Читати книгу - "Царський курйоз"

Розгорнувши зошит, прочитав свої записи:

«Узнати, чи не думають турки Керченську протоку засипати і тим Азовське море від Чорного відділити. І на тому валу фортеці ставити чи не думають, щоб російським кораблям у Чорне море ходу не було?»

Амбасадор скрушно похитав головою. Справа ця велика й важлива. Російський Азов, недавно відвойований у турків, для султана як сіль в оці. З Азова легко на Крим напасти і Чорне море воювати. А султан дивиться на Чорне море, мов на внутрішній покій власного палацу. Цю справу досконально розжувати треба. Проти запису стояла помітка: «Доручено вивідати Саві Владиславовичу Рагузинському». Ну, цей розжує, цей пронозливий!

Великий посол читав далі:

«Про посла турецького Мустафарека Мустафу-агу, котрий у його царської величності портрет випросив, начебто султанові в подарунок. Але потім виявилося, що він, посол, той царський портрет, від’їжджаючи, кинув під лаву на постоялому дворі, закалявши царський лик смородом, так що й вимовити соромно».

Проти запису про Мустафу-агу стояла помітка: «За наполяганням моїм вчинили таке: розоривши його, послали в ув’язнення поблизу Апдріанополя. А ще домагаюся, щоб його позбавили життя, бо недостойний жити на світі за ганебне своє діяння».

Так тобі і треба, бусурмане гололобий! Не користуйся в нужнику царськими портретами.

Прочитавши третій запис, великий посол смачно крякнув і засміявся. В цьому записі значилося: «За особистим царським велінням вивідати про самого султана, в якому стані себе держить і як справи державні вирішує, сам чи по наущению своїх любовних покоїв».

Це була справа дражлива й небезпечна. В такому ділі ходи, наче лин по дну, а води не скаламуть. А то турки не подивляться, що ти великий посол, живо у семибаштовий замок засадять, голодом уморять. Але все через того ж Саву Рагузинського любовні таємниці султанові вивідано без шуму. Ото в Москві сміятимуться, коли узнають, хто іменем султана державні справи вершить!

Проти запису про султана великий посол відмітив: «Зробити негайно донесения секретним листом, тайнописом цифірним».

А четвертий запис вельми неприємний. В ньому було:

«Улестити таємно дарами багатими турецьких пашів та беїв, щоб до наших справ прихильні були. І муллам та улемам[1] дещицю приділити для того ж».

Ох, і натерпівся ж пан амбасадор страху з цим ділом! Одержав Петро Андрійович з Русі для підкупу турецьких вельможних людей двісті тисяч червінців і ту велику суму споловинив, сто тисяч у свою бездонну кишеню поклав. Покласти поклав, а підмазати дрібноту, кропив’яне насіння, піддячого Ваську Тимофеева, котрий знав про це, не здогадався. Той погрожувати почав: донесу, мовляв, великому государеві! Тепер не донесе! Запросив його до столу амбасадор: миритись, мовляв, будемо. Випив піддячий всього чарчину вина, захрипів, під стіл покотився — і здох. Зітхнув було Петро Андрійович полегшено — пронесло хмару! Аж ні, перекладач посольський Мусійко Арсеньев щось косо позирати почав. Невже пронюхав про споловинені червінці? А що як донесе цареві?

Великий посол тяжко зітхнув.

— І до чого ж спаскудився народ! Доносами тільки й живе!

Тут погляд його впав на п’ятий запис у меморії, і посол, ляснувши по лобі, вилаяв себе вголос:

— Дурень старий! Чого ж я зіваю! Якщо цим ділом цареві догодити, змилостивиться, певно, дозволить з Туреччини виїхати. Мало того, може й на паскудство Мусійчине, на донос його, коли такий буде, крізь пальці подивиться.

П’ятий запис у меморії був дуже коротенький:

«Добути цареві арапа для курйозу, як монстр»[2].

Любить його царська величність всілякі монстри та курйози — карлів. велетнів, арапів, звірів диковинних. І якщо цю справу повернути вміючи — бути Петрові Андрійовичу в рідній Москві. Для цього треба, не зволікаючи, цареві донесення послати про султанові вчинки і про те, що Мустафу-агу за смородливе каляння царського портрета достойно покарано. Хай бачить цар старанність у ділах свого великого посла! А до донесень приєднати арапченя, немовби особистий презент — подарунок цареві від його посла. Не устоїть тоді суворий цар. Та от де тільки арапченя дістати? На невільничому ринку купити? Там добудеш якесь звірятко дике, вайло чорнопике. А для царського подарунка арапченя особливе потрібне, щоб усякі кумедні кунштюки знало, ну, скажімо, на трубі дудіти вміло, танцювати чи смішно кривлятися.

Тут посол ляснув себе по лобі вдруге. Він згадав, що на прийомах у великого візира Алі-паші не раз бачив арапченя підхожого віку, років восьми. Того, либонь, усяких штук навчено. І якщо не поскупитися, можна те арапченя у візира перекупити.

А скупитись Петро Андрійович не буде, ні! Аби з цього полону вибратись. І справді, хіба це не полон? Прихований, але полон! До дому посольського яничарів приставили. Кажуть: почесний караул. А чого ж така шана одному московському послові? І щодня від султана всякі несподіванки та прикрі реприманди[3] дістаєш. Сина рідного султан не дозволяє в Москву відправити. Ну, хіба не бранці?

Посол дзенькнув у дзвоник і звелів запрягати карету: вирішив зараз же поїхати до великого візира на приватний конференц, а по-нашому сказати — на приватну розмову. Доки готували карету, посол, покопавшись у скринях, витяг шовковий, китайського рисунка халат.

Пан