Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Найнаочніше й наймасштабніше феномен повстанства виявився на Катеринославщині, де за ім'ям свого ватажка — Нестора Махна, схильного до анархістських ідеології й практики, одержав назву махновщини. Оголошуючи державу історичним анахронізмом, а будь-яку владу — апріорі ворожою трудовій людині, махновці заявляли про готовність воювати проти будь-якої влади, держави, реалізувати свою волю й займатися самоорганізацією на регіональному рівні через опору на власні сили, передусім — збройний чинник.

В умовах частої зміни не надто потужних і авторитетних влад, від яких маси справді здебільшого потерпали, гасла анархістів, махновців мали сприятливий ґрунт для поширення й підтримки, що загрожувало дестабілізацією державної організації вже не в окремому регіоні, а набирало настільки серйозних масштабів, що впливало на загальну ситуацію в країні, змушувало концентрувати чималі зусилля на розв'язанні проблеми із зарані прогнозованим важкодо- сяжним позитивним результатом.

До того ж не варто скидати з рахунку поглиблення господарської кризи, зумовленої практично безперервною війною, що продовжувалася п'ятий рік і підривала продуктивні сили у краю. Економічна скрута завжди слугувала сприятливим ґрунтом для рішучих, часом зовсім неконтрольованих соціальних збурень і вибухових процесів, надаючи їм додаткової гостроти і радикалізму.

Поряд із цим значна частина суспільства просто втомилася від напруги революційної доби, зі зростаючою апатією відсторонено спостерігала за подіями, які між тим часто напряму впливали на її становише і долю. В результаті виникали додаткові можливості для облаштування темних справ різними пройдисвітами, політичними авантюристами.

Чимале значення мало й те, що досить розвинуті й численні в Україні організації загальноросійських поміркованих партій (меншовики, есери, бундівці) перебували в стадії глибокої кризи і не могли справляти, як раніше, стримуючого впливу на маси в конфліктних ситуаціях.

Надзвичайно складні трансформації переживали українські політичні партії, які визначали обличчя і спрямування національно- демократичної революції. Під серйозною загрозою опинився єдиний національний фронт — не просто конструктивне завоювання політичних сил доби Центральної Ради, а й найвагоміший рушій Української революції.

Отже, становище в Україні на початок 1919 р. об'єктивно було набагато, незрівнянно складнішим, заплутанішим, суперечливішим за попередньорічне, заключало в собі такі можливості альтернативних варіантів розвитку, які не підлягають беззастережному, безсумнівному теоретичному прорахунку навіть сьогодні, ретро- спективно. То ж зрозуміло, як важко давалися політичні рішення тоді, в 1919 р., коли навіть незначний, на перший погляд, крок міг мати далекосяжні, можливо — непоправні, фатальні наслідки. Надто непросто було уявити усі можливі комбінації різновекторних суспільних тенденцій, зумовлювані ними варіанти реальних результатів.

Піднісшись до одного із найвищих своїх апогеїв у листопаді- грудні 1918 р., Українська революція поставила перед своїми керманичами завдання такої складності, яких до того не доводилося розв'язувати. Доля нації визначальною мірою залежала від теоретичного обґрунтування чіткої мети суспільного поступу, від виваженого вибору тактичної лінії і філігранного її здійснення, титанічної й злагодженої організаційної роботи.

Між тим саме в цих сферах не лише не вдалося зжити суперечностей між політичними, державними лідерами, що виявилися уже в ході антигетьманського повстання, а дійшло до ще більшого різнобою, амбітного суперництва й розбрату. Годі було й думати про єдність поглядів, настроїв, волі керівників руху.

Полярні точки зору, позиції представляли В. Винниченко з М. Шаповалом, з одного боку, і В. Прокопович з П. Андрієвським — з іншого. Шляху примирення їх, подолання фактичної кризи керівництво українського руху не бачило.

Воно здійснювало складні маневрування, в ході яких сподівалося, що якось самі-собою виринуть можливості для політичної консолідації, якими й скористаються. Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість) надасть перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за їх передбаченнями і сценарієм.

Своєрідним виявом прагнення обрати «золоту середину» між лівими й правими силами були тогочасні відозви та накази Головного отамана С. Петлюри.

Так, у наказі по військовому міністерству від 2 січня 1919 р. говорилося: «До мого відома дійшло, що в місцевостях, оголошених на військовому стані облоги, ведуть злочинну агітацію проти Української Народньої Республіки та її законної влади — Директорії — переважно люде, що не належать до громадян нашої Республіки і що наїхали з Великоросії та инших країн бувшої Росії. Ці люде, замісць того, щоб дякувати нашій Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють ріжні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією. Бувші гетьманці поробилися большевиками — комуністами і хотять знову накинути нам на шию московське ярмо, од якого ми тільки що увільнились, і вирвати у нас ту землю та волю, яку ми здобули. Повідомляю, що українське республиканське військо проливало свою кров не для того, щоб повернулась знову гетьманщина та московські совдепи, а для того, щоб наш народ зажив мирно і спокійно своїм власним життям в самостійній Українській Народній Республіці. А через це наказую всім командуючим фронтами, губерніяльним комендантам і командуючим охороною залізниць, незалежно від встановлених вже мір по боротьбі з контрреволюцією та анархією, висилати за межі України всіх ворогів Української влади, замічених в злочинній агітації проти неї; це належить і до громадян нашої Республіки. Наказую оголосити для загальної відомости, що висильці підлягатимуть не тільки самі злочинці-агітатори, а разом з ними і їх жінки та сем'ї. З огляду на те, що агітатори не-українці часто підробляють документи і пашпорти на громадян Української Республики, наказую телеграфно робити провірку таким документам, а винуватих у фальшуванню документів розглядати як шпіонів з випливаючими звідсіль висновками. Наказ цей телеграфно передати по призначенню, оголосити в часописях, наліпити на всіх станціях і негайно вводити в силу»[1]. Так вироблялося характерне гасло: «Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!», на яке пристали практично всі отамани.

Однак в масах спостерігалося цілком визначене полівіння настроїв, які вони хотіли довести до керівництва Української революції, домогтися врахування у політичному курсі УНР. Про це свідчили селянські з'їзди, що відбулися в другій половині грудня 1918 р. — на початку січня 1919 р. Показовими стали рішення Київського губернського селянського з'їзду. В них, по суті, концентровано подавалася програма перетворень загальнонаціонального, а не лише регіонального масштабу. Так, у резолюції про поточний момент говорилося:

«Перший селянський З'їзд Київщини, що одбувся 21–24 грудня 1918 р., обговоривши питання по сучасному політичному моменту, висловлює щиру подяку революційному уряду — Директорії Народньої Республики, котра стала на чолі революційного народнього руху, і обіцяє їй свою дальнішупідтримку в боротьбі за Українську Трудову Республику; разом з тим З'їзд постановляє:

1. Директорія Української Трудової Республики в самому недалекому часі повинна скликати