Читати книгу - "Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець"

Світає. Над містом висить непроглядна сітка холодної мжички. Останні дні серпня тепер більше схожі на осінь. Поблякла зелень на каштанах, що обступили будинок, де розмістилося губчека.

У коридорі, біля кабінету з табличкою «Голова губчека» тихо перемовляються кілька співробітників. З'явилась невисока кремезна постать голови губчека Петра Івановича Денисенка. В нього смагляве, з темним полиском обличчя, карі очі під кошлатими й широкими щіточками брів. Мовчки кивнув головою на привітання тих, що чекали біля дверей…

Останнім зайшов до кабінету заступника голови губчека Артем Груша. В шинелі, при портупеї — прибув з передової.

— Як там? — Петро Іванович махнув правицею на вікно.

— Сам знаєш, погано, — зітхнув Артем.

Так, так, знає. Сили не рівні. Ще в травні півторастатисячне військо генерала Денікіна рушило на молоду Радянську Республіку. Полки білих захопили Донбас і розгорнули наступ на Київ. З заходу насідає армія Петлюри. А в тилу завовтузилася куркульня. Треба негайно евакуювати поранених. Переформувати частини. Посилити пильність — насувається фронт. Петро Іванович відкликав до Києва кілька підрозділів чекістів, що знешкоджували банди навколо міста: є невідкладніші справи…

П'ятеро, з них — ось перед головою губчека. Його надія, його опора…

Розвиднялося. Крізь заплакані шибки проступили нечіткі контури дерев. Від сірого вранішнього світла зморене обличчя Петра Івановича здається ще темнішим. Підвівся з-за столу, пройшов по кабінету і став, зіпершись ліктем на підвіконня:

— Напевне, здогадались, чого викликав. Ситуація складна. Треба бути готовими до відступу. А в місті — банк. Значить, під загрозою он скільки золота та інших коштовностей. Не дарувати ж його панам-гнобителям… Учора на переправі, — вів далі Денисенко, — затримали підозрілого човняра. Зізнався, що посланий зі штабу Петлюри. Там, бачте, відомо, що золото з Києва ще не вивезено.

— Он що їх сюди вабить! Звідки їм про той скарб знати? — не стримався Груша.

— А чому б і ні? — перебив його Сергєєв, ще один із заступників Петра Івановича. — Тиждень тому кілька банківських чиновників перекинулися до білих. Будь певен, донесли, що, де і скільки. До копієчки…

Сергєєв — невисокий, худорлявий, з довгастим, помережаним зморшками обличчям. До революції кілька разів потрапляв під арешт за розповсюдження більшовицької літератури. Та він був людиною винахідливою і щоразу вислизав із жандармських рук…

— Одного шпигуна схопили, — вів далі Петро Іванович, — а скільки їх ще нишпорить у нас поза спинами. І все щільніше сходиться кільце ворожого оточення. Але ж треба прорватися, треба будь-що!

Уважно вслухався в кожне слово голови губчека Райніс, який недавно прибув до Києва з Москви. Мовчазний. Рідко коли слово зронить. Поруч нього незворушно стоїть Свирид Кущ, чорноморський матрос. Присадкуватий, широкоплечий. Бушлат на ньому завжди розстебнутий, бо на ґудзики не сходиться. Крайній від столу — Микола Остапенко. Двометрового зросту рудий молодик. Над лівою скронею з-під кашкета вихоплюються язики вогненного чуба. І обличчя всіяне рясним ластовинням.

Замовкли, замислились чекісти. Легко сказати — вберегти скарб. А його ж не пригорща — в кишеню не сховаєш…

— Ніколи й не снилось, що матиму справу з таким багатством, — порушив тишу Петро Іванович, — а доведеться. Ось урядова телеграма, — поклав на стіл сіренького папірця, — наказують не поступитися скарбом ворогу…

— Важко буде, — тихо, ніби про себе, мовив Сергєєв. — Всі дороги перетнуті ворожими роз'їздами.

Переступив з ноги на ногу Артем Груша:

— Єдина змога — пробитись ешелоном на Чернігів. Отим шляхом треба разом з пораненими вивезти й скарб.

— Ешелони на залізницях весь час обстрілюють і грабують, — заперечив Сергєєв. — Може б, і вдалося проскочити, якби мали сильну охорону. Так де ж її взяти?

Груша нічого не відповів. Денисенко поглянув на вікно. За ним хлюпотіло, як і раніше. Правда, зірвався невеликий вітерець, роздмухав кудлате хмаровиння, і на мить проясніла синя блакить неба. Від того короткого проблиску ніби аж полегшало на душі.

— Іншого виходу немає, — знову заговорив Артем.

— Я теж його не бачу, — підтримав Грушу Петро Іванович. — Але все це, хлопці, балачки. Треба негайно, отут разом, — обвів руками, — сісти і розробити чіткий план маршруту: від банку — до вокзалу і далі — по залізниці. Через шість годин, рівно о дванадцятій, ешелон повинен вирушити. Наші частини, гадаю, протримаються щонайбільше добу…

— Було б добре використати для супроводу скарбу бронепоїзд, — запропонував Остапенко.

— Непогано, — погодився Денисенко, — але ж маємо його тільки одного, та й той пошкоджений. У майстерні всю ніч ремонтували паровоза. Чи встигнуть?..

— На бронепоїзд білі завжди полюють особливо… — висловив свій сумнів Райніс.

Радились довго, доки Денисенко не запропонував свій хід операції: взвод, який виконує особливі завдання ЧК, на чолі з Райнісом вирушить на станцію зі скарбом, вантаженим на п'яти підводах. Там, в цілковитій секретності, швидко перенести скарб в один із вагонів. Захопити з собою кулемет і побільше гранат. А тим часом з депо має вийти відремонтований бронепоїзд. Чим раніше ешелон вирушить, тим більше шансів на успіх. Удень білим важче буде напасти на слід, а до Чернігова не так уже й далеко.

Проти цього плану заперечень не було.

— Тоді готуйтесь у дорогу! — підійшов голова губчека до Райніса. — З ешелоном, товариші, посилаю Райніса, бо він уже виконував подібні доручення Фелікса Едмундовича. Отож, — звернувся він до латиша, — щасливого вам рейсу…

Райніс пішов. Невдовзі залишили кабінет Денисенка Кущ і Остапенко, які теж одержали термінові завдання. Надовго в голови губчека затримались Груша та Сергєєв.

Чорнявий поспішав. Навіть забув перевірити, чи добре причинив дверцята синьої будки, в якій чистив взуття. Він майже біг, гріючи в кулаці невеличкий клаптик паперу.

«Цей папірець вартий мільйонів золотих», — не полишали його слова, мовлені незнайомцем.

Важко дихаючи, дістався він до свого будиночка і відразу ж подерся на