Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

доручивши чоловікові Ярчика, — єдиного тринадцятирічного сина, поїхала до нього. Й затрималася, бо з дядьком стався інсульт. Але Адась за роботою не вберіг хлопця. Скориставшись відсутністю батька, той запросив до себе кількох хлопців-наркоманів, з якими познайомився на вулиці. Вони спочатку «ширнули» його, а потім, уже неадекватному, згодували ще декілька «коліс», вичистили квартиру й утекли. А він помер від передозування. Сам-один, без батька й матері. А невдовзі залишив світ і дядько. Втративши водночас двох дорогих їй людей, Євгенія порізала собі вени. Лікарі порятували її, задурманили уколами й піґулками, й, увівши в транс, заборонили згадувати і про лихо, і про спробу самогубства. Й вона начебто призабула все. Аж поки чоловік не приніс букет червоних троянд (ще з крапельками роси), і їй воленс-неволенс довелося споглядати процес їхнього помирання.

«Чи страшно їм, коли ніж торкається стебла? Чи помирають вони з болем, як люди, проклинаючи того, хто їх підтяв, чи засинають тихо, безболісно, як після анестезії? Чи є у них душі, а якщо є, то куди подіваються: розвіюються вкупі з запахом чи повертаються в райські кущі?» — роздумувала Євгенія, аж поки не ототожнила себе зі зрізаними красунями й замість того, щоб одужувати, почала (цілком свідомо) в’янути разом з ними. Й замалим не схибнулася: вимагала в медсестри, щоб та засушила її між сторінками грубої книги або ж ошпарила її стебло кип’ятком, щоб хутчій зів’янути й нічого не відчувати.

Добре, що лікар здогадався, що спричинило її марення, й виніс з палати букет, з якого вже скапували пелюстки, схожі на закипілу кров, і заборонив Адасеві дарувати їй зрізані квіти, тим паче червоні.

Адась не повірив, що причиною погіршення її здоров’я були троянди, а не кепське лікування, проте приніс їй того ж дня кущик ніжно-рожевих альпійських фіалок у зеленому, життєрадісному кашпо. Милуючись ними — доглянутими, нагодованими, оточеними численними пуп’янками, вона почала підправлятися. І, полишаючи лікарню, взяла фіалку з собою. Дибаючи до Адася, який чекав її в прийомному покої, вона подумки дякувала їм за те, що вони не очамріли від запаху ліків і хлорки, не почорніли від її розпачу, а спили, не похлинувшись, якусь дещицю його, розбавивши морок, що обліг її душу, барвами світанку, й тепер якось можна жити… З Адасем, який біжить до неї, щоб сховати запазуш, наче найдорожчу коштовність, яка дивом випала з кощавої руки всесвітньої злодійки.

Домівка зустріла її напруженим мовчанням, як свекруха колишню невістку, котрої не сподівалася, і якимись незнайомими, ворожими їй запахами — запахами чужого гнізда. Щоб позбутися їх, вона щоранку пекла півсотні пиріжків з малиною, чорницею, яблуками. Кілька залишала Адасеві, котрий також пахнув їй чужиною, а решту несла до Володимирського собору й роздавала жебракам. Коли ті запитували, за кого мають молитися, вона відказувала: «За всіх, що зів’яли дочасно», — й, не заходячи в храм, поверталася додому.

Дорогою їй здавалося, що тілом вона зосталася під церквою з прошаками, а душею відходить усе далі й далі від себе, у той кращий світ, де наймиліші вже стужилися за нею…

І рвалася на службу, в знамениту хірургічну клініку, де впродовж десять років працювала операційною сестрою… Але повернення не принесло їй утіхи, бо після хвороби вона зробилася надміру співчутливою до чужих страждань, а вигляд крові викликав нудоту й сльози. Відтак лікарі порадили їй на деякий час забути про роботу й податися у якийсь путній санаторій. Але Євгенія, незважаючи на вмовляння Адася, нікуди не поїхала: боялася, що незнайомі, неприємні запахи назавше витіснять з квартири її дух.

Відпровадивши чоловіка на службу (на той час він уже очолював концерн «Зело України»), вона до обіду пекла для прошаків і готувала Адасеві різні смаколики, а потім, приклавшись до чарки, аж до повернення чоловіка лежала в ліжку й уявляла собі, як душа її легко й безболісно позбувається тіла й лине… туди, де їй належить бути. Й напевне, спилася б, якби не Андріяна…

Євгенія познайомилася з нею на виставці квітів, які проводив концерн Адася в парку, що на дніпровських схилах. Вона першою підійшла до неї:

— Андріяна Рясна — художниця, журналістка, — жестом підкликала молодика з кінокамерою і вручила Євгенії мікрофон. — Коротке інтерв’ю для київських новин та журналу «Золота пора». Які квіти наймиліші вам, гарній жінці в розквіті життя?

— Живі. В горщиках, — зашарівшись, промимрила Євгенія.

— Мені також! — дружелюбно й підбадьорливо посміхнулася Андріяна. — Чи подобається вам цьогорічна виставка?

— Ні! — випалила Євгенія.

— Чому?

— Тут забагато зрізаних квітів.

— Правда ваша. Але будемо сподіватися, що вже нині, після закриття виставки, організатори роздарують їх відвідувачам.

— Еге! — мляво згодилася Євгенія, і обвівши поглядом різнобарвне море, з сумом додала: — Жаль, що це не врятує їх від передчасної смерті.

Андріяна зміряла її уважним поглядом:

— Еге ж! Проте погодьтеся, що вона прекрасна. Як там у класика: «Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым!» Впродовж трьох днів тисячі людей втішалися ними. Хіба це не чудово?

— Чудово, — невпевнено згодилася Євгенія. — Проте, як на мене, тут бракує польових квітів. Клаптика весняного лугу.

— Ви маєте смак! — похвалила її Андріяна і запропонувала записатися на курси ікебани, які вона провадить у клубі, організованому журналом.

— Мені б хотілося, але так склалося, що… я не зможу працювати зі зрізаними квітами, — призналася Євгенія.

— Вам шкода їх?

Євгенія притакливо схитнула головою.

— Мені також, — сказала Андріяна. — Але… не біда. Приходьте! Я навчу вас створювати композиції з засушених квітів, які не відчувають болю і вже не помруть.

Євгенія прийшла. Й зачарувалася не так мистецтвом поєднання засушених квітів, як жіночкою, котра не лише так неочікувано простягла їй руку допомоги й запровадила у коло поціновувачів прекрасного, але й відкрила в ній творчі, мистецькі нахили, про існування яких вона не підозрювала. Прикипіла до неї, молодшої, енергійної, авторитетної, як молюск до днища океанського лайнера, й поволі, непомітно для себе, але неухильно позбуваючись своїх страхів як смерті, так і життя, простувала курсом, який визначила їй Андріяна: опановувала охоче, ба, навіть із захватом