Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Олексій Полторацький назвав книжку Донченка спробою відродити давній жанр психологічного роману. Позаяк відродити жанр одночасно спробували ще десяток письменників, то психологічний (він і любовний) роман запанував в українській літературі на найближчі три роки. Ні, облюбованої конспірологами підступної антирадянської змови тут не було — це була саме та тенденція і той тонкий невидимий зв’язок між читацьким попитом і письменницькою пропозицією, який породив масову літературу, дуже різну стилістично.

Коли вийшла «Беладонна» Василя Минка, її вже порівнювали з «Золотим павучком» — і недаремно. У героях роману не просто вгадувалися живі люди, у них навіть були прототипи. Автор-плужанин перед тим відбув армію, служив на аеродромі десь у Росії. І от у чергових роздумах згадався йому голова «Плугу» Сергій Пилипенко, який радив писати про авіацію — мовляв, чудова тематика. «Але про що? Усе героїчне я вже видавив із себе. Хіба про механіка Ігоря Дреуса, про його любовні пригоди? Ігорів роман із дружиною льотчика наробив галасу в авіазагоні, де я служив. Крім того, знаючи, що я пописую, Ігор подарував мені щоденник повії, з якою він також знався. Чим не матеріал?

Дві красуні легкої поведінки, одна біситься з жиру, неробства, а друга… Довго думав над назвою, щоб одним-двома словами висловити задум майбутньої повісті. Іду в бібліотеку, закопуюсь в енциклопедію.

“Беладонна — вродлива жінка”. І нижче інше значення цього слова, як отруйної квітки. “Росте вона на гнійному ґрунті… Плоди — гірко-солоні, задурливо пахнуть”.

— Є! Саме те, що треба».

«Беладонна» — одинокий роман із шести творів у цій книжці, про який автор написав у спогадах. Щасливець Минко дожив до похилих літ, але з першою прозовою книжкою йому не повелося.

«“Беладонна” вийшла у світ десь у листопаді 1928 року, хоч датована була наступним роком. Одержав я авторські 25 примірників і, доки доніс додому, більшу частину роздав друзям та знайомим.

Усі поздоровляли, зважували книжку на руці: о, солідно вийшов, це тобі не метелик! Усі хвалили обкладинку: а-ля модерн! Хто був її автором, забулося, прізвищ художників, як і редакторів, тоді не зазначали.

Розглядаю тепер обкладинку й захоплююсь талановитою роботою того графіка. Він абсолютно точно розкрив усю суть моєї “Беладонни”, причому, як на той час, справді по-новаторському. На стилізованій садовій лавочці сидить красуня, перекинувши ногу через ногу й тримаючи в лівій руці папіроску: від тієї папіроски йде димок, утворюючи на зеленому тлі обкладинки кілечка, що скидалися на яблучка, якими Змій спокушав Єву.

Назву книжки художник виніс угору, а прізвище автора — вниз, майже на рівень очей тієї красуні. Складається враження, що вона дивиться на літери, з яких складено моє прізвище, і ось-ось жалісливо скаже:

— Ех, любий В. Минко, написав ти про мене на свою голову…

Так воно, власне, й сталося. Мої щасливі, радісні дні після виходу книжки тривали недовго».

А ось для контрасту початок рецензії на «Беладонну» в «Літературній газеті»: «Вже сам зовнішній вигляд викликає занепокоєння. Розрахована на смак “густопсового” міщанина обкладинка. Сила “краси”. Не менше “стилю”. Починаючи від блідо-зеленої шпалери, що становить фон обкладинки, і кінчаючи стрункими ніжками оголеної жіночої постаті з цигаркою в тоненьких пальчиках, “краси” й “стилю” стільки, що скромного пролетарського читача й занудити може! Зате міщанинові вона, безперечно, дасть справжню насолоду».

Таке враження, що на книжку дивилися люди з різних планет, правда? Ні, жінка на обкладинці «Беладонни» зовсім не оголена, лише видно підв'язки на її панчішках.

Простий нехитрий Минко не соромився своєї розповідної манери, і це вигідно вирізняло його на тлі тогочасної прози. Намагаючись відтворити усні діалоги, письменник запроваджував у мову белетристики чимало жаргонізмів, просторіччя. Серед його сюжетних і стилістичних переваг — авантюрність і динамізм: у нього швидко змінюються події, настрої, ситуації, дії у нього заплутані, а розв’язки несподівані. Цього всього (плюс Ложа Вільної Любові і сцени пристрастей демонічної жінки) було досить, щоб визнати роман міщансько-бульварною літературою. «Беладонна» була першою прозовою книжкою автора, тому критики сподівалися, що «дальші герої і героїні В. Минка палатимуть не лише тим світлом, що їх запалять особи іншої статі».

Повісті «Бруд» та «Розвага» Петра Голоти критика теж назвала міщанськими й бульварними. Їх так само вважали за змістом нікому не потрібними, адже автор замість робітників і селян описував життя міщанської родини Галанів та пригоди в місті сільського парубка Толька-Анатоля, розпусника і спокусника. Якщо Минко взяв епіграфом до свого роману рядки з Блока: «Мне самому и дик, и странен тот свет, который я зажег», — то Голота супроводив «Розвагу» рядками з Сергія Єсеніна, якого вже тоді вважали втіленням міщанських смаків: «Слишком многое телу надо». Та ще й наділив правильну комсомолку в романі розкішними грудьми. Автор так захопився її пишним бюстом, аж критик назвав це бридким смакуванням, а романи Голоти — попросту вульгарною халтурою.

Справді, жодних тобі позитивних типів, самі міщани, крамарі, безсловесний комуніст, який нічого не може зробити з гулящою дружиною, солідний посадовець, який ґвалтує прислугу, повії, задоволені своїм ремеслом, розтратники, крадії, одним словом, неробочий і часто злочинний елемент. Не таких пригод чекав від комсомольського письменника робітничо-селянський читач. І обкладинка нагадує Минкову: за столиком у непманському ресторані сидить парочка. Він (очевидно, службовець у костюмі й окулярах) наповнює келих, вона, модно вбрана, нога на ногу на передньому плані, в одній руці тримає цигарку і пускає кільця диму, другою підносить келих до губ.

Інший тип любовного роману представляють Гордій Брасюк і Петро Ванченко. Тут немає лірико-романтичного струменя, як у Донченка, нагромадження пригод і випадків, як у Минка й Голоти. Обидва романи присвячено інтимно-психологічним переживанням: мінімум