім загорлав: – Забирайся геть! – І замахнувся, та щось ураз зупинило його, і він виструнчився перед дверима.

До кімнати ввійшов генерал у чорному комбінезоні, втомленим рухом зсунув з голови танкістський шолом, одкриваючи лоба, майже білий на тлі закуреного, засмаглого обличчя.

Кугель і двоє його помічників, відчуваючи, що вони зайві, непомітно вислизнули з кімнати поміж штабними офіцерами й автоматниками, які охороняли генерала.

На мить запала ніякова тиша, бо Чорноусов чекав, що подяки самі доповідатимуть своєму командирові, а потім, коли поважно й спокійно почав бити вмонтований у шафу годинник, подарунок обер-єфрейтора, обидва водночас із Єленем зважилися рапортувати:

– Товаришу генерал…

– Громадянине генерал, – голоси злилися в один, але переміг могутній бас сілезця, – доповідаю, що радянський підрозділ розвідників та екіпаж танка «Рудий»…

Густлік обірвав, шукаючи відповідних слів. Скориставшися з перерви, несподівано обізвався Саакашвілі й сумним, тихим голосом сказав наперекір усім правилам статуту:

– «Рудого» нема… Ми залишилися без захистку.

– Знаю, – спокійно відповів генерал і, показуючи на дим, що валив з-під розпеченої праски, додав: – Ще трохи – залишишся ще й без штанів.

Грузин схопив праску, хлюпнув водою на ковдру, що стала тліти.

– Машину ми втратили. То було так… – почав був Густлік, але, почувши за спиною тонкі, срібні звуки музикального ящика, який саме заграв менует, загубив думку.

– Знаю, – виручив його генерал. – У скрутну хвилину зустріли абверівського капітана, який показав вам, куди саме треба їхати, щоб уникнути смерті. Цей самий капітан через дві години доповів нам усе по радіо.

– Хай йому грець… – пробурмотів Єлень і, похопившись, докинув: – Так точно, громадянине генерал!

– Де командир танка?

Чорноусов ступив на півкроку вперед і доповів:

– Пішов з Марусею в місто шукати гармошку…

– Навіщо їм гармошка?

– Це вони для рядового Черешняка стараються, – пояснив Густлік, – бо тієї старої, яку подарував Віхура, вже нема.

– Нагадайте сержантові Косу, що досі не подав рапорта.

– Якого?

– У письмовій формі. Він знає. Ми говорили з ним про це ще на тому березі Одеру, коли його до мене контррозвідники послали…

Генерал на мить замовк, і тепер ясніше було чути, як голосно цокає подарунок обер-єфрейтора Кугеля, а до того