Читати книгу - "Гастролі, Нечуй-Левицький"

й чу­до­ву го­ря­ну місци­ну по той бік Росі. На за­ході на бірю­зо­во­му небі зай­ня­лись чер­во­нясті й ро­жеві хмар­ки. По Росі на бла­китній воді так са­мо не­на­че поп­лив­ли ро­жеві та чер­во­нясті хмар­ки, ніби хтось на­ки­дав в про­зо­ре річа­не ло­но шматків та клап­тиків до­ро­гої квітчас­тої ткан­ки, і во­ни по­волі плив­ли, то поб­гав­шись чу­до­ви­ми жму­та­ми, то ніби ки­нуті жуж­мом ве­ред­ли­вою, але влуч­ною ру­кою яко­гось мит­ця май­ст­ра, щоб зак­ра­сить про­зо­ру річку та­ки­ми див­ни­ми прик­ра­са­ми, яких не змо­же ви­га­дать ху­дож­ник, навіть на­да­ро­ва­ний най­ба­гатішою уявою й творчістю. Ро­жеві й опа­лові хмар­ки лед­ве су­ну­лись по бла­кит­но­му небі й щох­ви­ли­ни зміня­ли свій обвід: і в воді од­ки­да­лись і лед­ве во­ру­ши­лись такі самі хмар­ки, не­на­че ни­ми гра­лась чи­ясь не­вид­на ру­ка й зви­ва­ла їх в сотні чу­до­вих скла­док та жмутів.

- Яка чу­до­ва кар­ти­на он­деч­ки на Росі! От глянь! Ож при­ди­вись! Усю Рось не­на­че хтось за­ки­дав ро­же­ви­ми тах­ля­ми або жму­та­ми шов­ку та чу­дер­нацьки­ми квітка­ми, - про­мо­вив сти­ха Літо­шевський до жінки.

Вона од­ве­ла очі од ди­ти­ни, кот­ра сьорба­ла по­хап­цем чай в ми­соч­ки, зир­ну­ла бай­дуж­но на річку й знов вти­ри­ла очі в ми­соч­ку, наг­ля­да­ючи за ди­тя­чою їжею.

- А он­деч­ки да­ле­ко, ко­ло то­го стрімко­го ка­ме­ня, що ви­ни­кає з во­ди са­ме се­ред Росі, як чуд­но од­ки­да­ються хмар­ки! Як­раз так, не­на­че чо­ти­ри по­ко­си ро­же­во­го та чер­во­но­го од квіток лу­ча­но­го сіна десь на лу­ках або в лузі або на­че ле­жать ря­доч­ка­ми чер­воні та ро­жеві по­ко­си ко­ню­ши­ни на полі. Ож при­ди­вись! - знов обізвавсь Літо­шевський, ми­лу­ючись пиш­но­тою кольорів то­го ніби фан­тас­тич­но­го ма­ре­ва на про­зорій воді.

Жінка знов підве­ла на­хи­ле­ну го­ло­ву й лип­ну­ла очи­ма на те ди­во.

- От і ви­га­дав якісь по­ко­си ко­ню­ши­ни. То, пев­но, в твоїй го­лові або в твоїй фан­тазії во­ру­шаться якісь по­ко­си, а не на воді, - ска­за­ла во­на з смішка­ми в тоні своєї мо­ви.

Софія Ле­онівна ма­ла над­то про­заїчну вда­чу, прак­тич­ну й сли­ве вий­нят­ко­во ма­теріальну. Не під та­ким не­бом во­на зрос­ла, щоб втя­мить кра­су тих ро­же­вих по­косів на про­зорій воді та ще й ми­лу­ваться ни­ми.

- Он вже ро­жеві по­ко­си по­су­ну­лись до скелі, вже ске­ля ніби зап­лу­та­лась у їх, - го­во­рив далі Літо­шевський. - Ди­вись-бо, ди­вись! Он­деч­ки по обид­ва бо­ки скелі вип­ли­ва­ють ри­бал­ки на чов­ни­ках. От і во­ни вже ніби всу­ну­лись чов­на­ми в ті по­ко­си й пли­вуть, на­че по луці, плу­та­ються в по­ко­сах. Як за­ко­ли­ва­лась во­да! Як поб­га­лись і пок­ру­ти­лись по­ко­си! Ди­вись-бо, ди­вись!

- Одчепись! Дай мені покій з тією нісенітни­цею! Он Пет­русь по­роз­ли­вав чай на ска­тер­ку й за­мур­зав­ся по самісінькі ву­ха.

- От тобі на! При­нес­ло ле­да­що отих ри­ба­лок! Пор­ва­ли й ніби пош­ма­ту­ва­ли ро­жеві по­ко­си та по­лот­ни­ща. А по воді ніби хто по­си­пав чер­воні квітки та ро­жеві скал­ки або по­биті склян­ки й тахлі. Усе пішло на руїну, не­на­че хто стряс криш­та­ле­вий па­лац на скелі, і він роз­си­пав­ся, под­ро­бив­ся й пот­ро­щив­ся на шма­точ­ки та й об­си­пав усю річку чер­во­ним, ро­же­вим та жов­тим склом, - ка­зав далі Літо­шевський, не­на­че сам до се­бе, не знай­шов­ши од­повіді й спо­чу­ван­ня в своєї про­заїчної дру­жи­ни.

Він за­мовк і, од­по­чи­ва­ючи, ог­ля­нув свою оче­пу­ре­ну та приб­ра­ну осе­лю се­ред розкішної бе­ре­жи­ни. Виг­ляд на За­рос­ся був чу­до­вий. За Рос­сю, на­низ по­над бе­ре­гом тяг­ли­ся ос­танні міщанські білі хат­ки в са­доч­ках на го­ро­дах. Далі за ни­ми на ни­зині в бе­ре­го­вині по­над Рос­сю зе­леніли лу­ки. Ви­ще вго­ру за хат­ка­ми вив­ся пош­то­вий би­тий шлях, а за шля­хом тяг­лись ряд­ка­ми чи­малі зе­лені спа­дисті го­ри. На го­рах в да­лечі зе­леніли старі дібро­ви, не­на­че по­на­со­ву­ва­лись на верш­ки гір зе­лені хма­ри. На­суп­ро­ти са­мої оселі го­ри наб­ли­жа­лись сли­ве до са­мо­го бе­ре­га, а попід ни­ми вив­ся по­за мли­ном шлях у містеч­ко, ко­ло гли­няс­тих про­валлів та вузьких до­ли­нок, ніби щілин та роз­ко­лин в гор­бах. Са­ме про­ти до­му, в узенькій до­лині між дво­ма гор­ба­ми, чер­вонів го­рен в кузні, а дру­гий в га­марні, звідкіль бу­ло чу­ти урив­час­тий стукіт та гуркіт мо­лотів. А далі, вго­ру по Росі, чорніла греб­ля че­рез Рось, че­рез каміння, чорнів млин за річкою. За мли­ном сто­яли во­зи з мли­вом, веш­та­лись лю­де, що зас­то­юва­ли чер­ги в млині. По цей бік росі од до­му та са­ди­би тяг­ли­ся хат­ки в сад­ках, в буй­них ста­рих вер­бах та со­ко­ри­нах. І за­раз над цим зе­ле­ним мо­рем верб та со­ко­рин рап­том підіймав­ся кру­тий гост­рий шпиль, а на шпилі бов­ваніла мо­нас­тирська церк­ва та дзвіни­ця з гост­рим шпи­час­тим ви­со­ким верш­ком, на кот­ро­му ніби теліпавсь при­чеп­ле­ний по­зо­ло­че­ний хрест. Хрест аж горів, не­на­че над тим мо­рем верб, со­ко­рин та садків чи­ясь ру­ка підня­ла ве­ле­тенський ма­як і засвіти­ла звер­ху світло, ніби над хви­ля­ми мо­ря та над не­без­печ­ни­ми ске­ля­ми.

Надворі бу­ло ти­хо. Вер­би й осо­ко­ри сто­яли не­по­руш­но. Нігде й лис­то­чок не ма­яв, не ко­ли­вавсь. Синє не­бо лисніло, мов шов­ко­ве або скля­не шат­ро. В сад­ках лу­на­ли співи со­ло­вей­ків. Сміялось ве­се­ло не­бо, сміялась пиш­но вбра­на зем­ля, ніби на ра­до­щах в ве­ли­ке свя­то. Свіже повітря не­на­че повіва­ло ве­селістю та спо­коєм.

Літошевський ди­вивсь на той виг­ляд, дов­го ми­лу­вавсь ним, во­дя­чи очи­ма то на той бік, то на цей бік річки. Він ро­дивсь і зріс в од­но­му селі ту­теч­ки не­да­леч­ке, за дво­ма го­ра­ми, де йо­го па­но­тець ди­яко­ну­вав увесь свій вік і по­невірявсь в бідності сли­ве ввесь вік. Літо­шевський зга­дав, що йо­му от-от не­за­ба­ром до­ве­деться по­ки­нуть свою осе­лю, свою ха­ту й їхать сли­винь на усе літо для за­робітку ку­дись да­ле­ко, в якісь не ду­же приємні міста, шква­риться в душ­них ва­го­нах або й на сонці на пош­то­вих дра­бин­ча­ках та чор­топ­хай­ках. Не хотілось йо­му ти­ня­тись по по­га­них гос­ти­ни­цях та гид­ких рес­то­ра­нах. Во­ни вже йо­му ос­то­гид­ли в йо­го мандрівках. По­етич­ний на вда­чу зро­ду, він аж зітхнув, зга­дав­ши за не­ми­ну­чий од'їзд з чу­до­во­го по­етич­но­го ку­бельця та ще в та­кий по­етич­ний май­ський час.

- Коли б ти, сер­це, зна­ла, як мені не хо­четься од'їжджать з до­му на ті гаст­ролі ку­дись в да­лекі краї та ти­ня­тись по гос­ти­ни­цях, ча­сом тип­ти­ся по труських шля­хах, ча­сом тьопаться по гря­зюці. Сидів би оту­теч­ки ціле літо в цьому зе­ле­но­му за­хисті, в цьому ку­бельці, - зго­дом обізвавсь до жінки Літо­шевський.

- Хоч не хоч, а му­сиш їхать, хоч те­бе до то­го ніхто й не си­лує, - обізва­лась жінка.

- Коли ж, сер­це, ніяко­го за­со­бу для жит­тя не маємо. Як бу­ду влітку до­му­вать, то ки­шені бу­дуть по­рожні. Ка­жуть же се­ля­ни, що «й черв'як по­жив­ку шу­кає». Му­шу й я шу­кать то­го по­жив­ку, щоб бу­ло чим са­мо­му жи­виться та й вас го­ду­вать.

- Та й ку­бельце на­ше не та­ке гар­не, щоб ду­же за ним шко­ду­вать. Яка ж у йо­му та­ка надз­ви­чай­на кра­са?

- Не тя­миш