Читати книгу - "Останній тамплієр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ходімо.
Мартін завагався і подивився на Гійома де Боже, а потім — на маршала, який кивнув головою на знак згоди. Він поспішив за Еймаром і незабаром зрозумів, що вони йдуть не у бік битви, а до фортечного причалу.
— Куди ми йдемо? — запитав він. Еймар не зупинявся.
— «Храм Сокола» чекає нас. Хутчіш. — Мартін, спантеличений, зупинився як вкопаний:
Невже ми покидаємо наших товаришів?
Він знав Еймара де Війєра від дня смерті свого батька, який був рицарем і помер п'ятнадцять років тому, коли Мартіну було всього п'ять. Відтоді Еймар був його опікуном, його наставником, його героєм. Вони билися пліч-о-пліч в багатьох битвах і, як вважав Мартін, було б цілком природним, коли вони й далі битимуться пліч-о-пліч і разом загинуть, коли настане їхній смертний час. Але тільки не це! Це ж просто безумство.
Дезертирство — ось як це зветься.
Еймар теж зупинився, але тільки для того, щоб схопити Мартіна за плече і примусити його рухатися.
— Поквапся, — наказав він.
— Ні! — закричав Мартін, відштовхуючи руку Еймара.
— Так! — різко заперечив старший рицар.
Мартін відчув, як нудота підступає до горла. Він сполотнів і, насилу добираючи слова, промовив:
— Я не покину своїх побратимів. Ані зараз, ані будь-коли.
Еймар важко зітхнув і озирнувся, окинувши поглядом обложене місто. Палаючі снаряди, описуючи дуги у вечірньому небі, з шумом і свистом падали на місто звідусюди. Міцно тримаючи скриньку, він обернувся і з погрозливим виглядом підійшов впритул до Мартіна. Його обличчя було так близько, і Мартін побачив, що очі друга були повні сліз.
— Ти думаєш, я хочу залишити їх в біді? — його різкий шепіт розтинав повітря. — Покинути нашого магістра в його останню годину? Як ти міг думати таке про мене?!
Мартін був збентежений:
— Тоді... чому?
— Те, що ми мусимо зробити, є набагато важливішим, ніж убити ще кількох скажених собак, — похмуро пояснив Еймар. — Це вкрай необхідно для продовження справи нашого ордену. І ми хочемо бути певними — все, за що ми билися, не помре тут разом із нами. А зараз поквапмося.
Мартін було розтулив рот, щоб заперечити, але з виразу обличчя Еймара було ясно, що він непохитний. Мартін мимоволі кивнув, висловлюючи таким чином неохочу згоду, і прослідував за старшим товаришем.
Єдиним судном, що залишалося в гавані, був «Храм Сокола». Решта галер встигли відплисти іще до того, як тиждень тому сарацини внаслідок штурму спромоглися відрізати основну міську гавань. Судно, що низько сиділо у воді, було переповнене рабами, зброєносцями і рицарями. У голові Мартіна виникало багато питань, але часу, щоб поставити їх, не було. Коли вони наблизилися до гавані, він упізнав капітана судна — чоловіка, відомого йому тільки на ймення — Гуго, — і якого, наскільки він знав, високо цінував Великий магістр. Капітан спостерігав за сновиганням екіпажу з палуби корабля. Мартін окинув поглядом судно: від кормової надбудови до високої щогли, потім — до носа галери, де красувалася надзвичайно правдоподібно вирізана фігура лютого хижого птаха.
Не стишуючи ходи, Еймар прокричав капітанові галери, що стояв на палубі «Храму Сокола»:
— Вода і провізія на борту?
— Так.
— Тоді кидайте все і негайно відпливаємо.
За кілька хвилин прибрали трап, віддали швартові кінці, і «Храм Сокола» за допомогою веслярів баркаса галери відчалив від пристані. Трохи згодом пролунав крик наглядача, і галерні раби опустили весла в темну воду. Мартін спостерігав, як веслярі баркаса видерлися на палубу, потім утягнули на неї сам баркас і закріпили його. Під ритмічні гучні удари гонга і натужне ухання понад півтори сотні прикованих ланцюгами веслярів, галера набрала швидкість і рушила уздовж масивної фортечної стіни.
Тільки-но вона стала виходити у відкрите море, стріли градом посипалися на неї. Море навколо зашипіло, запінилося і завирувало, коли самостріли і катапульти султана стали вести прицільний вогонь по галері, що намагалася втекти. Але невдовзі вона знаходилася поза межами їхньої досяжності. Мартін, стоячи на палубі, почав вдивлятися в пейзаж споруд міста, від якого він віддалявся. Язичники, висипавши на міський вал, ревли як звірі в клітці й улюлюкали їм услід. Позаду них розгоралося пекло під акомпанемент несамовитих криків та стогонів чоловіків, жінок і дітей; та у супроводі безперервного громового гуркоту бойових барабанів.
Поступово за допомогою вітру, що дув з берега, галера набрала швидкість, і ряди її весел то підіймалися, то опускалися, немов крила, що торкалися темної води. Вдалині, на обрії, небо набувало зловісно-чорного відтінку.
Усе скінчилося.
З і досі тремтячими руками і болем в серці, Мартін Кармоський поволі, з очима повними печалі, повернувся спиною до землі, в якій він народився, і став дивитися в той бік, де на них чигав шторм.
1Спочатку ніхто не помітив чотирьох вершників, що виринули з темряви Центрального парку.
Увагу всіх було прикуто до того,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній тамплієр», після закриття браузера.