Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

— Ти одержав листа від мого брата?

Губи чоловіка зневажливо скривились, але він стримався: не хотів порушувати інтимності. Тільки ущипливо мовив:

— Гладкий і здоровий, як ніколи. І на твої гроші вже два місяці тримав тілисту коханку.

Між ними наче запала тінь невдоволення, і вони мовчки відхилились одне від одного. Машина повільно їхала вулицею Ехідо, краплини дощу розбивались об вітрове скло, і бризки залітали всередину. Зустрічні трамваї одкидали миготливе світло, і в машині раз у раз ставало видно. Тереса вже шкодувала, що завела розмову на таку дражливу тему. Чоловік мовчав.

— Не маєш нічого сказати мені, Рохеліо? — з м'яким докором спитала вона.

Той махнув рукою: мовляв, нічого нового немає. Тереса вагалась. Її голос злегка тремтів:

— А твоя сім'я?

Та Рохеліо ще дужче спохмурнів.

— Чому кажеш «твоя сім'я»? Адже знаєш, що не маю ніякої сім'ї, окрім дочки, тебе та двох наших синів. А інших не хочу й згадувати, мені прикро говорити про це з тобою… А якщо хочеш знати про Ліліну, скажу. Їй з кожним днем усе гірше й гірше…

Чутливим жіночим серцем Тереса зрозуміла, що він чомусь розгнівався, бо знову став похмурий і колючий, хоч звичайно ніколи не суперечив їй. Може, в нього скрута з грішми?.. Мабуть, не слід було згадувати його сім'ю і цим завдавати йому болю. Треба якось розвіяти його поганий настрій. Зрештою, вони ще встигнуть про все поговорити… Вона зітхнула:

— Ти такий сердитий… — І ледь чутно додала: — Ніяк не можу догодити тобі.

Вони завели розмову про Ліліну — п'ятнадцятирічну дочку Рохеліо. Ще в ранньому дитинстві у неї на стегні утворилася виразка. То був туберкульоз. Хвороба зробила дівчинку горбатою і помалу висотувала з неї життя. Батько проклинав долю і бога…

Тереса ніжно стискала руку коханого. Вона ніколи не давала волі почуттям так театрально, як Рохеліо, але в душі потерпала не менш за нього.

Ця розмова знову зблизила їх. Вони ж бо так скучили одне за одним — цілих півроку не бачились!.. Тереса жила в провінції Орієнте в готелі, а він був у Гавані, готував усе до її переїзду в столицю.

Вони трохи помовчали. Потім Рохеліо знову міцно пригорнув Тересу і ніжно прошепотів їй на вухо:

— Навіщо говорити про сумне в такий день? Вона заплющила очі й завмерла у нього на грудях.

Обоє опам'ятались лише тоді, коли машина зупинилася біля будинку на вулиці Віртудес, і водій, не повертаючи голови, — безперечний доказ того, що він усе бачив і чув, — із стуком відчинив дверцята й підняв завіску. Дощ лив як з відра, і обшарпаний, похмурий під'їзд будинку здавався у темряві входом до льоху. Рохеліо заплатив водієві, що поблажливо дивився на них, і, перескочивши через калюжу, підхопив Тересу, яка легко стрибнула за ним. Вони були вдома.

Під'їзд справляв таке гнітюче враження, що Тереса мимоволі зупинилася, налякана бридким виглядом голих і брудних стін, по яких точились іржаві патьоки води. Рохеліо, здавалося, був так само прикро вражений. Над дверима вітер гойдав обшарпану табличку, на якій у світлі вуличного ліхтаря можна було розібрати, напис:

В глибині вестибюля виднілися відчинені двері в патіо. Там самотньо блищала під дощем електрична лампочка, сіючи тьмяне й сумне світло. Від цього холодного півмороку в Тереси стискалося серце. Вона боялася зрушити з місця. Рохеліо взяв її за руку, і вона покірно пішла за ним. Попереду в темряві чути було голоси. Хтось там сварився чи, може, бився. Тереса і Рохеліо знову зупинились.

Нарешті вони розгледіли чоловіка, що виривався з рук жінки. Якийсь час ті двоє мовчки боролися, потім чоловік щосили штовхнув слабшого супротивника й кинувся до дверей. Жінка пронизливо закричала, почала гидко лаятись. З цього було видно, що за люди тут мешкали.

— Тікаєш, падлюко!..

— Іди ти під три чорти! — ревнув чоловік з вулиці, навіть не затуляючись від дощу, який лив йому на голову. — Ти думала, я зганьблю себе і вб'ю тебе, стара шкапо?..

Тереса здивовано глянула на Рохеліо.

— Я тобі все поясню, — винувато обізвався він. Вона мовчки попрямувала до сходів, що видніли ліворуч. Покинута жінка ридала і рвала на собі одежу, проклинаючи весь світ.

Старими вичовганими сходами вони піднялися на другий поверх. Там хоч було світло. Двері квартири, яку найняв Рохеліо, виходили в коридор кроків за десять від сходів. Рохеліо зупинився, шукаючи в гаманці ключа. Тереса розглядалася навколо. Певно, колись тут була велика вітальня, а тепер з неї зробили ряд кімнат, поставивши дерев'яні переділки. Двері кімнат виходили у вузький коридор, де світилась підвішена попід самою стелею лампочка. Коридор повертав ліворуч і вів до заскленої галереї, що огинала патіо, а далі знову тяглися маленькі жалюгідні кімнатки. Як видно, власники будинку хотіли якнайвигідніше використати всю можливу площу, ба навіть і горище. У квадратовому, викладеному кам'яними плитками патіо стояли старі діжки з землею, в яких гибіли кволі рослини.

Переступивши поріг свого нового житла, Тереса трохи заспокоїлась: усередині все було доволі пристойно. Квартира складалася з спальні та маленької вітальні з балконом на вулицю. Тут стояли дешевенькі, але нові й чисті меблі, було світло, вода, ванна. Тереса подумала, що зможе створити затишок у цьому маленькому гніздечку, а надто коли відчинити вікна та балкон і замкнути двері в коридор. Тоді обернулась і глянула на коханого з німим запитанням, в якому, проте, не було докору. Рохеліо ввімкнув усі лампочки, і в кімнатах одразу стало веселіше.

— Квартира поганенька, правда ж? Але я не зміг знайти кращої…

Його голос не здригнувся, а тим часом то була неправда. Заклопотаний іншими справами, він доручив своєму другові, веселому й послужливому горбаневі, якого прозивали Ріголетто, щоб той підшукав йому дві кімнати для жінки.