Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

262
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 55
Перейти на сторінку:
з цілою си­лою, відра­зу. Схиб­ле­ний удар - і жит­тю бор­ця гро­зи­ла ве­ли­ка не­без­пе­ка, ко­ли йо­му не вда­лось в ос­татній хвилі схо­ва­тись у без­печ­ну криївку і до­бу­ти ме­ча або тяж­ко­го то­по­ра для своєї обо­ро­ни.

Не ди­во, от­же, що Ту­гар зі своїми гістьми ви­би­рав­ся на ло­ви, мов на війну, з за­па­сом стріл і ро­га­тин, зі слу­га­ми й за­па­са­ми жив­ності, навіть з досвідним зна­ха­рем, що вмів за­мов­ля­ти ра­ни. Не ди­во та­кож, що Ту­гар і йо­го гості бу­ли в повній ри­царській зброї, окрім пан­цирів, бо ті спи­ня­ли би їх у ході по ло­мах та гу­ща­ви­нах. Те тільки ди­во, що й Ту­гарова донька Ми­рос­ла­ва, не по­кида­ючись батька, по­сміла та­кож ви­ру­ши­ти ра­зом з гістьми на ло­ви. Ту­хольські гро­ма­дя­ни, ви­дя­чи її, як їха­ла на ло­ви по­се­ред гос­тей, гор­до, сміло, мов стрімка то­по­ля се­ред ко­ре­нас­тих дубів, з упо­до­бою по­во­ди­ли за нею очи­ма, по­го­во­рю­ючи:

- От дівчи­на! Тій не жаль би бу­ти му­жем. І пев­но, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, пев­но, бу­ла не­ма­ла пох­ва­ла, бо Ту­гар Вовк був муж­чина, як дуб. Плечистий, підсад­ку­ва­тий, з гру­би­ми об­ри­са­ми ли­ця і гру­бим чор­ним во­лос­сям, він і сам подо­бав на од­но­го з тих злю­щих ту­хольських мед­ведів, яких їхав во­юва­ти. Але ж бо й донька йо­го Ми­рос­ла­ва бу­ла дівчи­на, якої пошу­ка­ти­. Не ка­же­мо вже про її уро­ду й кра­су ані про її до­бре сер­це - в тім згляді ба­га­то її ро­вес­ниць мог­ло ста­ти з нею на­рівні, хоч і не­ба­га­то мог­ло пе­ре­ви­щи­ти її. Але в чім не ма­ла во­на па­ри між своїми ро­вес­ни­ця­ми, так се в при­родній сво­боді сво­го по­вод­жен­ня, в нез­ви­чай­ній силі му­скулів, у смілості й рішу­чості, влас­тивій тільки муж­чи­нам, що ви­рос­ли в не­нас­танній бо­ротьбі з суп­ро­тив­ни­ми обстав­инами. За­раз з пер­шо­го ра­зу вид­но бу­ло, що Мирос­лава ви­рос­ла на сво­боді, що ви­хо­ван­ня її бу­ло му­жеське і що в тім пре­гар­но роз­ви­ненім дівочім тілі жи­ве сильний, ве­ли­ки­ми здібнос­тя­ми об­да­ро­ва­ний дух. Во­на бу­ла в бать­ка оди­нач­ка, а до то­го ще за­раз при на­род­жен­ні втра­ти­ла матір. Нянька її, ста­ра му­жич­ка, відмал­ку зап­рав­ля­ла її до вся­кої руч­ної ро­бо­ти, а ко­ли підрос­ла, то батько, щоб ро­зважити свою са­мо­ту, брав її всю­ди з со­бою і, щоб задов­ольнити її пал­ку на­ту­ру, прив­чив її вла­да­ти ри­царсько­го зброєю, зно­си­ти всякі не­ви­го­ди і сміло сто­яти в небе­з­пека­х. І чим більші труд­ності їй при­хо­пи­лось побор­ювати, тим охітніше бра­лась во­на за діло, тим кра­ще про­являлася си­ла її тіла й її рішу­чо­го, пря­мо­го ха­рак­те­ру. Але поп­ри все те Ми­рос­ла­ва ніко­ли не пе­рес­та­ва­ла бу­ти женщи­ною: ні­ж­ною, доб­рою, з жи­вим чут­тям і скром­ним, стид­ли­вим ли­цем, а все те лу­чи­лось в ній у та­ку див­ну, ча­руючу гар­монію, що хто раз ба­чив її, чув її мо­ву,- той довіку не міг за­бу­ти її ли­ця, її хо­ду, її го­ло­су,- то­му во­ни при­га­ду­ва­ли­ся жи­во і ви­раз­но в най­кра­щих хви­лях йо­го жит­тя, так, як вес­на навіть ста­ро­му стар­цеві при­га­дує йо­го мо­ло­ду лю­бов.

Вже третій день три­ва­ли ло­ви. Ба­га­то оленів-ро­гачів і чо­р­ног­ри­вих турів ляг­ло го­ло­ва­ми від стріл і ра­тищ боярс­ьких. Над шум­ним гірським по­то­ком, на зе­леній по­ляні се­ред лісу сто­яли шат­ра ловців, курили­ся раз у раз ве­ли­чезні ог­ни­ща, де висіли на га­ках кітли, обер­та­ли­ся рож­ни, де ва­рилось і пек­лось м’яси­во вби­тої ди­чи­ни для гос­тей. Ни­нішній, ос­татній день ловів мав бу­ти пос­вя­че­ний самом­у го­лов­но­му та за­ра­зом і най­більше не­без­печ­но­му ділу - ло­вам на мед­ведів.

На стрімкім пригірку, відділенім від інших страш­ни­ми деб­ря­ми, по­рослім гус­то ве­ли­чез­ни­ми бу­ка­ми та смере­ка­ми­, пок­ритім ло­ма­ми й об­ва­ли­ща­ми де­рев, бу­ло віддав­на го­лов­не ле­го­ви­ще мед­ведів. Тут, як твер­див ту­хольський провідник, мо­ло­дий гірняк Мак­сим Бер­кут, гнізди­ла­ся ме­д­ве­дя­ча мат­ка. Відси дикі звірі роз­но­си­ли пост­рах на цілу око­ли­цю і на всі по­ло­ни­ни. І хоч не раз уда­ва­лось смілим вівча­рям за­би­ти од­но­го або дру­го­го стріла­ми та то­по­ра­ми або за­ва­би­ти під сліп, де йо­му ламал­а крижі важ­ка ко­ло­да, спа­да­ючи вниз,- то все-та­ки чис­ло їх бу­ло над­то ве­ли­ке, щоб із то­го бу­ла знач­на полегш­а для око­лиці. То й не див­но, що ко­ли новоприбулий­ бо­ярин Ту­гар Вовк оповістив ту­хольцям, що хотів би зро­би­ти ве­ликі ло­ви на мед­ведів і про­сить да­ти йо­му провідни­ка, во­ни не тільки да­ли йо­му на провід­ника пер­шо­го удальця на всю Тухольську вер­хо­ви­ну, Мак­си­ма Бер­ку­та, си­на тухольсь­ко­го бесідни­ка За­ха­ра, але, крім то­го, ви­ря­ди­ли з влас­ної волі цілий відділ па­семців з лу­ка­ми й ра­ти­ща­ми для по­мо­чі зібра­ним бо­ярам. Ціла та гро­ма­да ма­ла обс­ту­пи­ти мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще і очи­с­ти­ти йо­го до­ра­зу від по­га­но­го зві­ра.

Від са­мо­го досвіта в ло­вецькім та­борі ве­ли­кий рух і три­вожне до­жи­дан­ня. Боярські слу­ги від півночі зви­ва­ли­ся, при­го­тов­ля­ючи для гос­тей їду на цілий день, на­пов­ню­ючи ши­пу­чим ме­дом і яб­луч­ни­ком по­до­рожні бак­ла­ги. Тухольські па­семці й собі го­то­ви­лись, ост­ря­чи ножі та те­са­ки, обу­ва­ючи міцні зуб­рові пос­то­ли і скла­да­ючи в не­величкі до­рожні бе­са­ги пе­че­не м’ясо, па­ля­ниці, сир і все, що мог­ло по­на­до­би­ти­ся в ціло­денній трудній пе­реп­раві. Максим Бер­кут, який аж нині, суп­ро­ти най­важнішо­го і най­тяж­чо­го діла, по­чув се­бе вповні са­мим со­бою, вповні на­чальни­ком сеї не­ве­лич­кої армії, за­ря­джу­вав з прав­ди­во на­чальницькою вваж­ливістю й по­ва­гою все, що на­ле­жа­ло до діла, нічо­го не за­бу­ва­ючи, ні з чим не квап­ля­чись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього ви­хо­ди­ло в свій час і на своїм місці, без сумішки й су­то­ло­ки; всю­ди він був, де йо­го потрібно, всю­ди вмів зро­би­ти лад і по­ря­док. Чи то між своїми то­ва­ри­ша­ми-ту­хольця­ми, чи між бо­яра­ми, чи між їх слу­га­ми, Мак­сим Бер­кут усю­ди був од­на­ко­вий, спо­кі­й­ний, свобідний в ру­хах і сло­вах, мов рівний се­ред рівних. То­ва­риші по­во­ди­лись з ним так са­мо, як він з ни­ми, сво­бідно, не­си­лу­ва­но, смія­лись і жар­ту­ва­ли з ним, а про­те ви­пов­ню­ва­ли йо­го роз­ка­зи точ­но, швид­ко і так ве­се­ло та ра­до, не­мов і самі без розказ­у бу­ли би в тій хвилі зро­би­ли те са­ме. Бо­ярська служ­ба, хоч да­ле­ко не та­кої рівної вдачі, да­ле­ко не так свобідна в по­во­д­женню, да­ле­ко похіпніша з од­них гор­до висміва­ти­ся, а пе­ред дру­ги­ми ни­зенько хи­ли­ти­ся, все ж та­ки по­ва­жа­ла Мак­си­ма Бер­ку­та за йо­го зви­чай­ність і роз­суд­ливість і, хоч не без дотинків та жартів, та­ки ро­би­ла те, що він ка­зав. А й самі бо­яри, по більшій часті лю­ди горді, воєнні, що не­ра­д­о ба­чи­ли «смер­да» в своїм то­ва­ристві, та й то ще смер­да, що вва­жав їх чи­мось не­мов со­бі рівним,- і во­ни те­пер не по­ка­зу­ва­ли над­то ви­раз­но своєї не­охо­ти і виповнюва­ли роз­по­ряд­жен­ня мо­ло­до­го про­ві­д­ни­ка, ма­ючи на кождім кроці на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, що ті розпорядж­ення бу­ли

1 2 3 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."