Читати книгу - "Люди навпроти"

Всі чекають на виїзні візи до Туреччини, яка звідси — за кільканадцять кілометрів. Кажуть, лише за минулий 1990 рік близько півмільйона громадян п'ятимільйонної Грузії вже побували в Туреччині, прихопивши з собою геть усі механічні годинники, пральні машини та ще деякі товари з грузинських прилавків…

Так, нині НКВС було б важкувато з усіма упоратися…

Отже, є надія, що старий занедбаний Батумі знову перетвориться на кипуче південне місто з різномовним гамором порту й смаженими на рожнах ягнятами просто серед вулиць, як це було на початку століття, в часи юності Аділь-бея та героїв «Залізного театру». Принаймні, кооперативні ресторанчики, харчевні, кав'ярні уже з'явилися, і то чимало.

Один із них (називається «Соко», чудові страви з грибів) розташувався на розі вулиць, які ще вчора носили назви Тельмана й Лібкнехта, а нині — Царя Парнаваза та Генерала Мазніашвілі.

Хочеться думати, що Тельман та Лібкнехт на це б не образилися.

Олександр ГРИЦЕНКО

— Як, у вас є білий хліб?!

Перський консул та його дружина, ввійшовши до вітальні, одразу почали вихваляти стіл, а особливо — гарно розкладені на таці сандвічі. А згодом Аділь-бей почув:

— У Батумі всього три консульства: ваше, перське й наше. Але тих персів не варто відвідувати.

Це говорила пані Панделлі, дружина італійського консула. Сам консул, розсівшись у кріслі, посмоктував маленьку сигарету з рожевим кінчиком. Нарешті обидві консульські дружини, всміхаючись одна до одної, зустрілися посеред зали. Саме в цю мить звуки, що досі невиразно долинали з глибини залитого сонцем міста, погучнішали й раптово вибухнули десь поруч, на розі вулиці. Всі пооберталися в той бік і рушили на веранду подивитись, що там діється.

Новачком серед присутніх був Аділь-бей — він приїхав до Батумі тільки цього ранку. В турецькому консульстві його зустрів службовець із Тифліса, який тимчасово виконував обов'язки консула. Саме він привів Аділь-бея до італійців — познайомити його з колегами. Увечері службовець мав від'їжджати.

Музика надворі все наближалася. Звуки бубонів та волинок дзвеніли у нагрітому повітрі. І хоча грали там щось сумне, загальне враження складалося чомусь веселе. Музика немовби змушувала рухатися все навкруги — повітря, будинки, ціле місто.

Аділь-бей помітив, що перський консул знов вийшов до кімнати, де був тифліський службовець, і вони вдвох півголосом завели розмову. Та увагу Аділь-бея привертала процесія на вулиці. За музикантами стало видно червону труну — її несли на плечах шестеро чоловіків.

— То це похорон? — промовив до пані Панделлі здивований Аділь-бей.

Жінка стиснула губи, щоб не розсміятися, — такий приголомшений вигляд він мав. Так, це був похорон, перший похорон, що його Аділь-бей побачив у СРСР. Музиканти були вдягнені, мов члени якогось атлетичного товариства: всі в білому, на ногах — полотняні тапочки, на грудях — великі червоні банти. Труна була погано обстругана, погано пофарбована, але колір мала такий яскраво-червоний, що аж очі сліпила. Чоловіки, які йшли за нею, були хто в сорочці, хто в светрі, жінки — у білих бавовняних сукнях і без панчіх, із голими ногами. Тільки двоє чоловіків — напевно, начальники — мали костюми з краватками. Багато в кого голова була поголена наголо. Позаду їхав на велосипеді юнак. Щоб не втратити рівноваги, він робив зигзаги і час від часу хапався рукою за плече дівчини, що йшла поруч. Проходячи повз будинок консульства, люди кидали погляди на веранду, де стояли іноземці.

— Про що вони зараз думають? — прошепотів Аділь-бей. Дружина перського консула, почувши це, відповіла цинічно:

— Про те, що ми їстимемо білий хліб! — І засміялась.

Люди на вулиці почули її сміх, однак вираз їхніх облич залишився незмінним. Вони й далі ступали за оркестром та червоною труною. Важко було сказати, сумні вони були чи, може, веселі. Відчувши себе чомусь незручно, Аділь-бей повернувся до вітальні.

— Ви вже встигли оглянути місто? — запитала персіянка, йдучи вслід.

— Я ще нічого не бачив.

— Ох, це такий глухий закуток!

Вона дивилася своїми чорними зіницями йому просто у вічі. Такий погляд для турка був найбезсоромніший у світі. Так на Аділь-бея ще ніколи не дивилися — ніби на річ, яку хочуть, але не наважуються придбати. І що найгірше — ця жінка й не приховувала думок, які відбивалися на її обличчі: «Він, звичайно, не красень, але й не поганий, хіба що трохи тюхтій».

Нарешті вона промовила вголос:

— Знаєте, ми просто приречені жити місяцями, а то й роками поруч. Нас тут усього шестеро, рахуючи Джона із «Стандард-ойл». Але він завжди п'яний. До речі, моя люба, а Джон прийде?

Тим часом хвіст жалобної процесії зник у кінці вулиці, і всі повернулися до вітальні. Густе від важкої спеки повітря ледь коливалося. Службовець із Тифліса почав прощатися.

— Як, ви вже йдете? — здивувалась пані Панделлі.

— У мене поїзд через годину.

— А ви? — звернулася вона до перського консула.

— Вибачте, я ще повернуся. Мені треба дещо обговорити з ним…

Аділь-бей був тут справді надто новою людиною, щоб брати в житті товариства якусь участь. Він узяв чашку чаю й сів у крісло між італійкою та персіянкою; навпроти них сидів, важко дихаючи, пан Панделлі. Дуже гладкий, він явно страждав від спеки.

Вітальня — простора кімната з картинами й килимами на стінах — була вмебльована, як і всі вітальні. На столі, поруч із тістечками й сандвічами, стояла пляшка горілки. Двері на залиту сонцем веранду лишились відчинені, і в них з поривами гарячого вітру