Читати книгу - "Вітрогон, Нечуй-Левицький"

Ото раз над­вечір ну­див­ся я, ну­див­ся та й ду­маю: не ви­дер­жу більше, піду крадько­ма та по­таєнці до пас­тушків. От і пішов я, тільки не че­рез во­ро­та, а че­рез са­док. Пе­ребіг са­док, виліз на тин, плиг­нув зо­па­лу че­рез тин в ко­люч­ки, по­ко­лов собі ко­люч­ка­ми лит­ки, наб­рав­ся реп'яхів, як та вівця, а далі дре­ме­нув на вигін що бу­ло си­ли. Біжу я, див­люсь - яг­нят не вид­но і пас­тушків не­ма. А далі ду­маю, що пас­туш­ки пог­на­ли яг­ня­та до ца­ри­ни на кінець ви­го­ну. Прибіг я до ца­ри­ни, і там не­ма пас­тушків. Я й не до­га­дав­ся, що во­ни пог­на­ли яг­ня­та на дру­гий кінець ви­го­ну, під ча­гар­ник. Мені зда­ло­ся, що во­ни па­суть десь за ца­ри­ною. Вибігаю я за ца­ри­ну, їх не­ма. Я побіг шля­хом попід ви­со­ким жи­том, що вже ви­ки­да­ло ко­лос, а по­пе­ред ме­не біжить чу­ба­та посмітю­ха та так не­да­леч­ко од ме­не. Мені зда­ва­лось, що во­на мо­ло­денька і я її злов­лю ру­ка­ми та й при­не­су сестрі на гос­ти­нець. Що добіжу до неї, то во­на зніметься та й пе­ре­ле­тить далі на сту­пенів два по­над самісінькою тра­вою. Я знов за нею, а во­на од ме­не: не­на­че драж­ниться зо мною. Біг я, біг, а посмітю­хи не впіймав. Ко­ло не­ве­лич­ко­го мос­ту во­на зня­ла­ся з місця та й по­летіла в жи­то.

Добіг я до мос­ту. Ко­ло мос­ту так гар­но та зе­ле­но. Під мос­том дзюр­чить ма­ле­сенька річеч­ка по камінцях. По­над річкою зе­ле­на тра­ва. Я побіг до річеч­ки, вглядів камінці, ки­дав ти­ми камінця­ми в во­ду, влу­чав в жаб, а далі за­ду­мав за­га­тить гре­бельку й зро­бить ста­вок та й поч­ва­ниться потім пе­ред хлоп­ця­ми: дивіться, мов, яке я ди­во вчи­нив. За­га­тив я гре­бельку; во­да спи­ни­лась, ста­ла й по­ча­ла роз­ли­ваться на зе­лені бе­реж­ки. Я про­ро­бив по­се­ред гре­бельки спуст для ло­токів. Отут, ду­маю, пос­тав­лю млин­ка, та ще як­би так зро­бить, щоб він кру­тив­ся, ще й бо­рош­но мо­ло­лось, як у млині. Ото хлопці з ди­ва очі по­витріща­ли б на мій млин! Я гля­нув під міст, а там так чуд­но, якось не­на­че в хаті: і дві стіні по бо­ках, і сте­ля звер­ху, і не­на­че двоє здо­ро­вецьких две­рей - одні про­ти дру­гих. Я пішов під міст, ліг на м'якій тра­виці та й за­ди­вив­ся на потічок, як він булько­тить, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з камінчиків на камінчи­ки. Я ди­вивсь та ди­вив­ся, роз­див­лявсь. Так мені чуд­но під мос­том, бо я ще зро­ду не був ніко­ли під мос­том. Ле­жав я, па­цав но­га­ми, ду­мав, як то мій мли­нок бу­де мо­лоть, а з-під млин­ка бу­де бо­рош­но си­паться в ма­ленький міше­чок, - та й нез­чув­ся, як і зас­нув.

Вже й сон­це зай­шло, а я сплю. Як про­ки­нув­ся я, то вже по­ча­ло на світ бла­гос­ло­виться. Про­ки­нув­ся я та й ле­жу, а мені здається, що я ле­жу в се­бе вдо­ма на ліжку та чо­гось про­ки­нув­ся вночі, чи що. Тільки гля­нув я на один бік, пе­ре­до мною якесь здо­ро­вецьке вікно сіріє: та­ке здо­ро­ве, що в йо­го чо­ловік сміли­во увійшов би, не схи­лив­ши го­ло­ви. «Що це та­ке? - ду­маю я. - Чо­го це на­ше вікно за ніч ста­ло та­ке здо­ро­ве? Я чув, як батько не­дав­но ка­зав, що на­шу кімна­ту бу­дуть роз­ки­дать та пе­ре­бу­до­ву­вать за­но­во. Мо­же, це теслі за ніч встиг­ли вже розібрать стіну», - ду­маю я ле­жа­чи. Ко­ли по­вер­нув я очі на дру­гий бік - і там сіріє та­ке са­ме здо­ро­ве вікно. «Що це за ви­па­док став­ся вночі!» - ду­маю я. Лап­нув я під со­бою, щось м'яке підо мною, не­на­че ко­жух; а я пам'ятаю, що ма­ма ніко­ли не сте­ли­ла мені ко­жу­ха на ліжку. Див­лю­ся я вго­ру, сте­ля чо­гось чор­на, не­на­че са­жею об­ма­за­на. То бу­ло ко­ли про­ки­нусь, лип­ну очи­ма на сте­лю, то во­на все біла влітку, а взим­ку сіра; а це чо­гось ста­ла зовсім чор­на. Ото ле­жу я та спро­сон­ня собі це все ми­ти­кую. Ко­ли прис­лу­ха­юсь, ко­ло ме­не близько щось дзюр­чить, не­на­че потічок або течія те­че по камінцях: кап-кап, ляп, дзюр-дзюр! Зовсім во­да шу­мить та булькає. «Що це за ди­во! - ду­маю я. - Де ж це в хаті взя­лась річеч­ка, та ще й не­на­че те­че че­рез кімна­ту близько од мо­го ліжка». Вже я тро­хи про­чу­мавсь, та все ле­жу, прис­лу­ха­юсь, чи не за­го­во­рить десь в другій кімнаті ма­ма, чи не крик­не десь та­то. Ко­ли чую, хтось ніби по стелі йде й бу­бо­нить. Я прис­лу­ха­юсь і ви­раз­но чую: «Гос­по­ди по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй, сла­ва от­цю й си­ну і свя­то­му ду­ху, нині й прис­но і вовіки віков, амінь. От­че наш, оже єси на не­бесь..» Це, ма­буть, батько встав та го­лос­но бо­гу мо­литься, бо мій па­но­тець мав зви­чай вранці мо­ли­тись го­лос­но, хо­дя­чи по кімна­тах. «Але ж, - ду­маю я, - чо­го це він виліз на го­ри­ще бо­гу мо­литься! Або, мо­же, то най­мит хо­дить по го­рищі та го­лос­но бо­гу мо­литься: це не та­то», - міркую я собі. Ко­ли тут щось як за­гур­ко­тить! Як за­лу­щить сте­ля! Чую на свої ву­ха, що по­пе­ре­ду зас­ту­ка­ли кінські ко­пи­та, а за ни­ми по­ко­тив­ся віз; а дош­ки в стелі аж лу­щать. «Ой бо­же мій! Що ж це за ди­во! Хтось по на­шо­му го­рищі кіньми їздить! І як во­но ту­ди ви­те­ре­би­лось кіньми та во­зом? Ой! ще сте­ля за­ва­литься та й ме­не вб'є!» - блис­ну­ла в ме­не дум­ка.

Та при та­му як ско­чу з ліжка на но­ги, аж… і ска­кать не бу­ло ку­ди. Вже тро­хи роз­виднілось, і до ме­не вер­ну­лась пам'ять. Я в од­ну мить при­га­дав, що я під мос­том і як я ту­ди заліз. Тільки ніяк не міг вга­дать, що те­пер над­ворі: чи вечір, чи ра­нок, чи вдосвіта. «А мо­же, я оце за­но­чу­вав під мос­том… ле­жав і спав тут вночі?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І чо­гось мені од­ра­зу ста­ло страш­но й містка, і тієї ночі. Чо­гось мені спа­ла на ум та га­дю­ка, що я ба­чив в бе­резі. Зда­ло­ся мені, що от-от га­дю­ки вилізуть з но­ри й обк­ру­тяться кру­гом рук, кру­гом ніг, кру­гом шиї та й за­ду­шать ме­не, а жа­би нас­ка­ка­ють та й ук­ри­ють ме­не всього. Як дре­ме­ну