Читати книгу - "Кваліфікація повторності злочинів"

У кримінально-правовій літературі вчення про повторність злочинів набуло відносно самостійного і повного розвитку наприкінці XIX — на початку XX ст. Початок дослідження про повторність злочинів пов'язаний з іменами таких учених, як: Л. Є. Владіміров, О. Ф. Кістяківський. Наприклад, професор Л. Є. Владіміров в одному з перших підручників із кримінального права хоча й розглянув основні інститути цієї галузі права з позиції того часу, проблемі множинності злочинів приділив мало уваги[1]. Однак, вже тоді він зупинився на правовому аналізі ситуацій, які ми сьогодні розглядаємо як сукупність і повторність злочинів.

Проблеми повторності злочинів вивчали також М. С. Таганцев, С. В. Познишев, Н. Д. Сергєєвський та інші. У своїх працях ці вчені розкривали питання про повторне вчинення тотожних чи однорідних злочинів, за умови, що на попередній злочин була реакція держави і обидва злочини, пов'язані певним проміжком часу. В основному дискутували щодо проміжку часу, який віддаляв злочин один від одного, чи потрібно вважати рецидивом злочин, вчинений після засудження або часткового чи повного відбуття покарання за попередній злочин, чи треба посилити покарання за повторний злочин.

До прикладу, М. С. Таганцев вважав, що необхідною ознакою повторності є відбуття призначеного судом покарання за перший злочин повністю, або хоча б 2/3. Вчинення повторного злочину особою, засудженою за попередній злочин, але котра ще не відбула покарання, свідчить про менший ступінь суспільної небезпеки злочинця порівняно з особою, яка відбула частину покарання, тому не може бути змішане з повторністю[2]. Н. Д. Сергєєвський, навпаки, вважав, що для наявності повторності злочинних діянь потрібно, аби покарання за перший злочин було відбуте або щоб була постанова суду про засудження особи[3].

У дореволюційній літературі вчинення особою повторного злочину розглядалось як прояв злої волі особи, як схильність до вчинення злочинів. Тому повторність злочинів розглядали російські криміналісти як один з елементів, який характеризує суб’єктивну сторону злочину (волю злочинця). Про особливу злісну волю особи свідчило вчинення тотожних чи однорідних злочинів, відбуття частини чи всього покарання або засудження особи за попередній злочин, зв’язок злочинів за часом. Водночас характер повторних злочинів учені не визначили. Не було запропоновано і строків давності між попереднім і повторним злочином. Наприклад, Н. Д. Сергєєвський вважав, що строки можуть збігатися із загальною давністю, і можуть встановлюватися спеціально для повторності[4]. На думку С. В. Познишева, строки давності можуть бути застосовані і у випадку повторності злочинів[5].

Узагальнення наукових праць на початковому етапі розвитку кримінально-правової науки дають змогу виділити такі основні положення повторності злочинів: 1) повторність визнавали в разі вчинення злочину після відбуття покарання за попередній злочин; 2) визначали співвідношення між раніше вчиненим злочином і новим: діяння мало бути або тотожним, або однорідним із попереднім злочином; 3) обмеження строку між відбутим покаранням і вчиненим новим злочином. Цей аналіз показує, що поняття повторності загалом збігалося з поняттям рецидиву.

Із 1917 р. до початку 30-х років XX ст. спостерігалися різні підходи до розуміння повторності злочинів: від ототожнення повторності з рецидивом злочинів і до розмежування цих понять. В. Куфаєв писав, вживаючи термін «повторні злочини», ми надаємо йому більш широкого значення, ніж поняттю «рецидив»[6].

Наприклад, А. Н. Трайнін чітко розмежовував поняття повторності злочинів та поняття рецидиву. Вчений вважав, що КК РСФСР 1926 р. містить положення і про повторність злочинів, і про рецидив. У тих випадках, коли повторність злочинів впливала на кваліфікацію суспільно небезпечних діянь, має місце рецидив злочинів. А у випадках, коли повторне вчинення злочину визначалось як обтяжуюча обставина, мала місце повторність злочинів. Як обов’язкові ознаки рецидиву науковець виділяє: 1) відбуття покарання за попередній злочин; 2) неоднорідність попереднього і наступного злочину. А повторність, на його думку, можлива лише за однієї умови — однорідність попереднього і наступного злочину. Факт засудження чи відбуття покарання для повторності злочинів значення не має[7].

Ю. І. Битко зазначав, що в КК 1926 р. передбачена відповідальність за такі види повторності: повторність як кваліфікуюча ознака в окремих складах злочину; повторність у формі сукупності, яку утворювали різнорідні злочини в разі вчинення їх до засудження; повторність як обставина, що обтяжує покарання. Остання могла враховуватись у випадках, коли повторність не охоплювалась ні поняттям сукупності, ні поняттям повторності як кваліфікуючої ознаки складу злочину[8].

П. К. Кривошеїн пише, що процес створення інституту повторності, який лежить в основі диференціації кримінальної відповідальності та покарання, був складним і суперечливим. Науковець пояснює це тим, що у зв'язку із поширенням в офіційній пресі думки про відсутність у радянському суспільстві ґрунту для рецидиву та професійної злочинності в юридичній науці були згорнуті всі дослідження щодо вивчення злочинності, зокрема