Читати книгу - "Українське письменство"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Початковою датою нового українського письменства вважається, звичайно, р. 1798-й, коли в Петербурзі коштом конотопського дворянина Максима Парпури з’явилися на світ перші три частини «Перелицьованої Енеїди» Котляревського.
Але, розуміється, як усі подібні дати, цей рік має значення приблизне й умовне: характеристичні ознаки нової літературної доби почали намічатися за кілька десятиліть перед Котляревським та Парпурою. По-перше, стала виразно змінятися соціальна база українського культурного життя. Старе українське духовенство і старшина козацька, що були творцями і споживачами літературних цінностей у XVII і в першій половині XVIII в., мало-помалу починають втрачати своє національне обличчя. Київ губить своє значення «руського Парижа» і розсадника архієреїв; реґламентуються і забороняються українські церковні друки; обмежується спеціальними штатами дяківство, виводиться дяківське й школярське мандрування, зникають старі відносини серед духовенства, а натомість запроваджуються звичаї і побут російської церкви. Старшина козацька, що нещодавно додержувалась автономічних поглядів і мріяла про набуття шляхетських привілеїв на польський кшталт, тобто певної дози самоурядування і політичних прав, щодалі, то все частіш починає оглядатися на «вольності» російського дворянства, а з часів Румянцева, «главного малороссийского командира» в 60—80-х рр. XVIII ст., бере остаточну орієнтацію на Росію, посуваючись до повного злиття з привілейованими групами російськими. По-друге, занепадає літературний центр, старе огнище української культури — Київська Академія. Патріархальна обстановкою, схоластична напрямком, вона перестає задовольняти духовні запити української молоді, що хвилею відтоді розливається по закордонних університетах, по петербурзьких та московських школах. Разом з Академією занепадає і стара, слов'яно-українська книжна мова. Георгій Кониський, архієпископ Білоруський (1717—1795) у своїх духовних драмах, писаних у середині XVIII століття, ще не далеко одходить од мови Феофана Прокоповича. Але Сковорода, молодший од нього всього на кілька років (1722—1794), розгортає перед нами картину певного розкладу старокнижної мови: він перемішує слов’яно-українські вирази та звороти з великоруськими та українськими народними, і то в найхимерніших, часом потворних сполученнях. Щодо третього видатного на той час вихованця Академії — Самуїла Миславського, то цей талановитий і гнучкий князь церкви знаменує собою вже повний занепад старої мови. Попрощавшися в 60-х рр. з Києвом задля духовної кар’єри в Великоросії, він узяв там участь у роботі над утворенням літературної мови російської, став письменником, «изобильным в знании русского слова», а коли повернувся р. 1783 до Києва на митрополичу кафедру, то перш за все наказав студентам і професорам Академії «изучать российский язык и произношение». Біограф і панегірист Самуїла в солодких словах, під якими не тяжко розпізнати сувору і шорстку правду, зазначає: «Самые дети не были оставлены без внимания ревнительным архипастырем. Он учредил особого репетитора в бурсе… для обучения живущих там мальчиков русской грамоте, подтвердив и ему как можно стараться о правильном выговоре. Настойчивость Самуила была так велика, что некоторые наставники откровенно отнеслись к нему с представлением о своей неспособности строго исполнить его волю, извиняясь тем, что они никак не в состоянии переменить своего малороссийского выговора»[1].
В таких рисах обмальовується перед нами друга половина XVIII ст. Це є доба рішучої, невільної і доброю волею русифікації привілейованих українських груп. Усе, що було на Україні видатного й талановитого, все те, здавалося, потягло до столиць, дослужуючись там до високих становищ (міністри Завадовський, Кочубей, Трощинський, канцлер Безбородько) або пристаючи до російського літературного та наукового життя, як літератори Емін та Рубан, архівіст Бантиш-Каменський, учений медик Амбодик-Максимович. Слідом за старшинськими дітьми йдуть діти духовенства та козацтва. Русифікація переходить з вихованців петербурзьких та московських шкіл на академічну молодь провінції — Харкова та Києва. П. Житецький у своїй розправі про «Енеїду» Котляревського та її зв’язки з літературою XVIII в. наводить назви двох книжок, що мали спеціальним завданням полегшити вихованцям місцевих шкіл важку науку російського правопису й вимови. Одна з цих книжок з’явилась в 1772 році; зветься вона: «Правила о произношении русских букв и об исправном тех же в новейшем гражданском письме употреблении, или о правописании, собранные из российских грамматик». Її автор перелічує в ній низку помилок — фонетичних, морфологічних та стилістичних, якими грішать, орудуючи російською мовою, українці, і особливо рекомендує їм, в інтересах хорошої вимови, ознайомитися «с московским нежным выговором». Другу таку книжку видано десятьма роками пізніше в Харкові. Її назва: «Краткие правила российского правописания, из разных грамматик выбранные и по свойству малороссийского диалекта для употребления малороссиянам дополненные».
Поруч такого роду підручників на українській провінції поширювалась зневага до української мови — старої літературної і живої народної, — а разом з тим і до всієї народно-поетичної традиції, як до чогось дикого, варварського, не позначеного «чистим смаком». В одній провінціальній епіграмі, — коли тільки можна незугарний вірш у двадцять важких рядків назвати епіграмою, — писаній з приводу провінціальної ж оди на смерть Румянцева, автор епіграми так звертається до автора оди:
Ах, если б ты не пел героев, Но славу пел одних ослов И был правитель кобзы строев,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українське письменство», після закриття браузера.