Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

— Глянь, тобі щось видно? Але будь обережний.

Через краєчок отвору Георг визирнув у червневу досвітню імлу. Від легенького подиху вітру шепотів маїс. По той бік поля стояв мовчазний і грізний ліс. Хлопець окинув поглядом усе довкола, але нічого підозрілого не помітив. «Невже індійці зникли? Мабуть, світатиме, бо на сході над верхівками дерев пожовтіло небо».

Ось на узліссі щось заворушилось і ніби покотилося на хату. Георг витріщив очі: вершники, цілий загін! Він розпізнав довгі стволи рушниць. То поверталися батько й Андрес, старший брат Георга — вони вчора звечора поїхали на збір міліції. Чутно було вже й голоси: «Агов! Агов!»

Георг кинувся до драбини.

— Батько й Андрес їдуть, а з ними ще кілька чоловік!

Вмить прибрали барикаду, відсунули засув. Коли батько переступив поріг, мати знесилено опустилася на табурет.

— Добре, що ти повернувся, Джон! Ще кілька хвилин, і було б уже пізно.

І, на превеликий подив Георга, батько схилився й поцілував матір. Хлопець не пригадував, щоб йому хоч коли-небудь доводилося бачити таку ніжність між батьками. Трохи згодом жвавий гомін заповнив блокгауз. Чоловіки поставили стіл і лави на місце; сестрички по черзі вилазили батькові на коліна, а від печі пахло смаженим салом.

— Глянь, що я знайшов! Лежала біля самісіньких дверей, — звернувся Георг до старшого брата і поклав на стіл дивну сокиру з довгою рукояткою. Андрес узяв зброю і почав розглядати її з усіх боків. Залізний клинок був прикріплений оленячими жилами до рукоятки, на якій виблискувало зображення черепахи, зроблене червоною фарбою: овал і навколо — шість кружечків, що мали означати ноги, голову та хвіст.

— Томагавк належав комусь із роду Черепахи, — замислено промовив Андрес.

— Дурниці! — перебив його грубий голос. — Що значить рід Черепахи! Всі вони однакові — червоношкіра наволоч та й годі! Зачули нас і втекли. Їхнє щастя, що ми не наздогнали.

Чоловік, який говорив, був найстаршим серед прибулих, у нього майже все обличчя, крім очей і носа, заросло пишною сивою бородою. Він одкашлявся і збирався вже виходити, але ввійшла мати з сковородою, і всі рушили до столу. Старик змахнув томагавк на підлогу, звільнивши місце для сала й маїсового хліба.

Після сніданку сивобородий продовжив розмову.

— Твоїй сім'ї не можна тут залишатися, Джон.

— Так, так… Нізащо не повірив би, що ці червоношкірі собаки наважаться підійти до форту…

Старий сердито випалив:

— Ти, справді, живеш, як на Місяці, Джон! З самої весни палає весь кордон, а ти сидиш тут, у пущі…

Два чи три голоси втрутились у бесіду:

— А це все тому, що ті лежні у Філадельфії навіть пальцем не поворухнуть!

— Ні, тому що французи сидять у форті Дю Кесн і нацьковують проти нас індійських гадів! А почалося це з того часу, коли капітана Трента з його чванькуватими віргінцями вигнали з Огайо.

— І справді, старий осел! Будує форт на Огайо і залишає його французам. А нам тепер доводиться розплачуватись.

— Тихше, хлопці, тільки не хвилюйтеся. Генерал Браддок уже наступає, і вся французька пишнота скоро полетить з долини Огайо.

— Але ж сім'я Рустера не може так довго залишатися тут. Червоношкірі собаки можуть кожної ночі напасти знову, і хтозна, чи пощастить іще коли-небудь так, як сьогодні.

— Ми могли б тимчасово переїхати до Рахелів, — запропонувала мати. — До моєї сестри, вона в Рейстауні замужем, — пояснила гостям.

Проте батько заперечив.

— Андрес і я повинні їхати на будівництво дороги. Там потрібно ще п'ятдесят чоловік підкріплення, щоб якнайшвидше пробити шлях для обозів генерала Браддока. Хочеш сама з дітьми переїжджати?

Якусь мить усі мовчки обмірковували. Потім знову почав старий:

— Це вірно, Джон, — від кожного двору на зборах міліції визначили по два чоловіки. Але хто сказав, що їхати треба саме тобі? Крім Андреса, можна послати ще й середнього сина. Цієї ночі він поводився як справжній мужчина.

Старий підморгнув Георгові, взяв його за руку і притягнув ближче до столу. Коли всі глянули на хлопця, той почервонів, мов рак.

— Боже мій, та йому ж тільки дев'ять років! — вигукнула мати.

Сивобородий пробуркотів:

— Дурниці! Тут, на кордоні, в дев'ять років кожен повинен бути дорослим, інакше пропаде, як муха в окропі. У Філадельфії зараз навчають дітей читати й писати. Рятуй нас боже від цієї нової моди. Стріляти і їздити верхи краще.

— Їздити верхи я вже вмію, — з гордістю сказав Георг.

— Ну от, бачиш, — посміхнувся старик і знову звернувся до батька: — Ти залишишся, а Георга пошли до лісорубів. Хлопець може бути розсильним.

Довго ще обмірковували це питання і, зрештою, прийшли до висновку, що для всієї сім'ї Джона Рустера буде краще, коли обидва старші сини — підліток Андрес і дев'ятирічний Георг — поїдуть на будівництво шляху, а батьки разом з рештою дітей переїдуть у Рейстаун.

Прощання було поспішним і небагатослівним. Поселенці не балували своїх дітей любов'ю та ніжністю, навпаки, під дощатими покрівлями досить часто чулися грубі слова й побої.

Батько осідлав синам коней і промовив:

— Щасти вам, хлопці.

Мати зв'язала постіль і погладила рукою світлу голівку Георга. Старший брат допоміг йому сісти на коня, бо поблизу ніде не було пенька, на який міг би стати малий. Потім стара покладлива гніда шкапа, на якій сидів хлопець, тюпцем побігла за групою прикордонників, що ланцюжком потяглися до лісу. Андрес їхав останнім.

— До побачення у тітки Рахель! — гукнув Петер, що саме гнав обох корів з лупу. Брати помахали у відповідь:

— До побачення!

Ще деякий час Георг чув спів дзвіночків, що висіли, у корів на шиї.