Читати книгу - "Зів'яле листя, Франко І. Я."

Ти доб­ра, щи­ра! О, не ошу­каєш

Мойого сер­ця гор­дості лус­кою!

Я зро­зумів те­бе! Ти доб­ра, щи­ра!

Лиш бурі світу, роз­ча­ро­вань му­ки

Заволокли те­бе отим ту­ма­ном.

І в серці своїм знов я чую си­лу

Розсіяти ту­ман той, теп­ло­тою

Чуття і жа­ром дум­ки поєдна­ти

Теб з жит­тям - і в відповідь тобі

Я кли­чу: «Надійсь і кріпись в борбі!»

Я не надіюсь нічо­го

І нічо­го не ба­жаю -

Що ж, ко­ли жию і му­чусь,

Не вми­раю!

Що ж, ко­ли гляд­жу на те­бе

І не мо­жу не глядіти,

І люб­лю те­бе! Ку­ди ж те

Серце діти?

Усміх твій, не­на­че сон­це

Листя покрівля зе­ле­не,

А з’їдає штуч­ну крас­ку -

Смійся з ме­не!

Я не надіюсь нічо­го,

Але як ба­жан­ня спер­ти?

Не ба­жать жит­тя жи­во­му,

Тільки смер­ти?

Жиймо! Кож­де своїм шля­хом

Йдім, ку­ди судьба про­ва­дить!

Здиблемось ко­лись - то доб­ре,

А як ні - ко­му се ва­дить?

Безмежнеє по­ле в сніжно­му за­вою,

Ох, дай мені об­ши­ру й волі!

Я сам се­ред те­бе, лиш кінь підо мною

І в серці нес­терпнії болі.

Неси ж ме­не, ко­ню, по чис­то­му по­лю,

Як ви­хор, що тут­ка гу­ляє,

А чень, уте­чу я від лю­то­го бо­лю,

Що сер­це моє роз­ри­ває.

Як на вулиці зустрінеш,

То мене обходиш ти.

Добре робиш! Спільним шляхом

Не судилось нам іти.

Йди направо, я наліво

Шлях верстатиму в тумані,

І не здиблемось ніколи,

Як дві краплі в океані.

Як в дорозі здиблю горе,

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю,

Най голубочком летить.

Що мені без тебе щастя?

Звук порожній і мана!

Що мені без тебе горе?

Щезла і йому ціна.

Наче крапля в океані,

Розпливусь я, потону;

Ти гуляй на сонці, пані,

Я ж спадатиму ік дну.

Не ми­най з по­гор­дою

І не смійсь, ди­тя!

Може, в тім осміянім

Суть тво­го жит­тя.

Може, в тім зне­ва­женім

Твого щас­тя карб,

Може, в тім по­горд­женім

Є лю­бові скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам’яті

За докір гіркий.

Я нелюд! Часто, щоб зглушить

У серці люту муку,

Я чистий образ твій убить

Здіймав проступну руку.

Я з вулиці болото брав,

Каміння кременисте

І кидав ним у образ твій,

В лице твоє пречисте.

Я мов безумний лютував,

Мов п’яний у нетямі,

Хоч чув, що власне серце рвав

Злочинними руками.

Та як минув скажений дур,

Я чувсь брудний, недужий,

А образ твій яснів з душі,

Мов сонце верх калюжі.

Неперехідним муром поміж нами

Та доля стала! Мов два судна, море

Розносить нас між двома берегами,

Моя ти ясна, непривітна зоре!

Ще здалека слідить тебе мій зір,

Твій свіжий слід я рад би цілувати

І душу тим повітрям напувати,

Що з твоїх уст переплива в простір.

Та щезла ти! Мов в лісі без дороги

Лишився я. Куди тепер? За чим?

Підтяті думи, не провадять ноги,

А в серці холод… Дим довкола, дим!..

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий,

Яким яснів в молодощів весні,

В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні

Полошить мари… З трепетом, без мови

Я в тії очі знов гляджу сумні,-

Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку

Кладе той привид, зимну, як змія,

І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я

Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

Моргає: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»

Так сталось! В труні металевій нині

Ота рука проклятая спочила.

Що ген-то, в добрій чи лихій годині

Нас розлучила.

Я бачив, як її зашрібували,

Вложили в склеп і привалили камінь,

Цементом заліпили й прикопали,-

Значить, і амінь.

А ти стояла зблизька у жалобі,

Заплакана, хоч сльози ті лиш з ока

Текли, чуття ж не зрушило зглибока

Те, що в тім гробі.

Ще душно, я ж стояв увесь холодний

Близ тебе й німо на сей гріб дивився,

Мов хмара з вітром, так в уяві бився

Засуд народний.

Хто вбив живую душу й перед смертю

За вбійство смертну не відтерпів муку,

Той по смерті з могили розпростерту

Простягне руку.

І з твоїх сліз, з лиця твого блідого,

З очей, що скрились у важку жалобу,

Я хтів дійти, чи та рука померша

Простягнесь з