Читати книгу - "Морська чайка"

Бабуся ствердила мою думку.

— Отож-о, доню, живеш десь одна, забула про нас, що й ми є такі, одинокі, на самому краю світу, ніколи й очей не покажеш. Вже думала — й помру, не побачившись.

Я хотів був сказати, що ми давно, і я, й татусь, і мама, збирались побувати у них в гостях. Але це нам зробити було не легко, бо наш татусь — офіцер, і ми довго жили у демократичній Німеччині. А тепер ми живемо аж у Білорусії. Татусь там танками командує. Він хотів був з нами теж до моря поїхати, але в нього ще немає відпустки. Та я своєчасно згадав, що хоч бабуся мені й рідна, але говорити про такі речі не можна. Я був переконаний, що навіть бабусям не можна розголошувати військових таємниць.

Ось уже ми проминули й Чорноморку, їхали довгенько полем, нарешті, доїхали до одинокої тополі, і бабуся схопила за плече шофера.

— Любий, поверни тут вліво, он туди за отой мисок, це недалечко, та й швидко прибудемо до нашого палацу…

Тут і трапилось непередбачене. Шофер звернув убік і заглушив мотор.

— Так що, мамашо, в селище не будем етого… Ні за які гроші.

Він чвиркнув крізь зуби і відвернувся.

— Голубчику! — засовалась на місці бабуся. — Та бог з тобою! Півверсти якої лишилось, і ти не довезеш? Не задаром, голубе десяточку дам… На вино.

Не повезу й за сотню. Або мені лежати під машиною велике бажання?

— Чому ж то лежати? Проїдемо, любий…

— Або наші не їздили? Не піде діло, бабко, по таких вибоях. Я з жалем дивився на шоферову смугасту тільняшку. Мені

чомусь стало соромно за нього. Отакий боягуз! Вибоїв злякався. А ще матрос…

Змушені були свої речі на обочину дороги виставити. Стали й задумались. Навіть моя говірка бабуся не знала вже, що й казати. А шофер запалив цигарку, чомусь лукаво підморгнув мамі і, здійнявши куряву, помчав до міста.

— Ех ти, а що морячок! — кинув я йому дошкульно услід, але він того не почув.

А татусь так хвалив їх… Казав — хоробрі, а цей ось вибоїв злякався!

А знаєте, чим пахне степ? Степ пахне полином, буркуном і ще тисячею різних запахів. А біля моря — він пахне морем.

Я йшов слідом за бабусею та мамою і придивлявся до ховрашків. Ох і меткі ж вони! Сидить, чортеня, на задніх лапках, дивиться на тебе, а тільки наблизишся — відразу: шарк! — і мов крізь землю. І головне — ніде ані щілини, ані пори, а його мов вітром здуло. Ну, я, може б, і відшукав ховрахову пору, коли б не цей портфель. А то набила його мама книгами та зошитами — так я їй і читатиму, так і писатиму біля моря. Говорила все — відпочивати поїдемо, Даньку, відпочивати, а тут — на тобі! — книжки та зошити. Тягни тепер, як ішак, натирай плечі ненависним портфелем. А спробуй відпочити, спробуй загаятись біля чогось цікавого, відразу:

— Даньку! Йди швидше. Чвалаєш, як неживий.

їм нічого — побрали в обидві руки по валізі й кошику та й ідуть. Ідуть і не зупиняються. їх ніщо в степу не цікавить: ні буркун, ні полин, ні ховрашки, пі шуліка, отой самий, що кружляє в небі.

Море десь сховалось за деревами — ніби його й немає поблизу. Тільки морські чайки інколи пропливають над обрієм, схожі на хижих шулік.

Йдемо навпростець, степом, по вузенькій стежці. Йдемо довгенько. Я сам про себе проклинаю шофера-морячка: це машиною враз би проскочили. Нарешті ми підходимо до якоїсь огорожі. Огорожа тут особлива, викладена із товстих цеглин, випиляних із ніздрюватого черепашняку. Це справжня стіна — на таку навряд чи й видерешся. Я хотів уже був спробувати заглянути за ту стіну, але мама відразу ж здогадалася про мій намір і присоромила перед бабусею.

Згодом підійшли до високих, викуваних з іржавого заліза воріт, стали перед хвірткою. У хвіртці — дід. Та який дід — я таких ще школи не бачив. Борода коротка, вуса довжелезні, як два віники, а ніс — синій-синій, як слива угорка. Він одразу ж присікався до бабусі:

— Не пущу без ста грамів.

Ще й руки розставив, хід нам закрив. Бабуся розсердилась:

— Тобі, Вакуловичу, тільки сто грамів і на умі. Кинув би ти стограмувати, бо ніс он уже, як баклажан.

Дід безнадійно зітхнув. Видно, він уже давно махнув рукою на свій ніс — пий не пий, все одно не побіліє. Та все ж, мабуть, бабусине зауваження йому дошкулило, бо пропустив пас у хвіртку, тільки поцікавився:

— Діждались, значить?

— Діждались, діждались, Вакуловичу. І донечки діждались, і внучок приїхав. Приїхало моє золотко, приїхало моє щастя…

— Ну що ж — прийду ввечері, аякже, прийду на чарку.

Тепер я переконався, що цей дід зовсім не мій дідусь, і зітхнув полегшено. Що не кажіть, а нікому не хочеться мати діда-п'яницю.

Потім ми йшли широкою алеєю, а далі звернули на стежку. Тут було дуже красиво — квітів-квітів, аж очі бере, пташки щебечуть. Певно, тут десь їхні гніздечка, а може, вже й пташенята є?

Але мені не дали нічого роздивитись — мов у шию гнали.

— Йди швидше, онучку, бо дід уже дома заждався, сердиться, мабуть, йому ж у море треба. Воно й ловлять зараз цапову душу, а в море йдуть. Аякже…

Я тільки й