Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ці матеріали «Украинского вестника» цікаві й цінні як найраніші з друкованих джерел інформації про Сковороду, притому інформації не з чужих вуст, а від сучасників і свідків. Уже наступна за часом публікація, нарис І. Снєґірьова «Український філософ Григорій Савич Сковорода»[4], не має ознак живого, безпосереднього свідчення, це, суттю, переказ спогадів Ґ. Геса де Кальве та І. Вернета, доповнений фактами з написаної М. Ковалинським біографії філософа (до неї ми ще звертатимемося неодноразово), а також відомостями, що їх автор публікації дістав од якихось «двох поважних мужів, які особисто його знали».
Але в «різнорідних судженнях» про «чудового українця» цікаво ще й те, наскільки відмінне, часом протилежне враження справляв Сковорода на довкілля, як по-різному — відповідно до власних поглядів, життєвого досвіду, моральних настанов — характеризували й оцінювали вони його зовнішній вигляд, удачу, вчинки, триб життя. В суті справи тут, на сторінках «Украинского вестника», при найперших кроках сковородинознавства, знаходимо зародок майбутніх суперечок про Сковороду, полярних тенденцій, пізніше означених як «міфологізаторська» й «деміфологізаторська».
Ґ. Гес де Кальве не приховує своєї симпатії до філософа, в Сковороді йому імпонує практично все: висока освіченість, скромність, безкорисливість, доброта і «чутливість», перед якими, за його словами, «завстидався» б «Діоген у гордому своєму лахмітті». Мемуарист не тільки не обминає мовчанням, але акцентує таку рису Сковороди, як гостра реакція на несправедливості, недосконалості довколишнього світу. «Він помітив, — пише Гес де Кальве, мовби повторюючи, чи то умисно, а чи радше несвідомо, сковородинівську інтонацію, — що не в нас лишень, але й усюди багатому кланяються, а бідного зневажають; бачив: як чоловіки, пишаючись своїми гіллястими прикрасами, прогулюються; а жінки проливають крокодилячі сльози; як глупству віддають перевагу перед розумом, як блазнів нагороджують, а заслуга живиться милостинею; як розпуста виніжується на пуховицях, а невинність карається у похмурих в’язницях; коротше, він бачив усе, що можна бачити щодня на нашій земній кулі»[5].
Зовсім інакшим постає Сковорода в описі І. Вернета. Цей жодною мірою не відмовляє філософові ні в розумі, ні в освіченості, ані в безкорисливості, проте людські якості, риси характеру Сковороди, весь його образ мемуаристові глибоко несимпатичні. В зображенні Вернета Сковорода і «самоправний», і «занадто самолюбний», і «запальний та небезсторонній», і схильний до «буркотання та мізантропії». «Небіжчикові Сковороді бракувало, — вважає Вернет, — ні вибачливості до чужих думок, ні терпіння, такого необхідного для дослідження істини…»; та й сама істина «в його вустах, не прихована завісою скромності, поблажливості й ласкавості, завдавала обрáзи тому, кого виправляла, й не досягала ніколи цілі, що її прагнув учитель». Крізь зуби, зі сливе неприхованою заздрістю Вернет пише: «Я не знаю, як він устиг навіяти своїм учням таку приязнь до себе! Хіба застрашенням, упередженням і силою звички!»[6].
Таке неприйняття мало свою психологічну мотивацію. Намагаючись мавпувати Сковороду, зосібна в мандрівному житті, й вважаючи себе принаймні рівнорядним з ним претендентом на роль «володаря душ» на Слобожанщині, Вернет разом з тим не міг не відчувати, що ні масштабом особистості, ні самобутністю розуму та духовним потенціалом він не може зрівнятися з філософом. Для нього, що вмів, як він сам зізнається в одному зі своїх творів, «легкома пристосовуватися до чужих звичок і думок»[7], чужі були певність й ориґінальність суджень Сковороди, незалежність його поведінки та вчинків. Вернет не від того, щоб похизуватися своєю бідністю і неперебірливістю, однак потайки любить життьові вигоди, комфорт і відтак намагається підтримувати знайомства з багатими людьми, залюбки приймає їхню гостинність; з часом він зумів призібрати сяку-таку копійчину, яка давала невеликі, але достатні для безбідного існування відсотки. Тож хіба дивно, що послідовний аскетизм Сковороди був Вернетові не до серця?..
Діаметрально розходячись в оцінках особистості Сковороди, мемуаристи з «Украинского вестника» зближуються в одному: обидва лише мимохідь, наче щось несуттєве, заторкують літературну, зокрема поетичну, діяльність Сковороди.
І. Вернет, суттю, геть її не сприймає. Хоча цей «швайцарець-українець», закинутий долею на початку 80-х років XVIII ст. в межі Російської імперії, прожив на її теренах більшу частину свого життя (був читцем у Суворова, потім гувернером у різних домах, учителем гімназії, досконало засвоїв російську мову і, треба віддати йому належне, по-своєму полюбив другу батьківщину, особливо Слобожанщину, Харків), його душі, смакам, менталітетові близькі були інші, передовсім західноєвропейські зразки. Це «неповторний Юнґ», Бонне, Фенелон, Ґеллерт, Лафонтен, Лесаж, Сервантес, Стерн; утім, йому подобається і дехто з «творців російських» — Фонвізін, Карамзін, Хемніцер, Дмітрієв[8]. Це — одне. Друге й, треба думати, найголовніше: Вернет сам є літератором, він часто друкує в тому ж «Украинском вестнике» свої сентиментально-дидактичні твори — то уривок з нотаток про відвідання Святогорського монастиря, то забарвлений філософським сумом опис харківського цвинтаря, то наслідування улюбленому Стернові… «Це був, — каже про Вернета Д. Багалій, — сказати б, фейлетоніст свого часу, який писав легким стилем, володів чисто французькою освіченістю; його читали, він був знаний і навіть популярний; його охоче запрошували до себе, тим більше що він потім друковано дякував своїм привітним господарям. Але цим справа й обмежувалася — особливо глибоко його вплив не йшов»[9].
Подібно до того, який далекий для Вернета сам Сковорода, так само далекі для нього й сковородинівські твори. «…Вірші його, — зізнається Вернет у своїх спогадах, — назагал супротивні моєму слухові, можливо, через те,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух животворить… Читаємо Сковороду», після закриття браузера.