Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Групові злочини можливі й при одному належному суб’єкті кримінальної відповідальності. Залежно від конструкції складу в окремих випадках потрібно, щоб група мала всі ознаки співучасті, а в інших можливий «груповий» спосіб вчинення посягання, що матиме місце і при одному суб’єкті злочину. Причому останній варіант до співучасті не має ніякого відношення, оскільки він є самостійним правовим явищем, а саме: характеризує об’єктивну сторону посягання, особливості виконання злочину належним суб’єктом із залученням фізичних зусиль малолітніх і неосудних[5].

Окремі автори, які досліджували цю проблему, вважають, що відсутність співучасті у злочині автоматично означає і відсутність групового злочину[6].

Стаття 28 КК України передбачає чотири види злочинних угруповань: 1) група без попередньої змови; 2) група за попередньою змовою; 3) організована група; 4) злочинна організація.

У багатьох статтях Особливої частини КК встановлено підвищену відповідальність за злочини, вчинені групою осіб, групою осіб за попередньою змовою та організованою групою. Разом із тим, у жодній статті КК не передбачено вчинення діяння так званою злочинною групою, хоча терміни «злочинна група», «груповий злочин» і «групова злочинність» широко використовуються у кримінологічній та кримінально-правовій літературі.

О. В. Головкін у своєму дисертаційному дослідженні розглянув два підходи в науці кримінального права до співвідношення понять «груповий злочин» і «співучасть у злочині». Сутність першого підходу полягає у тому, що груповий злочин розглядається виключно як співвиконавство. Однак некоректно виводити групу осіб і відповідно груповий злочин за межі інституту співучасті у злочині. Інша позиція щодо співвідношення розглядуваних понять — будь-який спільний злочин, вчинений умисно двома або більше особами, які можуть нести кримінальну відповідальність, є груповим. Інститут співучасті належить до всіх проявів групової злочинної діяльності. Відповідно, груповий злочин не вичерпується лише співвиконавством. Такі висновки, на думку О. В. Головкіна, узгоджуються з поняттям співучасті, закріпленим у ст. 26 КК України, тому поняття групового злочину запропоновано вважати рівнозначним поняттю співучасті у злочині. Ці висновки підтверджуються результатами здійсненого О. В. Головкіним дослідження кримінальних справ про групові злочини (у 43,7 % таких справ було виявлено розподіл ролей). Тезу «груповий злочин = співучасть у злочині» підтримала і переважна більшість опитаних співробітників органів прокуратури м. Києва і Генеральної прокуратури України — 77,5 %[7].

Але така дискусія не має ніякого практичного значення. У цьому зв’язку, на нашу думку, слід розрізняти групу, яка є родовим поняттям щодо всіх можливих проявів спільної злочинної діяльності співучасників, і групу осіб, яку виокремлює законодавець у ч. 1 ст. 28 КК України, коли мова йде про суб’єктів злочину, що спільно виконують об’єктивну сторону складу злочину без попередньої на те змови.

Групова форма вчинення злочину є різновидом множинності учасників злочину, коли в процесі посягання суб’єкт, поряд із своїми, використовує додатково фізичні зусилля неосудних, або осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, або інших осіб, які з передбачених законом про кримінальну відповідальність підстав не можуть бути притягнутими до кримінальної відповідальності.

У науковій літературі є різні визначення поняття співучасті. Із цього приводу Ф. Г Бурчак зазначав, що питання про поняття співучасті, незважаючи на велику кількість літературних джерел, дотепер належить до дискусійних. Майже кожен автор, що торкається проблем співучасті, пропонує своє визначення співучасті, яке, нехай не на багато, але відрізнялося від інших[8]. Однак проблему окреслення поняття співучасті у злочині і сьогодні не можна назвати остаточно вирішеною[9].

М. С. Таганцев зазначав, що до співучасті належать лише ті зовсім своєрідні об’єднання злочинців, у яких є солідарна відповідальність усіх за кожного і кожного за всіх, що дозволило вченню про співучасть одержати значення самостійного інституту[10].

У кримінально-правовій літературі радянського періоду мав місце двоякий підхід до визначення співучасті. Деякі фахівці визнавали припустимим співучасть тільки в умисних злочинах. Так, А. А. Піонтковський визначав співучасть як умисну участь двох або декількох осіб у вчиненні умисного злочину[11].