Читати книгу - "Зів'яле листя, Франко І. Я."

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

І при­язнь му­си­ла б нам на­до­ку­чить,

В житті, ма­буть, ніщо нас не спо­лу­чить,

Роздільно нам прий­деться і вми­рать.

Припадком лиш не раз те­бе ви­даю,

На ме­не ж, пев­но, й не зир­ну­ла ти;

Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -

Лице твоє прий­деться до­нес­ти.

Не бо­юсь я ні бо­га, ні біса,

Маю сер­ця гіпо­те­ку чис­ту;

Не бо­юся я й вов­ка із ліса,

Хоч не маю стрілецько­го хис­ту.

Не бо­юсь я царів-дер­жи­людів,

Хоч у них є сол­да­ти й гар­ма­ти;

Не бо­юсь я людських пе­ре­судів,

Що пот­рап­лять і ду­шу пор­ва­ти.

Навіть гнів твій, дівчи­но-зірнич­ко,

Не ля­кав ме­не ні крихітки:

Я люб­лю те рум’янеє лич­ко

І розіскрені очі-красітки.

Лиш ко­ли на те лич­ко чу­до­ве

Ляже хма­рою жалісна ту­га,

І бо­лю­ще дри­жан­ня нер­во­ве

Ті ус­точ­ка зціплить, як ша­ру­га,

І докір десь у горлі про­па­де,

І в зне­силлі опус­тяться ру­ки,

І бла­гає підмо­ги, по­ра­ди

Прошибаючий пог­ляд роз­пу­ки,

Отоді моє сер­це стис­кає,

Мов кліща­ми, хо­лод­на три­во­га:

Біль німий ме­не більше ля­кає,

Ніж всі гро­ми й злих сил пе­ре­мо­га.

За що, красавице, я так тебе люблю,

Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,

За те таємне щось, що тліє полускрито

В очах твоїх і шепче: «Тут сповито

Живую душу в пелену тісну»?

Часом причується, що та душа живая

Квилить, пручається,- тоді глибокий сум

Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді б я душу дав за тебе. Та в ту ж мить

З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,

І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.

Раз зійшли­ся ми слу­чай­но,

Говорили кілька хвиль -

Говорили так зви­чай­но,

Мов кра­яни, що не­чай­но

Здиблються з-за трьохсот миль.

Я пи­тав про щось та­кеє,

Що й не варт бу­ло пи­тать,

Говрив щось про ідеї -

Та зовсім не те, не теє,

Що хотіло­ся ска­зать.

Звільна, сти­ха ти, о пані,

І роз­суд­но річ ве­ла;

Ми розс­та­лись, мов нез­нані,

А мені ти на про­щанні

І ру­ки не по­да­ла.

Ти кив­ну­ла го­ло­вою,

В сінях скри­ла­ся як стій;

Я ж мов одурілий стою

І без­си­лий за то­бою

Шлю в по­го­ню пог­ляд свій.

Чує сер­це, що в тій хвилі

Весь мій рай був тут - от­се!

Два-три сло­ва, щирі, милі

І га­рячі, бу­ли б в силі

Задержать йо­го на все.

Чує сер­це, що прог­ра­на

Ставка вже не вер­не знов…

Щось ще­мить в душі, мов ра­на:

Се блідая, го­рем п’яна,

Безнадійная лю­бов.

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший той порив, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,

Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,-

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Твої очі, як те мо­ре

Супокійне, світля­не;

Серця мо­го давнє го­ре,

Мов пи­лин­ка, в них то­не.

Твої очі, мов кри­ни­ця

Чиста на пер­ловім дні,

А надія, мов зірни­ця,

З них проб­лис­кує мені.

16.IV 1883

Як ти мог­ла ска­за­ти се так рівно,

Спокійно, твер­до? Як не зад­ри­жав

Твій го­лос в горлі, сер­це в твоїй груді

Биттям три­вож­ним не зглу­ши­ло ті

Слова страшні: «Не надійся нічо­го!»

Не надійся нічо­го! Чи ти знаєш,

Що ті сло­ва - най­тяж­чая про­ви­на,

Убійство сер­ця, ду­ху і ду­мок

Живих і не­на­род­же­них? Чи в те­бе

При тих сло­вах не во­рух­ну­лась совість?

Не надійся нічо­го! Зем­ле-ма­мо!

Ти, світе яс­ний? Тем­но­то нічна!

Зірки і лю­ди! Чим ви всі те­пер?

Чим я те­пер? О, чом не пил без­душ­ний?

Чом не той камінь, не во­да, не лід?

Тоді б не чув я пек­ла в своїй груді,

І в мізку моїм не вертів би нор

Черв’як не­си­тий, кров моя ки­пу­ча

В га­рячці лютій не дзво­ни­ла б вічно

Тих слів страш­них: «Не надійся нічо­го!»

Та ні, не вірю! Злу­да, злу­да все!

Живущої во­ди в напій мені

Ти до­ли­ла, а жар­том лиш ска­за­ла,

Що се от­ру­та. Бо за що ж би ти

Могла вби­вать у ме­не ду­шу й тіло?

Ні, ні, не вірю! В хви­лю ту, ко­ли

Уста твої ме­не вби­ва­ти ма­ли,-

Лице твоє бліде, три­вожні очі,

Вся стать твоя трем­тя­ча, мов мімо­за,

Все мо­ви­ло