Читати книгу - "Морозенко, Мирний"

- За пашнею. Сусiднiй хлопець обiцявся пашнi на посипан­ня дати. Я до його бiгав. Ось вона, так з рукавичкою й од­дав,- хвалиться син, показуючи матерi рукавичку.- Та тут, мамо, не тiльки пашня, i горох є, i квасоля - всього насипав Федiр!

- I куди ти, сину, пiдеш по такому холоду?

- Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.

- Господь з ним, дитино моя! Хiба близький свiт до його тьопатися? Як через лiс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде... Ще змерзнеш у дорозi!

- Я змерзну?.. Та я лiтом було на однiй нозi до його до­стрибаю!

- То лiтом, сину, а се зимою. Шляху немає, снiги глибокi, загрузнеш де-небудь та й не вилiзеш. Не ходи, мiй голубе! Хай, як потеплiє, тодi пiдеш.

- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матерi в очi.

Вона аж стрiпнулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. "Боже мiй, у такi лiта та чим свою голiвоньку вiн клопоче?!" - подумала вона, ледве здержуючи сльози. I, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:

- Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь мило­сердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втiха й надiя. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навiщо тодi й менi на бiлому свiтоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рiдна!

- Я б, мамо, й не пiшов, так як же Федоровi рукавичку назад вертати? Ти,- скаже,- не ходив; ще смiятися буде.

- Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мiй голубчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи! - I почала голубити Пилипка.

- Ну, добре, не пiду вже, тiльки не вбивайтеся так, мамоч­ко! - упрохував вже Пилипко матiр, цiлуючи її i в лоб, i в щоки.

Катря наче заспокоїлась, а проте неймовiрна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який вiн вразливий до чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хiба вiн не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останнi запаси витрушуючи на сьогоднi? Хiба вiн не бачив по її заплаканих очах, яка рiзуча мука на сто крат крає її серце? Хiба вона не знає, як тi сльози та мука боляче впинаються в його жалiсливе серце? Та вiн на що хоч пiде, аби його мати не плакала. Вiн i обдурити - обдурить, аби її заспокоїти.

Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матiр, тiльки заспокоював її. В його малiй голiвоньцi гвiздком стримiла думка: от хоч би що, а пiти посипати! I торiк вiн ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сорокiвку грошей. Шагiв з п'ять вiн випосипав по селу. То ж торiк було, тодi вiн був малим, а тепер... Тепер вiн дядинi скаже, що в їх нi­чого їсти. Дядина - добра людина, надає йому й хлiба, й ковбас. Ото вiн звеселить матiр, як нанесе додому подару­нкiв! "Мати стращає, що я замерзну. I чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Менi аби з хати вибратись, щоб не запримiтила мати, а там..."

- Ти б синку, сьогоднi вiддав Федоровi рукавичку,- трохи згодом почала Катря.- Ну, я сама спорожню та й вiднесу назад. Скажу: у нас своя є... Дай сюди рукавичку!

- Так я, мамо, похвалився Федоровi, що в нас рукавички немає. Хай я завтра в обiд сам йому вiддам, а то в брехунах зостануся.

- Ну, добре. Хай i по-твоєму буде! - одказала, зiтхнувши, Катря й почала в хатi поратись.

Пилипко собi буцiм загрався, а тим часом пригадував, ку­ди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Вiн тепер каявся, що похвалився матерi про неї. Не похвалився - мати б нiчого не знала, не клопоталася, а тепер не од­стане, одне товктиме: не ходи та не ходи.

Тiлько що мати вийшла чогось надвiр, вiн зразу схопи­вся, метнув очима по хатi, побачив непримiтне мiсце мiж пiччю i паколом вiд полу i мерщiй туди рукавичку.

- Сиди там та не писни! - скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого.

Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже, вiзьму та й похвалюся! От тiльки мати на порiг, а я зараз їй на очi.

- Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне ви­ставляється!.. Пiдожди ж ти!

I вiн побрався аж пiд пiл, щоб переховати рукавичку.

Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: "Де се Пилип­ко, куди йому дiтися? Чи не на печi?" - подумала i, не сподi­ваючись нiчого, пiдiйшла до полу, зазираючи на пiч.

- Сину! Де ти? - спитала.

- Гарр... загаркав Пилипко з-пiд полу, вдряпнувши матiр за чобiт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.

- Ненечко! Матiночко! Злякалися? - вискочивши з-пiд полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках.

Вiн усмiхався до неї i рожевим своїм личеньком, i ясними оченятами, i бiлими, мов жорновки, зубенятами.

- Нехай тобi, сину, добро сниться, як ти злякав мене! - промовила вона, пiднiмаючи його вгору, i пригорнула до себе.

Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою i так утiшно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, вiн пустував тепер хоч iз матiр'ю.

Мати собi радiла. Хай дитина краще бавиться, нiж буде сушити себе важкими думками. Поцiлувавши сина в лоб i в розхристану голу душу, аж тричi мiцно поцiлувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкi дранички, ще раз поцiлувала. Не знать, де й дiлася недавня туга, сум та журба гiрка.

- Моя дитиночко рiдна! Мiй синочку коханий! Краще так забавлятися, нiж пiдеш куди не знать за чим! - нагадала знову Катря.

- Та я ж вам казав уже, мамо, що не пiду! Якi-бо ви неймовiрнi! - обiзвався вiн з докором.

- Чую, чую, моя дитино! Я знаю - ти слухняний, ти послу­хаєш своєї матерi! - палко шептала Катря, а проте думка про синовi замiри не кидала її голови.

Вона зiйшла до неї й тодi, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добранiч загомонiла з си­ном: щоб одвернути його вiд його замiру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрi­йка за пальчик.

- Та я, мамо, не боюся Морозенка,- одказав Пилипко,- не