Читати книгу - "Аладдін і чарівна лампа"

Цілу ніч не могла заснути жінка і все думала про дивну з’яву чоловікового брата.

А чаклун-магрібець підвівся рано, зодягнувся і пішов шукати ту вулицю, на якій учора попрощався з Аладдіном. Він мусив якнайшвидше побачитися з ним, бо його душа вже маялася через розлуку з тим хлопчиком. Аладдін, як завжди, грався з дітьми. Магрібець приступив до нього, пригорнув, поцілував, вийняв із кишені два динари і промовив:

— Візьми їх, синку, занеси матері й сповісти, що твій дядько бажає сьогодні у вас повечеряти, а на ці гроші, гадаю, вона зможе приготувати смачну вечерю. А тепер проведи мене ще раз до свого дому, щоб увечері я не помилився.

– Із задоволенням! — вигукнув Аладдін і побіг попереду магрібця, довівши його знову до воріт свого дому. Попрощавшись, чаклун пішов собі, куди сам захотів, а Аладдін убіг до хати, віддав матері два динари і переказав їй дядькові слова. Отож вона пішла на базар, накупила всяких наїдків та й заходилася готувати святкову вечерю. А коли сонце скотилося до заходу, мати сказала синові:

— Ось і вечеря готова, синочку! Може, твій дядько не знає дороги до нашого дому? Піди-но, зустрінь його!

— Слухаю і виконую! — підстрибнув Аладдін і вискочив з хати, але не встиг він добігти до воріт, як у них саме постукали. Коли відчинив ворота, побачив магрібця, а за ним височенного раба, котрий тримав на одному плечі глечик з напоєм, а на іншому — тацю із усілякими фруктами й солодощами.

Аладдін чемно вклонився, прийняв усі дарунки і повів гостя за собою. Коли вони стали посередині кімнати, магрібець ступив крок уперед, привітався, плачучи, з матір’ю хлопчика і запитав, де зазвичай сидів за вечерею його брат. Коли жінка вказала на чоловікове місце, гість упав навколішки, почав цілувати там землю й банувати:

— О я нещасний! Без тебе я осиротів, брате мій, сльозо ока мого, мій любий!..

Він так довго побивався і ридав, ляскаючи себе по щоках, що Аладдінова мати почала хвилюватися, аби йому не стало зле від такого щирого голосіння. Вона підійшла до магрібця, взяла його за руку, допомогла підвестися і сказала:

— Ну, годі, не побивайся так, дівере! Що вже тепер голосити, його не повернеш, а собі нашкодити можеш. Сльозами горю не зарадиш.

Вона посадила його біля себе, втішала як могла, а коли магрібець трохи заспокоївся, то звернувся до неї:

— Братова, ти, напевно, здивована через мою несподівану появу, адже ми незнайомі. Це тому, що я покинув рідний край дуже давно, ще до того, як ти побралася із моїм братом. Сорок років минуло. За цей час я побував на заході й на сході, в усіх містах Магрібу, був навіть у Каїрі, мешкав декілька років у сонцесяйній Медіні — нехай благословить Аллах її повелителя! Звідти я пішов у країни невірних і прожив серед них чотирнадцять років. А потім затужив за своїм братом, містом дитинства, за рідною землею і вирішив будь-що повернутися. Я плакав від непереборного бажання ступити ногою на рідну землю, обійняти і поцілувати брата. Нарешті я вирішив і сказав собі: «Чоловіче, ти так довго скитаєшся на чужині, далеко від батьківщини! Ти ж маєш єдиного брата, і більше нікого, крім нього, у тебе немає. Піди, знайди його, вам треба побачитися. Невідомо, чого чекати від долі. Буде дуже погано, якщо ти помреш, не побачившись із братом. Адже ти, слава Аллаху, заможний, нажив чимало добра, а твій брат, хто його зна, може, злидарює. Іди, дізнайся, як він живе і, якщо він бідний, допоможи йому». Ці думки змусили мене зібратися в далеку подорож. Я відбув п’ятничну молитву, а потім скочив на свого рисистого коня і пустився в дорогу, яка приготувала для мене не одну небезпеку, чимало труднощів, але Аллах був добрий до мене, і я благополучно дістався до рідного міста. Бродячи вулицями, я побачив твого сина Аладдіна, він саме грався з дітлахами. З першого погляду — о, братова, присягаюся Аллахом! — я прикипів душею до нього, адже душа відчуває рідну кров, я впізнав у ньому свого брата, коли він був таким юним, як твій син тепер. Умить я забув про свої проблеми і клопоти, всі труднощі, які пережив дорогою на батьківщину. Радість моя була безмежна! Але — о братова! — величезна журба стиснула моє серце, коли Аладдін сповістив, що його батько, мій брат, помер. Можливо, він розповів тобі, які страждання я пережив, почувши цю жахливу звістку. Та все ж я маю за що дякувати долі і чим втішатися — Аладдіном! Я вірю, що волею Аллаха він замінить мені покійного брата, адже хто залишив на світі подібного собі — той не помер.

Після таких слів Аладдінова мати розчулилася й заплакала. Тоді магрібець звернувся до хлопця, аби той підтвердив, що перед ними справді брат його батька. А щоб остаточно затуманити бідній жінці голову і не викликати сумнівів, він, як і годиться дядькові, поцікавився, чим займається його небіж.

— Синку, а скажи-но мені, які ремесла ти опанував? Чи навчився ти ремеслу, яким би міг заробити на прожиття собі й матері?

Соромно стало Аладдінові, він зніяковів, потупивши очі додолу, неначе щось там шукав.

— Яке там ремесло! — простогнала мати. — Не знає він ніякого ремесла, дівере! Тільки й робить, що цілими днями байдикує з хлопчиськами на вулицях міста. Адже і батько його, сердега, помер, ет… Гадаєш від чого? Сором казати, та помер він, занедужавши з того горя, що син його не хотів навчатися ремеслу. А я, нещасна, тепер пряду вдень і вночі, аби заробити трохи грошей на прожиття. Я мушу годувати такого здорового парубійка, хоча сама вже стара та немічна і потребую когось, хто б мене утримував.

Тоді магрібець звернувся до Аладдіна з докором:

— Що ж це ти, небоже, досі не навчився жодного ремесла і байдикуєш? Сором тобі, так не повинно бути! Адже ти вже виріс,