Читати книгу - "Нескінченне відлуння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Симона накинула на плечі халат і наблизилася до вікна, де перші відблиски зорі з'явилися над дахами — небо сяяло чистотою й абсолютною прозорістю. Її погляд слизнув фасадами будинків, кронами голих дерев, мокрим асфальтом, а потім перейшов на підвіконня до дивної квітки з товстою м'ясистою основою і з декількома великими листками зверху. Рослина мала безглуздий та навіть комічний вигляд. Найбільше вона нагадувала величезний ребруватий огірок, насаджений на палицю. Проте Симона в ній душі не чула.
Вона знайшла квітку у дворі біля сміттєвих баків і, забравши її додому, щоранку поливала з маленької лійки. В такі миті вона відчувала себе дитиною, яка отримала у подарунок довгоочікуване цуценя і ні за що у світі не погодилася б з ним розлучитися. Колись у дитинстві в неї справді був собака. Песика звали Арчі. Одного разу він вискочив на дорогу і його збила автівка. Після цього Симона заприсяглася більше ніколи не заводити тварин, але квітка — зовсім інша справа. Її присутність незбагненним чином підіймала настрій та на цілий день заряджала енергією.
Попри ранню годину, на вулиці поступово починався рух. Місто повільно оживало: за вікнами все частіше лунав гуркіт автомобілів, гороб'ячі зграйки галасливо перепурхували з дерева на дерево, чулося гавкотіння собак. Симона попрямувала до ванної кімнати, де ввімкнула гарячу воду, гарячу настільки, наскільки могла витримати, і, ставши під душ, з насолодою заплющила очі.
В одну мить невеличке приміщення наповнилося густою важкою парою, а всі спогади про нічні жахіття повністю зникли. Невпевненість і тривога поступилися місцем внутрішньому спокою. Нарешті вона закрутила кран, зняла з вішака рушник і ретельно витерла ним волосся. У гардеробній вже було приготовлено джинси, светр та шкіряну куртку коралового кольору на блискавці. Вбрання доповнили масивні сережки з етнічним малюнком. Залишалося зібрати на столі ескізи, над якими вона працювала останні декілька тижнів, і скласти їх у теку. Після цього Симона покинула оселю та спустилася ліфтом у вестибюль, де її привітною усмішкою зустрів консьєрж на ім'я Карл.
Чоловікові було близько шістдесяти, колись він служив у поліції. Після автомобільної аварії, в якій загинула його дружина, Карл отримав інвалідність та пішов у відставку. Але це не змусило його сидіти вдома, і вже багато років він працював консьєржем.
— Доброго ранку, юна леді! — привітав він Симону, кивнувши головою.
— Вітаю, Карле! Як поживаєте?
— Дякую, що спитали. Скрипимо потроху.
— Ну, ну! Не перебільшуйте. Ви в чудовій формі, — Симона пройшла холом і наблизилася до дверей, що вели на вулицю.
— Не хочу йти на пенсію, от і маю тримати себе в тонусі, — посміхнувся Карл.
— Я впевнена, вам ще зарано про це думати, — на обличчі дівчини теж з'явилася усмішка. — А як себе почуває ваш славний пес? Здається, він занедужав минулого тижня.
— Джокер? Та що буде цьому дармоїдові? Тільки й знає, що їсть та спить.
— Переказуйте йому вітання, — вона торкнулася ручки дверей.
— Неодмінно! І бажаю вам гарного дня! — Карл махнув їй на прощання рукою. — Мені, як завжди, було приємно з вами поспілкуватися.
Симона вийшла на вулицю, де стояла чудова весняна погода: то там, то тут з бордюрів збігали струмочки талої води; невгамовні горобці безупинно цвірінькали, немов бажали нагадати світу про власне існування; з землі пробивалася молода трава. Симона зійшла кам'яними сходами та попрямувала до центру міста, де життя вирувало на повну. Через декілька хвилин вона досягла найближчого перехрестя й разом з іншими пішоходами зупинилася перед світлофором в очікуванні зеленого світла. Повз неї проносилися автомобілі різних марок: від симпатичних мініатюрних «смартів» до величезних позашляховиків, які Симона про себе називала труновозами. Вона не любила машини, особливо великі. Не любила сідати за кермо, вважаючи за краще пересуватися містом виключно пішки. Тим паче, що від будинку до офісу дизайнерської компанії, де вона працювала, її відділяло двадцять хвилин неспішної ходи. А у разі потреби завжди можна було спуститися в метро.
Світлофор закінчив зворотний відлік і перемкнувся з червоного світла на зелене. Пістрявий натовп линув переходом, а разом з ним і Симона, якій мимоволі довелося маневрувати в зустрічному потоці. На протилежному боці вулиці вона повернула праворуч та опинилася перед піцерією під назвою «Neapolitano». Цей ресторан відчинявся одним з перших, і Симона частенько в ньому снідала, а іноді обідала, коли знаходила час. Зазвичай дівчина замовляла піцу — вона могла поглинати її у будь-якій кількості в будь-який час дня і ночі. Вранці ж перевага віддавалася незмінній філіжанці кави та пирогу з начинкою.
Наблизившись до входу, Симона потягнула на себе масивну металеву ручку і тут наскочила на високого чоловіка, що саме виходив з ресторану. В одній руці він тримав паперову склянку, в іншій — невеликий шкіряний портфель. Склянка підстрибнула у повітрі, після чого гучно ляпнулася на асфальт, оббризкавши дороге кашемірове пальто чоловіка.
— Хай тобі грець! От халепа! — сердито вигукнув незнайомець, тоді як огидна коричнева пляма швидко розповзалася світло-бежевою тканиною.
— Пробачте, я ненавмисне! — почала виправдовуватися Симона. — Дозвольте я вам допоможу.
— Мабуть, не варто, — чоловік поліз у кишеню, щоб дістати носовичок. — Все що могли, ви вже і так зробили.
Симона розгубилась і не відразу знайшлася, що відповісти. Підвівши погляд, вона побачила перед собою привабливого чоловіка приблизно тридцяти п'яти років з виразними сірими очима, від яких перехопило подих. Проте тон чоловіка спонукав реагувати відповідно.
— Я ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченне відлуння», після закриття браузера.