Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався,- сказала Христина.- Вам би в ваших літах скоком-боком та вибриком! Отак-о!
І Христина підібрала трошки руками сукню і вдарила тропака, а потім зробила кілька скоків козачка легенько, плавко й граціозно,- зовсім так, як танцюють молодиці та дівчата. Ломицький осміхнувся і якось повеселішав. Христина вміла розвеселити й розважити і дуже невеселих і понурих людей.
- Але знаєте, що я вам скажу? - сказала Христина.- Наберетесь чимало клопоту, поки добудете свою царівну з зачарованого замку…
- Чому так? - підняв голос Ломицький.
- Та так…- сказала Христина.- Маруся і справді пречудова, вродлива дівчина, гарна на вроду, моторна на вдачу, але її мама… будете мати з нею багато клопоту.
- Та чого ж так? - спитав трохи з переляком Ломицький.
- Це така баба, в котрій сидить дві бабі; сидять і одна одну за коси смикають та скубуть,- сказала Христина.
- Не розумію вашої загадки: переложіть її на звичайну людську мову,- сказав Ломицький.
- Про цю бабу можна сказати так: коли вона каже- надворі година, то розумій, що йде дощ,- сказала Христина.
- Себто вона неправдива людина?
- Зовсім-таки брехлива. Бачте, до дочки часом збираються її молоді товаришки, дуже ліберальничають, говорять про жіноче питання. Стара наслухалась, і їй здалось, що вона й сама молоденька, лібералка, бо вона й справді має себе за молоденьку. Знаєте пісню:
Захотіла стара баба молодою бути:
Натикала за намітку зеленої рути.
- Знаю, знаю,- сказав Ломицький.
- Оце ж вона й є! - крикнула Христина.- Вона на словах і лібералка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служби панчоху плете, а крадькома молебні та сорокоусти наймає. Каже, що читала і Дарвіна і Спенсера.
- Чи справді ж читала? - спитав Ломицький.
- Читала вона так само, як я,- тільки чула, як дочка часом читала. Ще скажу вам, що вона вашого брата, паничів, ненавидить, бо, бачте, палко встоює за жіноче питання…
- Невже! - аж крикнув Ломицький.
- А що, злякались? Але ж з вас і панич! Гей ви! йдіть на приступ скоком-боком, коли це з вашим хистом,- сказала Христина і знов штовхнула хлопця під бік.- Тільки пам'ятайте про двох бабів в одній бабі; приступайте до тієї, котру подужаєте.
- Оце ви мене аж налякали,- сказав Ломицький.- А може, ви говорили так собі, щоб пожартувати, бо ви таки любите жарти.
- Себто я брешу? Вибачайте, бо я інститутка, а інститутки - святительки, а не брехухи,- сказала Христина.- Йдіть вже, йдіть! Боже вам допоможи впіймати за роги та залигати того модного, хоч і старого, Дарвіна чи Дарвінку,- сказала Христина.
Ломицький вийшов од Христини Милашкевичевої і задумався. «Хоч Христина й каже, що інститутки - святительки, але, здається, ця святителька таки любить брехнути на свою обихідку. Наговорила, наказала три мішки гречаної вовни,- мабуть, щоб мене налякати в жарти. Вона каже, що я таки добрий страхополох…»
Ломицький йшов, похиливши голову. Але він згадав, що зараз побачиться з Марусею, і його серце заграло. Надворі повівало ранньою весною. Було тихо й тепло, хоч іще були перші дні квітня. Небо синіло делікатним ясним кольором, що переходив нанизу понад горами в прозорий, опаловий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виглядали гілки абрикосів, обсипаних цвітом, неначе білим пухом. Весняне повітря вливало свіжість в груди, веселило душу.
Ломицький повеселішав; його серце, добре зроду, пом'якшало, подобрішало. В чистому небі вилася ціла хмара сизих та білих голубів. Ломицький задивився на їх, і йому здавалось, що й голуби неначе раділи і на радощах грали в небі веселим пурханням.
Він прийшов до воріт Каралаєвої. Назустріч з хвіртки вибігла собачка. Ломицький покликав її ласкаво і погладив по голові. Він увійшов у невеличку світличку. Світличка була світла, хоча небагато обставлена. Коло стіни стояло гарненьке блискуче піаніно. Над ним висіла старинна чудової роботи картина, привезена з-за границі ще батьком старої Каралаєвої. На картині був намальований горяний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, вишитий білим бісером; під скелею був намальований млин з здоровими колесами. По обидва боки тієї картини висіли портрети Моцарта й Бетховена. В гостинній було чисто, як у віночку. Маруся сиділа на канапі і шила сорочку. Жмути білого полотна жужмом вкривали її коліна і спадали хвилями додолу. Світ од вікна наскрізь пронизував полотно, і білі одлиски сипались на чорняву голову, на рум’яні Марусині щоки. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі карі очі; чорні брови здавались чорнішими, рум'яні губи - червонішими. Маруся встала з канапи і привіталась до Ломицького. Він узяв стілець і сів коло стола проти неї.
- От і спасибі вам, Дем'яне Антоновичу, що ви не поцурались нашої хати. Посидимо, побалакаємо. А я оце за роботою,- сказала Маруся,- звичайне жіноче діло.
- Як я бачу, ви не любите дурно сидіти згорнувши руки,- сказав Ломицький.
- Нам не можна сидіти згорнувши руки - треба робити. Та я й не люблю дурно сидіти; без роботи мене нудьга бере,- обізвалась Маруся, затягуючи нитку в ушко голки.
Ломицький озирнувся кругом. На його повіяло спокоєм хатнього тихого життя. Стінний годинник цокав десь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжена, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.