Читати книгу - "Ге, людина з Моого, Ота Шафранек"

— Ну, скажімо… як почуваються дерева в дощ.

— Охо-хо, — зітхнув Ладіслав.

— Між іншим, мене це дуже цікавить, — мовив маляр, — як почуваються дерева в дощ. Геленко, ти дерево, й на тебе йде дощ. Кажи.

Геленка зашарілася, прикусила зубами кінчик коси, потому тихо запитала:

— А чи давно вже я тут стою?

— Якщо ти ось цей каштан, то добрих сто п'ятдесят літ, — відказав маляр.

— То я вже досхочу напилася дощів, мигичок і злив. Коли сунуть хмари, я стежу за небом. Доглядати стільки гілок, галузочок і листячка, навесні цвіту, а потім каштанів не так легко. Щоб не вдарив грім, щоб не вперіщив град, щоб не налетіла буря. Люди можуть сховатися під дерево, а дерево не має куди сховатись. Людям часто байдужки, яка погода, а дерево терпить від усього. І коли збираються хмари, дерево ніколи не відає, що на нього чекає. Потім починає накрапати, і якщо це тільки дощ — на один клопіт менше, красненько дякую тобі, небо, дощ дуже солоденький, тільки аби був рясніший, і більше нічого мені не треба.

Нам почало капати за шию з листя каштана, й від цього нам зовсім не було «солоденько», але на догоду Геленці ми раділи, що йде дощ, що йде тільки дощ, а не град. Ми з малярем похвалили її за фантазію і проречистість. Надто маляр виявляв своє вдоволення, що теперішні діти не ростуть затурканими. Коли б ми, мовляв, знали його, маляра, хлоп'ям, то він не озвався б і словом.

Геленка дивилася понад Шарецькою долиною на горби, де курився дощ, і чекала, поки ми скінчимо. А тоді сказала:

— Люди ходять повз дерева так, наче то звичайнісінькі стовпи.

— Все дерева, дерева, — буркнув Ладіслав. — Хай вона вже дасть нам спокій з тими деревима.

Довелося знов зауважити Ладіславові за його нечемну поведінку, а також за ті «деревима», а Геленку ми попросили докінчити свою думку.

— Я не кажу нічого особливого. Я лиш уявляю собі, що на деяких планетах, приміром, на Плеяді, люди подібні до дерев.

Я пояснив Геленці, що на Моого ми виглядаємо достеменно, як земляни. Коли не вірить, нехай зробить таку ласку й подивиться на мене.

Тільки-но я заговорив про це, як Геленка обернулася до маляра й зацікавлено почала розпитувати про його дитинство. Ми якусь хвилю говорили разом, аж поки Ладіславові увірвався терпець: він підскочив і гарикнув, щоб це дівчисько йшло собі куди-небудь, хоча б за дерево, й дало нам нарешті спокій. Ображена Геленка замовкла, а йому лиш цього й треба було. Як тільки запала тиша, він попрохав мене, щоб я не дозволяв перебивати себе й далі оповідав про планету Моого.

— Не знаю, що тобі оповісти, — мовив я й погладив Ладіслава по мокрій голові. — Моого надзвичай схоже на земну кулю. Тільки воно значно більше й старше. І холоне наше сонце. Тому ми подалися шукати планету, де б нам добре велося.

Геленка затулила собі долонями вуха, але, очевидячки, марно.

Тоді вона тріпнулася й побігла під дощ.

— Приведи її назад, — звелів я Ладіславові.

— Нехай біжить, кажіть далі, — своєю чергою звелів він мені.

Та наш маляр мав добре серце й не міг дозволити, щоб дівчина бігла під зливою. (Я, коли б навіть і мав таке серце, як він, то навряд чи зміг би тут чимось зарадити).

Обоє на мить щезли нам з очей. Дощ нагадував плетені штори, що хитаються на протягу.

Не знаю, як маляреві вдалося умовити Геленку, — у нього довго нічого не виходило, — але він її таки умовив. Коли вони обоє вернулися до нас, по обличчю їм патьоками стікала вода. Геленка сперлася на дерево й заходилася виливати з черевичків воду.

— Оповідайте, — підганяв Ладіслав.

— Якщо цей добродій не кине верзти нісенітниці, — мовила Геленка, — я втечу знов.

— Але ж, Геленко, — спокійно мовив маляр, — це ж бо тільки гра. Точнісінько, як ти вдавала з себе Дерево, цей добродій хоче зіграти людину з Моого. Що тут такого? Ходімо послухаємо й побачимо, як воно в нього вийде.

— Еге ж, еге ж! — високо підстрибуючи, галасував Ладіслав.

— А я не хочу, — відказала Геленка. — Я не можу цього слухати. Ліпше оповідайте про своє дитинство.

— Ні, про Моого! — кричав Ладіслав.

Треба було покласти край цьому гармидеру. Маляреві спало на думку перевести мову на зовсім інше. Він запитав дітей, чому вони проводять свої канікули у Празі.

— До табору ми поїдемо аж наприкінці липня, — відказала Геленка.

— А до того часу я ніяк не здихаюсь її, — поскарживсь Ладіслав.

— Ти опікаєш Геленку?

— Ми опікаємо одно одне, — мовила Геленка. — Його тато з моєю мамою поїхали до Брна, у холоднику лишили нам їсти й пити, а також гроші, і ми піклуємось одне про одного. Ми майже як брат і сестра.

— Але ми не любимося, — додав Ладіслав. — Тато і її мама, може, й поберуться, але я з нею мешкати в одній квартирі не хочу.

— А тебе про це хтось питав? — озвалася дівчина й окинула Ладіслава зневажливим поглядом.

Шурхіт дощу довкола поволі вмовкав, і ми раптом почули незвичний звук, схожий на прискорене цокання годинника. Це Геленці цокотіли з холоду зуби. Маляр звернув мою увагу на те, що вона змокла до рубчика. Він також сказав, що тепер, коли