Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вітрогон, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Вітрогон, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вітрогон" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:
по покрівлі ла­зив: і по ко­морі, і по клуні, і по стайні; вже й заг­ля­дав в го­лу­бині гнізда, дер го­ро­бині гнізда, ски­нув па­ли­цею од­но лас­то­ви­не гніздо, ви­ки­дав го­ро­бині яєчка з гнізд та роз­би­вав їх навіщось об ко­ло­ду; але са­мо­му без хлопців бу­ло не­ве­се­ло дер­ти. Бігав я по дворі, га­няв по сад­ку, а ме­не все бе­ре нудьга без хлопців. Тяг­не ме­не та й тяг­не на вигін до ком­панії.

Ото раз над­вечір ну­див­ся я, ну­див­ся та й ду­маю: не ви­дер­жу більше, піду крадько­ма та по­таєнці до пас­тушків. От і пішов я, тільки не че­рез во­ро­та, а че­рез са­док. Пе­ребіг са­док, виліз на тин, плиг­нув зо­па­лу че­рез тин в ко­люч­ки, по­ко­лов собі ко­люч­ка­ми лит­ки, наб­рав­ся реп'яхів, як та вівця, а далі дре­ме­нув на вигін що бу­ло си­ли. Біжу я, див­люсь - яг­нят не вид­но і пас­тушків не­ма. А далі ду­маю, що пас­туш­ки пог­на­ли яг­ня­та до ца­ри­ни на кінець ви­го­ну. Прибіг я до ца­ри­ни, і там не­ма пас­тушків. Я й не до­га­дав­ся, що во­ни пог­на­ли яг­ня­та на дру­гий кінець ви­го­ну, під ча­гар­ник. Мені зда­ло­ся, що во­ни па­суть десь за ца­ри­ною. Вибігаю я за ца­ри­ну, їх не­ма. Я побіг шля­хом попід ви­со­ким жи­том, що вже ви­ки­да­ло ко­лос, а по­пе­ред ме­не біжить чу­ба­та посмітю­ха та так не­да­леч­ко од ме­не. Мені зда­ва­лось, що во­на мо­ло­денька і я її злов­лю ру­ка­ми та й при­не­су сестрі на гос­ти­нець. Що добіжу до неї, то во­на зніметься та й пе­ре­ле­тить далі на сту­пенів два по­над самісінькою тра­вою. Я знов за нею, а во­на од ме­не: не­на­че драж­ниться зо мною. Біг я, біг, а посмітю­хи не впіймав. Ко­ло не­ве­лич­ко­го мос­ту во­на зня­ла­ся з місця та й по­летіла в жи­то.


Добіг я до мос­ту. Ко­ло мос­ту так гар­но та зе­ле­но. Під мос­том дзюр­чить ма­ле­сенька річеч­ка по камінцях. По­над річкою зе­ле­на тра­ва. Я побіг до річеч­ки, вглядів камінці, ки­дав ти­ми камінця­ми в во­ду, влу­чав в жаб, а далі за­ду­мав за­га­тить гре­бельку й зро­бить ста­вок та й поч­ва­ниться потім пе­ред хлоп­ця­ми: дивіться, мов, яке я ди­во вчи­нив. За­га­тив я гре­бельку; во­да спи­ни­лась, ста­ла й по­ча­ла роз­ли­ваться на зе­лені бе­реж­ки. Я про­ро­бив по­се­ред гре­бельки спуст для ло­токів. Отут, ду­маю, пос­тав­лю млин­ка, та ще як­би так зро­бить, щоб він кру­тив­ся, ще й бо­рош­но мо­ло­лось, як у млині. Ото хлопці з ди­ва очі по­витріща­ли б на мій млин! Я гля­нув під міст, а там так чуд­но, якось не­на­че в хаті: і дві стіні по бо­ках, і сте­ля звер­ху, і не­на­че двоє здо­ро­вецьких две­рей - одні про­ти дру­гих. Я пішов під міст, ліг на м'якій тра­виці та й за­ди­вив­ся на потічок, як він булько­тить, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з камінчиків на камінчи­ки. Я ди­вивсь та ди­вив­ся, роз­див­лявсь. Так мені чуд­но під мос­том, бо я ще зро­ду не був ніко­ли під мос­том. Ле­жав я, па­цав но­га­ми, ду­мав, як то мій мли­нок бу­де мо­лоть, а з-під млин­ка бу­де бо­рош­но си­паться в ма­ленький міше­чок, - та й нез­чув­ся, як і зас­нув.


Вже й сон­це зай­шло, а я сплю. Як про­ки­нув­ся я, то вже по­ча­ло на світ бла­гос­ло­виться. Про­ки­нув­ся я та й ле­жу, а мені здається, що я ле­жу в се­бе вдо­ма на ліжку та чо­гось про­ки­нув­ся вночі, чи що. Тільки гля­нув я на один бік, пе­ре­до мною якесь здо­ро­вецьке вікно сіріє: та­ке здо­ро­ве, що в йо­го чо­ловік сміли­во увійшов би, не схи­лив­ши го­ло­ви. «Що це та­ке? - ду­маю я. - Чо­го це на­ше вікно за ніч ста­ло та­ке здо­ро­ве? Я чув, як батько не­дав­но ка­зав, що на­шу кімна­ту бу­дуть роз­ки­дать та пе­ре­бу­до­ву­вать за­но­во. Мо­же, це теслі за ніч встиг­ли вже розібрать стіну», - ду­маю я ле­жа­чи. Ко­ли по­вер­нув я очі на дру­гий бік - і там сіріє та­ке са­ме здо­ро­ве вікно. «Що це за ви­па­док став­ся вночі!» - ду­маю я. Лап­нув я під со­бою, щось м'яке підо мною, не­на­че ко­жух; а я пам'ятаю, що ма­ма ніко­ли не сте­ли­ла мені ко­жу­ха на ліжку. Див­лю­ся я вго­ру, сте­ля чо­гось чор­на, не­на­че са­жею об­ма­за­на. То бу­ло ко­ли про­ки­нусь, лип­ну очи­ма на сте­лю, то во­на все біла влітку, а взим­ку сіра; а це чо­гось ста­ла зовсім чор­на. Ото ле­жу я та спро­сон­ня собі це все ми­ти­кую. Ко­ли прис­лу­ха­юсь, ко­ло ме­не близько щось дзюр­чить, не­на­че потічок або течія те­че по камінцях: кап-кап, ляп, дзюр-дзюр! Зовсім во­да шу­мить та булькає. «Що це за ди­во! - ду­маю я. - Де ж це в хаті взя­лась річеч­ка, та ще й не­на­че те­че че­рез кімна­ту близько од мо­го ліжка». Вже я тро­хи про­чу­мавсь, та все ле­жу, прис­лу­ха­юсь, чи не за­го­во­рить десь в другій кімнаті ма­ма, чи не крик­не десь та­то. Ко­ли чую, хтось ніби по стелі йде й бу­бо­нить. Я прис­лу­ха­юсь і ви­раз­но чую: «Гос­по­ди по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй, сла­ва от­цю й си­ну і свя­то­му ду­ху, нині й прис­но і вовіки віков, амінь. От­че наш, оже єси на не­бесь..» Це, ма­буть, батько встав та го­лос­но бо­гу мо­литься, бо мій па­но­тець мав зви­чай вранці мо­ли­тись го­лос­но, хо­дя­чи по кімна­тах. «Але ж, - ду­маю я, - чо­го це він виліз на го­ри­ще бо­гу мо­литься! Або, мо­же, то най­мит хо­дить по го­рищі та го­лос­но бо­гу мо­литься: це не та­то», - міркую я собі. Ко­ли тут щось як за­гур­ко­тить! Як за­лу­щить сте­ля! Чую на свої ву­ха, що по­пе­ре­ду зас­ту­ка­ли кінські ко­пи­та, а за ни­ми по­ко­тив­ся віз; а дош­ки в стелі аж лу­щать. «Ой бо­же мій! Що ж це за ди­во! Хтось по на­шо­му го­рищі кіньми їздить! І як во­но ту­ди ви­те­ре­би­лось кіньми та во­зом? Ой! ще сте­ля за­ва­литься та й ме­не вб'є!» - блис­ну­ла в ме­не дум­ка.


Та при та­му як ско­чу з ліжка на но­ги, аж… і ска­кать не бу­ло ку­ди. Вже тро­хи роз­виднілось, і до ме­не вер­ну­лась пам'ять. Я в од­ну мить при­га­дав, що я під мос­том і як я ту­ди заліз. Тільки ніяк не міг вга­дать, що те­пер над­ворі: чи вечір, чи ра­нок, чи вдосвіта. «А мо­же, я оце за­но­чу­вав під мос­том… ле­жав і спав тут вночі?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І чо­гось мені од­ра­зу ста­ло страш­но й містка, і тієї ночі. Чо­гось мені спа­ла на ум та га­дю­ка, що я ба­чив в бе­резі. Зда­ло­ся мені, що от-от га­дю­ки вилізуть з но­ри й обк­ру­тяться кру­гом рук, кру­гом ніг, кру­гом шиї та й за­ду­шать ме­не, а жа­би нас­ка­ка­ють та й ук­ри­ють ме­не всього. Як дре­ме­ну

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітрогон, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітрогон, Нечуй-Левицький"