Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Тереса, думаючи про щось своє, мовчки похитала головою.

Якби він найняв кімнати десь у дорогому будинку, вибачливим тоном пояснив Рохеліо, то цим поставив би її в непевне становище — адже всі звертали б на них увагу.

— Ти добре зробив, — холоднувато мовила вона. — Я згодна й на цю квартиру. Ніякий бруд ніколи не пристане до мене. — І, щоб закінчити цю неприємну розмову, додала вже іншим тоном: — Як важко було їхати із Сантьяго! Думала, що й не витримаю.

Вона вже опанувала себе. Швидко роздяглася, бо все на ній було мокре. У Рохеліо нетерпляче здригалися руді смужки вусів. Він підійшов і поцілував її в плече. Але Тереса, захоплена милими дрібничками домашнього вогнища, здавалося, забула про коханого. Видобула з саквояжа гребінець, сіточку для волосся, пудреницю й невеличкий настільний годинник, який поставила в головах над ліжком, між свічником і вимикачем. Потім зупинилась перед охайним, гарно застеленим ліжком з пишно збитими подушками. Певно, людина, яка тут порядкувала, була сумлінна й дбайлива. Розстеливши ліжко, Тереса задивилась на маленьку подушечку — зовсім таку саму, як та, що її вона, за звичкою, ще з дитинства, лягаючи спати, клала під щоку.

— Хто прибирав у кімнатах? — спитала вона, усміхаючись.

— Я дав ключа Домінзі, і вона щоранку приходить прибирати, — відповів Рохеліо, ледве приховуючи роздратування.

— Моя бідна негритяночка! — розчулено мовила Тереса, гладячи подушечку тремтячою рукою. — Але чому ти не написав мені, що вона робить десь куховаркою?

— А навіщо?.. Вона приходить сюди перед роботою. Очі Тереси зволожніли.

— Бідна Домінга! — прошепотіла вона.

Щоб заспокоїтись, вона рвучко відгорнула ковдру і, діставши з комода свіжі пошивки, наділа їх на подушки, їй не треба було питати, де що лежить, — її старенька годувальниця любила лад у домі.

Постеливши постіль, Тереса стала посеред кімнати в мокрій сорочці, яка липла до тіла. Рохеліо обняв її, але одразу ж відсахнувся.

— Ти маєш у валізці іншу сорочку?

— Вона теж мокра. Я надягла її, виїжджаючи з Сантьяго. А там також був великий дощ.

— Але ж ти не можеш так лягти.

Вона мовчки усміхнулась і, здвигнувши плечима, скинула сорочку, Стояла посеред кімнати, граціозна, мов статуетка із слонової кістки. Це завжди було початком солодких любощів — ще відтоді, як їхнє кохання буйно розквітало. Рохеліо знов обняв її…

Одноманітний шум дощу навівав сон. Довгі чорні вії Тереси зімкнулись і сховали полум'я очей…

Рохеліо спав. Тереса раз у раз підхоплювалась у ліжку. Їй чогось було страшно. Вулицею проносились автомобілі, розтинаючи тишу різноголосими сиренами. Ці звуки були незвичні для Тереси, особливо після спокою східного міста, де вона прожила останні роки, і вона щоразу злякано прокидалась. У будинку за благенькими дерев'яними переділками весь час ходили, грюкали, тупотіли, щось насвистували, анітрохи не турбуючись про сон сусідів. Звідусіль долинали хрипкі чоловічі голоси та сміх і вереск жінок. Часом Тересі починало здаватися, що вона лежить у коридорі і що всі ті люди ходять, переступаючи через неї,— так близько й виразно чулись їхні голоси.

Десь о пів на третю її знову, вже в котрий раз, розбудив шум — на сходах сварилися двоє. Тереса впізнала голос тієї жінки, яку вони бачили ввечері. Подумала, чи не скоїлось якого лиха, і засвітила світло. Жінка лаялась і погрожувала. Нараз її мову обірвав лункий звук ляпаса, потому загупали важкі кроки й почулося приглушене ридання. Тепер жінка просила пробачення, тужила, як горлиця, називала когось батечком рідним і клялася, що більше ніколи не ображатиме його. Тереса, вже не сподіваючись знову заснути, сиділа в ліжку й не вимикала світла.

Рохеліо спав, поклавши голову на зігнуту руку. Тереса ніжно відгорнула йому з чола непокірне рудувате пасмо волосся. Як безтурботно він спить, який він гарний і молодий!.. У нього було випещене обличчя з повними сласними губами. І хоч йому вже минуло тридцять п'ять років, виглядав він не більш як на тридцять. Так само і їй ніхто не давав більше двадцяти п'яти — на шість років менше, ніж було насправді.

Тересі хотілося припасти губами до білої шиї коханого, але боялася розбудити його і тихо милувалась його вродою. Раптом їй впала в око голуба шовкова сорочка Рохеліо, на якій мінилися золотаві ґудзики з монограмою. Не знати чому, їй нараз стало боляче. Здалося, що є якийсь зв'язок між цією деталлю і його спізненням на станцію та поганим настроєм увечері. Нервово труснула головою, намагаючись відігнати настирливу думку, що він зустрічав її тільки з обов'язку, і, щоб хоч якось розвіятись, почала лічити хвилини, стежачи очима за рухом годинникової стрілки.

О третій годині вона легенько поторсала коханого за плече:

— Рохеліо, Рохеліо…

Він підвів голову й розгублено закліпав очима.

— Га? Що таке?..

— Вже третя, вставай.

Рохеліо знизав плечима і знову відкинувся на подушку.

— Ет, то байдуже. Дай мені поспати… Тереса терпляче будила його.

Нарешті він устав з ліжка й, буркочучи, почав одягатись. Був похмурий і невдоволений. Раптом він зупинився перед ліжком, на якому, загорнувшись у простирадло, лежала Тереса, і сказав:

— Треба раз і назавжди покінчити з цією комедією. Якого біса мені схоплюватись перед світанком, коли так солодко спиться, й тікати від тебе? Краще сміло скинути маску і все розв'язати.

Тереса лагідно заперечила:

— Хто краще за мене знає це, друже? За стільки років я ніяк не звикну до того, що ти йдеш від мене серед ночі. Ти ніколи не зустрічав світанку в моєму домі й не повинен цього робити. Неси свій