Читати книгу - "Ге, людина з Моого, Ота Шафранек"

Дощ ущух, але тепліше все одно не стало, темні хмари далі пливли у нас над головою, і мені навіть здавалося, що я чую їхній свист. Час було щось придумати.

— Вам обом не завадило б напитися гарячого чаю, — сказав я.

— Коли ваша ласка! — вигукнув маляр. — Я запрошую вас на чай до своєї робітні.

Я люблю запрошення і всі ті слова чемності, що ними навзаєм обмінюються господар і гість. Мені було б дуже приємно, якби маляр замість звичайного: «Я запрошую вас» сказав хоча б: «Маю за честь запросити вас» або щось подібне.

Та я все ж таки зразу відповів йому:

— Сісти до вашого столу буде для мене велика радість, добродію. Тільки прошу вас: не йдіть додому пішки. Мій автомобільчик заведеться вмент і помчить без ніякого дренькоту й шуму, коли ви зробите йому таку ласку й на хвильку сядете в нього.

— Ви навіть не здогадуєтесь, як мені на руку ваша пропозиція, добродію, — мовив маляр. — Трамваєм ми б їхали півгодини, а пішки дісталися б до нас аж за смерку. Я тільки боюся, що їзда у вашому елегантному автомобільчику буде для нас корисніша за підвечірок у моїй робітні й що ми спершу з'їмо солодке, а потім гірке, або, як кажуть, спершу ліпше, а тоді гірше. Але ж ми не можемо спершу напитися чаю і тільки тоді їхати на чай. Отож я охоче сяду в вашого автомобільчика і дуже шкодуватиму, якщо Геленка або Ладіслав вирішать іти пішки.

Діти затамували віддих. Невже до них прийшло неймовірне щастя?

Ще зовсім недавно ішли вони безлюдною спекотною вулицею, дерева сиві од пиляви, собаки позіхають, коти дрімають, а на вікнах у друзів спущені штори. Ладіслав підкидав носаком камінці, Геленка махала перед собою косою, ніби віялом. І жодне не знало, куди їм іти й що чинити.

— Треба було взяти книжку, — сказав Ладіслав, — тепер я був би собі любісінько читав.

— Тобі не можна, — мовила Геленка.

— Що не можна?

— Що не можна, що не можна, що не можна, псувати зір не можна. Тато дозволив тобі читати щонайбільше годину в день. З ранку до вечора не вилазив з тих книжок, тож тепер маєш.

Так сердешний Ладіслав та його сувора поводарка дійшли аж до каштана. І коли зіпсувалася погода, вони щиро зраділи. Ладіслав волів, щоб налетів смерч, буря з кульовою блискавкою або ще щось, принаймні щоб ушкварила добряча злива. Він дивився на ясно-жовті, крижано-білі й чорно-сірі хмари, витріщав на них свої короткозорі очі, як на сцену, де скоро почнеться вистава. Із цих хмар щонайбільше вдарить злива, цікавішої пригоди йому сьогодні вже не дочекатися. Хіба це розвага для семикласника!

Зненацька з-за дощової завіси тихо виплив мій небачений повіз. Ми були для нього чарівне видиво — скляний автомобільчик і я.

Що було далі, ви вже знаєте.

Для радості Ладіславові не треба було більше нічого, крім того, що він бачив і чув. Коли ми з малярем запросили його на підвечірок, він не вагаючись погодився, але минуло ще кілька секунд, поки він утямив, що поїде з нами в небесному автомобільчику.

Його пухкі губки розтулилися, очі заблищали з захоплення. На радощах він хотів перекинутись. Упав навколішки й плеснув руками по вогкій землі. А тоді заревів. Нехай ніхто не гнівається на нього, що перекид йому не вдався. Перегодя я довідавсь, що Ладіслав не такий здоровий, щоб ходити на фізкультуру і займатися спортом. Не може ж кожен бути удатний до всього, і Ладіслав — тільки опецькуватий учений.

Геленка прийняла наше запрошення, як гоже дамі, — ледь уклонилася й мовила: «Будь ласка». І спустила темні вії, щоб ми не бачили, як вона невимовно зраділа. Мимохіть усміхнулася, закусивши спідню губу.

В автомобільчику Ладіслав сидів обік мене. Йому не хотілося провадити жодних розмов, бо вони псували б йому радість від їзди. Я ж, навпаки, в авто охоче гуторю. Мені до мислі попутник, який коли вже він не балакучий, то принаймні співає.

Нас чекав шлях через усю Прагу. Маляр почав оповідати про своє дитинство. Я не хочу позбавляти вас бодай одного слова з його оповіді. Подібну історію не так часто можна почути.

— Я, коли мені пішов дев'ятий рік, — почав маляр, — був уже батьком дворічної Кароліни.

Ми всі зареготали. Навіть Ладіслав і той перестав стежити за кермом, спідометром та дорогою, що бігла нам навстріч. Сміючись, він обернувся до маляра й закричав:

— Ну ні, цього я ще не зажив. Вам у сім років народилося дитя? Щось не йметься віри. Як це?

— Щоб ти здивувався ще дужче, — мовив маляр, — я скажу тобі, що я став і його матір'ю. Але тоді, коли народилася Кароліна, я був лише її братом.

Радше розповім усе по черзі, бо ви нічого не зрозумієте.

Мої батьки були не багаті й не бідні, не робітники й не урядники, не рільники й не крамарі. Мати була приборкувачка хижих звірів, а батько — художник-моменталіст. Обоє, звісно, виступали в цирку. Про матір казали, що вона — найчарівніша приборкувачка на світі. Була вона висока, поставна, з великими золотавими очима. Леви боялися її позору. Їй не треба було гамувати їх батогом чи залізним прутом — вона веліла їм очима. Чи бачили ви коли-небудь номер із дикими звірами? Тунелем із залізних грат спершу вибігають звірі, відтак з'являється приборкувач. Мати виїздила на першому левові