Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Молоду дівчину?

На чужині не ті люде,-

Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,

Ні поговорити».

Сидить козак на тім боці,-

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться,-

Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак - шляхи биті

Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш,-

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море.

Воно знає, де мій милий,

Бо його носило,

Воно скаже, синє море,

Де його поділо.

Коли милого втопило -

Розбий синє море;

Піду шукать миленького,

Втоплю своє горе,

Втоплю свою недоленьку,

Русалкою стану,

Пошукаю в чорних хвилях,

На дно моря кану.

Найду його, пригорнуся,

На серці зомлію.

Тоді, хвиле, неси з милим,

Куди вітер віє!

Коли ж милий на тім боці,

Буйнесенький, знаєш,

Де він ходить, що він робить,

Ти з ним розмовляєш.

Коли плаче - то й я плачу,

Коли ні - співаю;

Коли ж згинув чорнобривий,-

То й я погибаю.

Тогді неси мою душу

Туди, де мій милий;

Червоною калиною

Постав на могилі.

Буде легше в чужім полі

Сироті лежати -

Буде над ним його мила

Квіткою стояти.

І квіткою й калиною

Цвісти над ним буду,

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Я ввечері посумую,

А вранці поплачу.

Зійде сонце - утру сльози,-

Ніхто й не побачить.

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш,-

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море…

[1838, С.-Петербург]

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться,-

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б,- тяжко жити,

І нема де дітись.

В того доля ходить полем -

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зо мною зустрінуться -

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує;

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

«Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся?

Люби ж собі, моє серце,

Люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною,

Як коли згадаєш.

А я піду на край світа…

На чужій сторонці

Найду кращу або згину,

Як той лист на сонці».

Пішов козак сумуючи,

Нікого не кинув;

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє…

Тяжко-важко умирати

У чужому краю!

Гатчина, 24 ноября 1838 року

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в՚яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити;

Свої люде - як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люди не спитають -

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому зрадливому

На лютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне вербою

Червону калину;

На калині одиноке

Гніздечко гойдає,-

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

Згадай лихо, та й байдуже…

Минулось… пропало…

Згадай добре - серце в՚яне:

Чому не осталось?

Отож гляну та згадаю:

Було, як смеркає,

Защебече на калині -

Ніхто не минає.

Чи багатий, кого доля,

Як мати дитину,

Убирає, доглядає,-

Не мине калину.

Чи сирота, що до світа

Встає працювати,

Опиниться, послухає;

Мов батько та мати

Розпитують, розмовляють,-

Серце б՚ється, любо…

І світ божий як великдень,

І люди як люди.

Чи дівчина, що милого

Щодень виглядає,

В՚яне, сохне сиротою,

Де дітись не знає;

Піде на шлях подивитись,

Поплакати в лози,-

Защебече соловейко -

Сохнуть дрібні сльози.

Послухає, усміхнеться,

Піде темним гаєм…

Ніби з милим розмовляла…

А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як бога благає,

Поки вийде злодій на шлях погулять

З ножем у халяві,- піде руна4 гаєм,

Піде та замовкне - нащо щебетать?

Запеклую душу злодія не спинить,

Тільки стратить голос, добру не навчить.

Нехай же лютує, поки сам загине,

Поки безголов՚я ворон прокричить.

Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

Повіє вітер по долині -

Пішла дібровою руна,

Руна гуляє, божа мова.

Встануть сердеги працювать,

Корови підуть по діброві,

Дівчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне,- рай, та й годі!

Верба сміється, свято скрізь!

Заплаче злодій, лютий злодій.

Було так перш - тепер дивись:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На калині одиноке

Гніздечко гойдає,-

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Україні

Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіста5

Водив за собою,-

Все осталось, все сумує,

Як руїни Трої.6

Все сумує,- тільки слава

Сонцем засіяла.

Не вмре кобзар, бо навіки

Його привітала.

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову,

Не мудру, та щиру - прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене, хоч на одно слово,

Та про Україну мені заспівай!

Нехай усміхнеться серце на чужині,

Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

Сирота на світі, в чужому краю.

Дивлюся на море широке, глибоке,

Поплив би на той бік - човна не дають.

Згадаю Енея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А