Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Горе!

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! — гукнув хлопчина. А хазяїн “Якоря” глузливо посміхнувся, задоволений невеличкою ранковою помстою панам з головної вулиці.

Прицмокнувши язиком, зручніше вмостився на сидінні і заплющив очі. Через кілька років ці вельможі, особливо ті, в кого будуть дочки на виданні, почнуть підлещуватись. Та хай вони навіть впадуть на коліна, Януліс нізащо не ввійде в якийсь купецький дім на вулиці Короля. Він переїде в нижню частину міста, в один з кварталів між площею Овідія та казино, туди, де мешкають поміщики, судновласники та багаті іноземці. Тоді з’явиться інший Арістіде Януліс, який буде влаштовувати прийоми і їздити на полювання…

Раптом екіпаж рвонуло вбік. Пасажир ще не встиг добре розплющити очі. як його рука, що була проворніша за думку, лягла на черенку одного з ножів.

Візник щосили смикав за віжки, коні, форкаючи, здибилися, махаючи копитами над фаетоном з червоними гвоздиками.

Те саме сталося й з двома іншими запряжками, фіакри стояли зигзагом посеред темної ще вулиці. Розсердившись, Януліс зійшов на землю. Скочив з козлів і перший візник.

Може, на світанку того похмурого вересневого дня коні мчали швидше, ніж завжди, може, тринадцятирічний Горе спав тієї ночі менше чи просто, боячись потрапити під кінські копита, не міг уже бігти, як бігав день у день, попереду фіакрів. Що б там не було, а Горе впав. І не кінські копита, як це щоночі снилося наймитчукові, зім’яли його, а колеса переїхали ліву ногу. Колеса того фаетона, на подушках якого почесно лежав сірий, цупкий капелюх.

Море спокійно виблискувало, засноване легенькими брижами. Тільки біля дамби воно дибилося, б’ючись в бетон та каміння. Почорнілий мох на старих каменях бубнявів, коли хвилі накочувались на них, і сплющувався разом з відпливом пінистої води. В холодних краплях, вигравали веселки.

Тиша, яку досі порушували тільки тужливі зойки чайок та глухі удари хвиль об кам’яну дамбу, раптом сповнилася одчайдушним гуком. Жодна земна істота не могла б кричати так страшно, ніяка людина чи звірина не зуміла б заревти з такою силою. Звук спершу наче виринув з тієї давньої давнини, коли ревли величезні монстри, а потім зміцнів і обернувся в безнадійний стогін, що наче лягав своєю вагою на залізні та черепичні дахи, бульвари і площі, на морські хвилі.

Безмежну блакить почали розривати біленькі хмарки, і відразу ж почулися вибухи німецьких зеніток, гармати глухо бухкали, наче морські хвилі об мол. В небі шугали невеличкі літаки, схожі на мушок, сповнюючи монотонним гудінням повітря в перерві між вибухами. Час від часу вони поблискували на сонці.

Страшний вибух струснув місто. Десь далеко піднялися стовпи чорного диму, почалась безперервна стрілянина. Повітря гуло, і море несло відлуння далеко-далеко.

Потім щось оглушливо засвистіло. Наче вулкан пробудився на дні морському, скинувши до неба стовп води, який одразу розсипався на запінені хвилі. Ще одна водяна колона вихопилася з глибини, цього разу трохи ближче од молу, — наче невидима рука на мить підняла до сонця величезний кришталевий келих. Чаша ця впала у пінястий вир, і хвилі, завбільшки з хату, понеслися до кам’яної дамби.

Літаки кружляли в повітрі, недосяжні, наче глузуючи з зеніток, які все ще випльовували вгору біленькі хмаринки. А на місто від вокзалу чорним віялом насувалося крило смерті. Пахло димом. Вибухи, гудіння літаків, то голосне, то ледве чутне, рушничні постріли, віддалені голоси, виття сирени — все злилося в оглушливий гуркіт.

Потім настала тиша, тільки з міста долинали гомін та пронизливий свист пожежних машин Море знову грало і брижилося, небо стало блакитним, а сонце озирало світ золотим байдужим оком.

Ніхто не скаже, чи доводилося кельнерові з “Якоря” Чунту коли-небудь чути від якогось англійського моряка вислів, що час — це гроші. Знав він чи не знав цю примовку, з якою були засновані цілі купецькі імперії, однак йому час таки приніс гроші.

З роками “Якір” Арістіде Януліса обернувся в “Золотий якір”, а перед війною стара корчма стала баром з неоновою вивіскою. Давня мрія пана Арістіде зблизитися із знаттю міста здійснилася. Скинувши широкий гайтан, з якого стриміли кістяні черенки двох ножів, Януліс відмовився од звички повертатися на світанні з трьома фіакрами додому і турбувати панів з вулиці Кароля.

— Хто не відвідує “Золотий якір”? — мовив він, широко посміхаючись.

У “Золотий якір” уже не заходив жоден з тих, хто колись бував у закуреному приміщенні давнього “Якоря”. Януліс і не жалкував за тими клієнтами. Вантажники, човнярі і рибалки також не жаліли за ним. Усі вони перейшли в “Добруджу” — корчму, яку відкрив Чунту.

Колишній офіціант сидів тепер за прилавком, оббитим цинковим залізом. Із сплющеним носом, який йому спотворили в бійці, з головою, похиленою на ліве плече, він був схожий на величезного старого папугу, що сердито дивився на світ і людей. А втім, Чунту й розмовляв так, як папуга. До того ж, немов бажаючи посилити схожість з підступним птахом, він майже не виходив з-за прилавка. Піднімався з місця лише в особливих випадках. А то все сидів за лядою і наче дрімав. Прокидався тільки тоді, коли треба було братися за палицю, яку він одержав у спадщину від Януліса. його чорні очі загорялися, і Чунту, заглушаючи хрипким голосом гармидер у корчмі, гукав:

— Султана!

Дівчина, несучи пляшки та чарки, повертала до нього голову. Чунту показував на двері, і Султана виходила. І не поверталась, поки палиця не опинялась на своєму місці під прилавком. Це вперше в житті Чунту пожалів дочку. Бувши дуже скупим, він