Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

262
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 55
Перейти на сторінку:
зовсім ро­зумні, такі, як тре­ба.

Ще со­неч­ко не за­раз ма­ло схо­ди­ти, а вже ло­вецьке то­ва­р­иство ви­ру­ши­ло з та­бо­ру. Гли­бо­ка ти­ша сто­яла над го­ра­ми; нічні су­мер­ки дріма­ли під тем­но-зе­ле­ни­ми корон­ами сме­рек; на густім, чепіргатім лис­ті па­по­роті висіли краплі ро­си; пов­зучі зе­лені по­яс­ни­ки ви­ли­ся попід но­ги, плу­та­ли­ся поміж корінням ве­ли­чез­них ви­вертів, спліталис­я в неп­рохідні кле­бу­ки з кор­ча­ми гнуч­кої колюч­ої ожи­ни та з спле­та­ми ди­ко­го пну­чо­го хме­лю. З про­па­дис­тих, чор­них, мов гор­ла бе­зодні, дебрів піднімалас­я си­ви­ми ту­ма­на­ми па­ра - знак, що на дні тих дебрів пли­ли не­ве­личкі лісові по­то­ки. Повітря в лісі на­поєне бу­ло тою па­рою й за­па­хом жи­виці; во­но захоплювало ­дух, не­мов­би­то шир­ших гру­дей тре­ба бу­ло, щоб ди­ха­ти ним свобідно.

Мовчки про­би­ра­ла­ся ло­вецька дру­жи­на неп­рохідни­ми нет­ря­ми, деб­ря­ми й ло­ма­ми без стеж­ки, без ніяких провід­них знаків у тьмавій гу­ща­вині. По­пе­ре­ду йшов Мак­сим Бе­р­кут, а за ним Ту­гар Вовк і інші бо­яри. Обік Туга­ра йшла йо­го донька Ми­рос­ла­ва. По­за­ду йшли ту­хольські па­семці. Всі йшли ози­ра­ючись і надс­лу­ху­ва­ли пильно.

Ліс по­чи­нав ожи­ва­ти ден­ним жит­тям. Пест­ро­пе­ра сой­ка хрипіла в верш­ках сме­рек, зе­ле­на жов­на, при­че­пивши­ся до пня тут же над го­ло­ва­ми про­хо­жих, дов­ба­ла своїм заліз­ним дзьобом ко­ру; в да­ле­ких зво­рах чу­ти бу­ло рик турів і вит­тя вовків. Мед­веді в ту по­ру, наївшися, дріма­ли під ло­мами на мо­ховій пос­телі. Ста­до диків рох­ка­ло десь у дебрі, хо­ло­дя­чи­ся в сту­денім на­мулі.

Може, го­ди­ну йшло то­ва­рист­во тою труд­ною нетоп­та­но­ю до­ро­гою. Всі ди­ха­ли важ­ко, лед­ве мо­жу­чи на­ловити гру­дьми повітря, всі оти­ра­ли крап­лис­тий піт із лиць. Мак­сим час­тенько ози­рав­ся по­зад се­бе. Він зра­зу про­тив­ний був то­му, щоб і жен­щи­на йшла ра­зом з му­жа­ми в той не­без­печ­ний похід, але Ми­рос­ла­ва упер­ла­ся. Во­на ж пер­ший раз бу­ла на та­ких ве­ли­ких ло­вах і ма­ла би для бог зна яких труд­нос­тей за­не­ха­ти най­кра­щу їх час­ти­ну! Ніякі Мак­си­мові до­ка­зи про труд­ності до­ро­ги, про не­бе­з­п­еки на ста­но­вищі, про си­лу й лютість звіра не мог­ли пе­ре­ко­на­ти її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го­во­ри­ла во­на з та­ким смілим пог­ля­дом, з та­ким со­лод­ким усміхом, що Максим, мов оча­ро­ва­ний, не міг нічо­го більше ска­за­ти. І батько, що зра­зу та­кож ра­див Ми­рос­лаві ли­ши­ти­ся в та­борі, вкінці му­сив ус­ту­пи­ти її просьбам. З по­ди­вом глядів те­пер Мак­сим, як ота нез­ви­чай­на жен­щина по­ро­вень з най­сильніши­ми му­жа­ми по­бо­рю­ва­ла вся­кі труд­ності утяж­ли­вої до­ро­ги, як лег­ко пе­рес­ка­ку­ва­ла гни­лі ло­ми і ве­ли­чезні тра­ми, яким пев­ним кро­ком ішла по­над ур­ви­ща, горі стрімки­ми деб­ря­ми, прос­ков­зува­ла поміж ви­вер­ти і при тім так без­печ­но, так нев­то­мимо, що Мак­си­мові зда­ва­ло­ся, що во­на хіба на яких чу­до­вих кри­лах уно­ситься. Він глядів на се й не міг наг­лядіти­ся.

«Дивна дівчи­на! - ду­ма­лось йо­му раз по ра­зу,- та­кої я ще й не ви­дав ніко­ли!»

Ось уже прий­шли на місце. Мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще - то був ви­со­кий, тільки від півден­но­го бо­ку з тру­дом дос­туп­ний горб, пок­ри­тий гру­без­ни­ми бу­ка­ми й сме­ре­ка­ми, зава­ле­ни­й ви­вер­та­ми й ло­ма­ми. Від півночі, за­хо­ду і схо­ду вхід і вихід за­ми­ка­ли ви­сокі ска­листі стіни, не­мов велич­езною со­ки­рою ви­ру­бані з тіла ве­лет­ня Зе­ле­ме­ня і відсу­нені від нього на кілька­над­цять сажнів; спо­дом попід ті стіни вузь­кою щіли­ною шумів і пінив­ся сту­дений гірсь­кий потік. Таке по­ло­жен­ня улег­шу­ва­ло на­шим лов­цям ро­бо­ту; во­ни пот­ре­бу­ва­ли тільки об­са­ди­ти не над­то ши­ро­кий плай від півден­но­го бо­ку і тим плаєм дос­ту­па­ти чим­раз далі до­гори, а звір, не ма­ючи іншо­го ви­хо­ду, му­сив ко­неч­но по­пас­тися в їх ру­ки і на їх ра­ти­ща.

Опинившися на тім важнім, хоч ду­же не­без­печнім плаю, Мак­сим Бер­кут велів то­ва­рист­ву на хви­лю роз­ложи­ти­ся і спо­чи­ти, аби наб­ра­ти сил до труд­но­го діла. Сон­це схо­ди­ло, але гілля сме­рек і сусідні гор­би зас­ло­нюва­ли йо­го вид. По ко­роткім відди­ху Мак­сим по­чав розс­тав­ля­ти ловців у два ря­ди так, аби вповні об­са­ди­ти плай. До­ки плай ще ву­зький, кож­до­му лов­цеві прий­деться сто­яти о п’ять кроків від дру­го­го; але дальше вгорі, де плай роз­ши­ряється в цілу спо­хо­вас­ту пло­щи­ну, там прий­деться лов­цям шир­ше роз­ступитися. Од­но тільки кло­по­та­ло йо­го: що зро­би­ти з Ми­рос­ла­вою, яка кон­че хотіла й собі сто­яти на ок­ремім ста­но­в­ищі, а не при боці сво­го батька.

- А що ж то я гірша від от­сих твоїх па­семців? - го­во­ри­ла во­на, рум’яніючись, мов ро­жа, до Мак­си­ма.- Їх ти ста­виш на ста­новищі, а ме­не не хо­чеш… Ні, сього не бу­де! І для мо­го ба­ть­ка се був би стид, ко­ли б нас двоє сто­яло на однім ста­новищі! Прав­да, ба­теньку?

Тугар Вовк не міг їй суп­ро­ти­ви­ти­ся. Мак­сим по­чав говор­ити їй про не­без­пе­ку, про си­лу й лютість роз­жер­то­го звіра, але во­на за­цитька­ла йо­го:

- А що ж то в ме­не не­ма си­ли? А що ж то я не вла­даю лу­ком, ра­ти­щем і то­по­ром? Ану, не­хай кот­рий-будь із твоїх ла­семців спро­бує зо мною порівня­ти­ся,- по­ба­чи­мо, хто ду­ж­чий!

Максим вкінці за­мовк і му­сив учи­ни­ти її во­лю. Та й чи міг спро­ти­ви­ти­ся тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч ста­но­ви­ще виз­на­чи­ти їй най­мен­ше не­без­печ­не, але, на ли­хо, сього не мож­на бу­ло зро­би­ти, бо тут усі ста­но­ви­ща бу­ли од­на­ко­во не­без­печні. Розс­та­но­вив­ши ціле то­ва­ри­ство­, Мак­сим дав ось який роз­по­ря­док:

- Тепер по­молімся, ко­му хто знає, а потім ра­зом заг­рай­мо в ро­ги. Се бу­де пер­ший знак і спо­ло­шить звіра. Потім піде­мо горі плаєм і ста­не­мо аж там, де він роз­ши­рюється. Там мої то­ва­риші ли­шаться пильну­ва­ти ви­хо­ду, щоб ані один звір не уй­шов, а ви, бо­яри, піде­те дальше, до са­мо­го ма­т­чи­н­ого ле­го­ви­ща!

В доб­ру хви­лю потім за­лу­на­ли ліси й по­ло­ни­ни хрип­ли­в­им ре­вом зуб­ро­вих рогів. Не­мов ве­ли­чез­на хви­ля, по­ко­тив­ся го­лос по лісах і зво­рах, роз­би­ва­ючи­ся, глух­ну­чи, то знов под­во­ю­ючись. Про­бур­ка­ли­ся ліси. Заскиглила ка­ня над вер­ховіттям сме­ре­ки; зля­ка­ний бер­кут, ши­ро­ко роз­ма­ху­ючи кри­ла­ми, підняв­ся на возду­хи; зах­рустів звір поміж ло­ма­ми, шу­ка­ючи без­печ­ної криїв­ки. На­раз рик рогів утих і ловці пус­ти­ли­ся в до­ро­гу горі плаєм. Усіх сер­ця би­ли­ся живіше ожи­дан­ням незвісних не­без­пек, бою і побіди. Обе­реж­но про­би­ра­лись во­ни ря­да­ми; пе­ре­дом ряд бо­ярський, за ним па­ру­боцький ряд; Максим ішов по­пе­ре­ду, пильно надс­лу­ха­ючи та слідя­чи звіри­ну. Цар ломів, медвідь, ще не по­ка­зу­вав­ся.

Дійшли вже до са­мо­го най­вуж­чо­го гир­ла, по­за яким плай роз­ши­рю­вав­ся в ве­ли­ку спо­хо­вас­ту пло­щи­ну. Ловці знов тут зу­пи­ни­ли­ся на роз­каз Мак­си­ма, і знов заг­риміли ще з більшою си­лою зуб­рові ро­ги, роз­но­ся­чи три­во­гу в су­мра­чні мед­ве­дячі гав­ри. Рап­том затріщав лім не­да­ле­ко, за ве­ли­чез­ною ку­пою гру­бих пе­рег­ни­лих ви­вертів.

- Бачність! - скрик­нув Мак­сим.- Звір наб­ли­жається!

Ледве ска­зав ті сло­ва, ко­ли втім крізь ве­ли­ку щіли­ну між дво­ма

1 2 3 4 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."