Читати книгу - "Ні пуху ні луски! Анекдоти про мисливців і рибалок"

…В руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий, загартований, міцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме раз. Ви дивитесь на поплавок так, як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок – сіп! А у вас серце – штрик! Ще раз – сіп! Ще раз – штрик! І ось поплавок почав їхати-їхати-їхати, у вас із-під серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п'яти і вашим п'ятам холодно. Ви за вудку – р-р-раз! – підсікли! І почуваєте, що в руках у вас щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище – дугою й тремтить! Єсть! Він – короп! Ви ведете його до берега… Вудлище з ліскою – ходить по воді сюди, ходить воно і туди… Ось короп уже біля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься, вигинається, б'є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви його не попускаєте, ведете… Ще крок – і він на березі… Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко й прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – р-р-раз! лясь! – ви – смик! – гачок порожній, а короп, на мить отетерілий, ще стоїть перед вами… Які хвилини!…

Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався…

…Так… скажіть, прошу вас: варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти?

Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!

І ви закусюєте та й розповідаєте:

– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…

Ну, закусюйте собі на здоров’я!»

Це оповідання великого майстра слова так і називається «Короп». Колись майже напам'ять знав…

І що б ви думали?! Першого ж вечора моєї такої жаданої відпустки, коли я підлампічував свої старенькі бамбукові вудочки, до двору причимчикував кум Григорій! Давній товариш, однокласник, чи не єдиний з того далекого часу дитинства і юності.

–  Добре діло карасі: не поїси, так продаси! – крізь дим сигарети пробасив Григорій.

– Привіт, куме! Рибак рибака бачить здалека: хоч воно й не риба, а хвіст видно!

Потиснули один одному руки, кум підсунув ногою стілець, присів поруч.

– Це тобі: що у воді – то риба, а мені: що в пір'ях та в шерсті – то м'ясо.

Кум Григорій був запеклим мисливцем, на рибалок дивився хоч і по-дружньому, але зверхньо, і на риболовлю ходив тільки горілки випити та в карти пограти. Кожного разу в нас із цього приводу виникали веселі суперечки, я боронив команду рибалок, а кум вступався за касту мисливців.

– Е-е-е, Григорію, Сам Бог з рибалок Апостоли вчинив.

– Ага… Вудка мокне, а рибалка сохне! Інше діло полювання – чоловік стріляє, а Сам архангел Михаїл кулі носить!

– Так, так, куме… Тільки чув я частенько від мисливців після полювання – хотілося лося, та не вдалося!

– Годі вже вам! – вступила у двір моя матуся з відром парного молока. – Доброго вечора, Гришо. Ходімо вечеряти.

– Та ми тут, у дворі, і повечеряємо, мамо!

– Надовго вирвався? – запитав Григорій.

– Зо два тижні маю. Бо давно вже не був…

– Отож:… Багато було випито не нами!…