Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

життя та смерті. Під цим кутом зору згадати хоча б один із найскандальніших фільмів Марко Феррері La grande abuffata (українською перекладено як «Велике їдло», хоча до оригіналу ближче радше «Велике питво») — жорстока, чорна соціальна сатира, спрямована проти «суспільства споживання». Четверо друзів планують їсти, пити, вдовольняти хіть, аж поки смерть не зупинить цю вакханалію. Філософ Феррері шокує і епатує, а тим самим через відразу підводить глядача до думки про усвідомленість існування. І недарма їжа відіграє тут першорядну роль, і це напрочуд співзвучно Россі.

Автор оригінально трактує процес глобалізації. Віддаючи данину іншим дослідникам, він персоніфікує цей процес, так би мовити, перекладає його на людську індивідуальну душу. «Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить “натуралізм”, свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям “примітивних суспільств”, людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти. Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в “органічному суспільстві”».

Місцями ця неспішна оповідь набуває рис сповіді. Россі ділиться найінтимнішим, найщирішим, ніби знає, що це його остання книжка, що сказати і вмістити треба найважливіше і другого шансу вже не буде. Звичайно, не з усім можна погодитися, проте той, хто прочитає цю книжку, буде інакше сприймати поняття «ЇСТИ». Їжа як драматична необхідність або як ворог, з яким потрібно боротися, — це одержимість, яка завжди присутня у нашому житті. Маніакальна увага до «чистого» та здорового харчування, філософія повільного споживання, а поруч із цим чорна тінь патології і смерті. Пристрасний екскурс в історію поняття, що змінило історію людства.

Володимир Самойленко, канд. геогр. наук

Присвята

На початку 30-х років двадцятого століття, коли ми ще навчалися у початковій школі, щодня після уроків я чекав на мою сестру і спостерігав за дітьми, що виходили зі школи. Пам’ятаю, як із загальної маси у кожному класі виділялися двоє чи троє дітей з приємною зовнішністю. Решта — неугавні та жваві, як то і повинно бути, але, сказати відверто, негарні: низенькі, трохи недогодовані, з вузлуватими колінами на занадто тоненьких ніжках. Тепер, у ці перші роки нового тисячоліття, шістдесят років потому, коли я вже живу в Умбрії, пізньою весною та влітку мені інколи доводиться бачити діток з дитсадка, яких милі виховательки вигулюють вулицями Терстіни. У такі моменти мені спадає на думку, що з плином мого життя ця ситуація, як і безліч інших, повністю змінилася. Тепер серед тих дітлахів лише двох чи трьох важко назвати «гарними». Усі решта видаються щасливими переможцями конкурсу дитячої краси. Це пояснюється тим, що ми живемо у тій частині світу, у тій країні, де для більшості населення існує надмірна доступність їжі.

Слово «їсти», яке на перший погляд здається таким нейтральним і нешкідливим, ба навіть приємним (коли все добре), перебуває у центрі щоденної уваги та самого життя для всіх, хто не має змоги їсти досхочу. Труднощі, пов’язані з можливістю їсти самим і нагодувати своїх дітей, перетворили та перетворюють життя багатьох на пекло. Але й там, де «у всіх є, що їсти», інколи можна зустріти тих, хто, щоб щось поїсти, змушені ритися у контейнерах для сміття; або є молодь, для якої «їсти» перетворилося на затятого ворога та щоденну й щогодинну одержимість, щось таке, що заважає, а не допомагає жити, до того ж народжує в душі сліпу наполегливість і впертість, руйнівне бажання повного контролю над власним тілом. Можна також зустріти людей уже похилого віку, повних розпачу, бо їхній син або дочка свідомо вибрали смерть замість того, щоб жити.

Чимало європейців, що належать до мого покоління, померло або протягом довгого часу страждало від голоду там, де з їжі не було майже нічого, крім картопляних шкаралуп. А ті, кому, як і мені, не довелося пережити того лиха, все одно пам’ятають епізоди, які за незначним винятком важко віднести до найкращих спогадів покоління п’ятдесятих. Я, наприклад, добре пам’ятаю, як мій батько під час війни вставав о четвертій ранку, щоб бути серед перших у довгій черзі перед м’ясною лавкою та принести додому півкіло яловичих легенів і коров’яче вим’я. Ще пам’ятаю талони на хліб і те, як ми з сестрами не звертали уваги, що моя мати, яка віддавала свою частку хлібного раціону нам, дітям, з дорідної жінки перетворювалася на тендітну й худорляву. Добре пригадую, що вся наша сім’я сприйняла як завершення кошмару наш переїзд до Умбрії, де неважко було придбати курей, яйця, сир та інші смачні харчові продукти.

Я знаю, що існує риторика пам’яті. Я читав книжку «Фунес, чудо пам’яті» Хорхе Луїса Борхеса і розумію: це справжнє щастя, що людина не може пам’ятати всього. Мені відомо також, що пам’ять і забуття міцно переплетені між собою і що в людській пам’яті присутні ті тривожні сторони, що тисячу п’ятсот років тому змусили Авґустина вигукнути: «Велика сила пам’яті; є, Боже, не знаю що, але щось жахливе в розмаїтті її незліченних глибин»[1]. Питанням пам’яті та поєднанню пам’яті й забуття я присвятив аж дві книжки. Та все ж, попри ризик відхилитися від ­основного аргументу до автобіографічних нотаток, які завжди дещо непевні, я повинен якось виправдати мій інтерес до теми, яка тут розглядається.

На початку шістдесятих у тій будівлі, яка зараз називається Вілла Драґоні, поряд із Читта-ді-Кастелло, часто бували не лише я, моя дружина та наші діти, ба й гамірна компанія (відверто кажучи — нестерпна!) моїх п’ятьох чарівних племінниць — сестер Фламінії, Сандри, Паоли, Джовани та Карли