Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 30
Перейти на сторінку:
Хай дiв­ка пос­тоїть з ха­зяй­ським си­ном… Гля­ди, щоб не зас­ва­тав. Ха!.. Аяк­же!..

Андрiй пi­дiй­шов до ха­ти. Кри­ва, по­хи­ле­на ха­луп­ка, з чор­ною стрi­хою i бi­ли­ми стi­на­ми, сто­яла по­мiж за­ки­ну­тих, з за­би­ти­ми вiк­на­ми осель, ко­лись по­бу­до­ва­них фаб­ри­кою для ро­бiт­ни­кiв, i зда­ва­лась чимсь жи­вим i теп­лим се­ред хо­лод­них мер­цiв. Бi­ля ха­ти сi­рi­ли ско­па­нi гряд­ки, од во­рiт до по­ро­га ве­ла сте­жеч­ка. За­те су­сiд­нi го­род­чи­ки бу­ли пов­нi смiт­тя i гру­зу; не­об­роб­ле­на зем­ля їжи­лась то­рiш­нiм ба­дил­лям, i на чор­них руїнах завж­ди си­дi­ло во­рон­ня.


Андрiй зас­тав Ма­лан­ку по­кiр­ли­ву й лас­ка­ву, як завж­ди по служ­бi бо­жiй. Зна­чить, во­на ла­яти­ме йо­го сьогод­нi не так, як в бу­день, а з со­лод­кою ус­мiш­кою i нiж­ни­ми сло­ва­ми. Пог­ля­да­ючи ско­са на щiльно сту­ле­нi жiн­чи­нi вус­та, вiн з по­бiльше­ною жва­вiс­тю ски­нув з се­бе сви­ту i роз­сiв­ся на ла­вi, як пан. Га! Хi­ба вiн не гос­по­дар у своїй ха­тi! Про­те Анд­рiй пле­кав таємну на­дiю, що все ми­неться якось i жiн­ка не за­че­пить.


Та са­ме в той мент, здiй­ма­ючи з мис­ни­ка мис­ку, Ма­лан­ка ски­ну­ла на нього оком.


- Нанявся?


"О! та­ки по­чи­нається!" - по­ду­мав вiн, але удав не­вин­но­го.


- Що?


- Чи на­няв­ся в еко­но­мiї, пи­таю?


Ач, не­вiр­на ба­ба: i знає, що не був я там, а пи­тає.


- Ат, дай ти ме­нi спо­кiй з тою еко­но­мiєю… не те у ме­не на мис­лi те­пер. Он, ка­зав Гудзь - швид­ко сахар­ню бу­ду­ва­ти­муть.


- Слухай, сер­це Гуд­зя, слу­хай, Анд­рiй­ку… як­раз по­че­пиш тор­би, та й ме­нi до­ве­деться…


Вона сту­ли­ла су­хi гу­би i зня­ла очi до сте­лi! Що ж! во­на мов­чить, бо у свя­то грiх ла­ятись, але ко­ли б усiм тим, що пле­щуть про фаб­ри­ку, по­кор­чи­ло язи­ки, то це бу­ло б ду­же доб­ре. Фаб­ри­ка, фаб­ри­ка, а де во­на? Ну, бу­ла фаб­ри­ка, а хто мав ко­ристь з неї? Мен­дель. Мо­же, неп­рав­да? Мо­же, не в Мен­де­ля ли­шав вiн за­ро­бi­ток? Що во­ни ма­ють, чим жи­вi? У неї вже ру­ки по­сох­ли од пра­цi, во­на вже жи­ли з се­бе ви­со­та­ла, аби не здох­ну­ти, прос­ти гос­по­ди, з го­ло­ду…


I во­на со­ва­ла йо­му пе­ред очi су­хi i чор­нi, не­мов за­лiз­нi, ру­ки, го­лi до са­мо­го лiк­тя.


Бо чо­ло­вiк не за­ро­бить, ой не за­ро­бить, сер­це моє. Вiн ду­має про пи­во, а про те нi гад­ки, що…


I пiш­ло. Во­на йо­му ви­чи­ту­ва­ла, во­на йо­го спо­вi­да­ла, во­на кро­пи­ла йо­го, пiд­ку­рю­ва­ла i са­ди­ла чор­та­ми так обе­реж­но, так де­лi­кат­но, як тiльки мож­на бу­ло в не­дi­лю, по служ­бi бо­жiй, а вiн, чер­во­ний, не­мов ва­ре­ний рак, спо­чат­ку мо­в­чав, а да­лi й со­бi по­чав ве­ре­ща­ти тон­ким i на­дiр­ва­ним го­ло­сом.


Врештi пе­ре­мiг.


- Тьху, тьху, тьху! Три­чi тьху на твою зем­лю! Хай во­на то­бi за­па­деться! Не най­му­ся я й не бу­ду в зем­лi ри­ти­ся. Во­на ви­тяг­ла з ме­не усi си­ли та й пус­ти­ла на ста­рiсть го­ло­го. Тьху, ще раз тьху на неї…


Тодi Ма­лан­ка ста­ла, як стовп i зня­ла ру­ки до не­ба.


- Що ти ка­жеш, неп­ри­том­ний! Та ти ста­вай на ко­лi­на та цi­луй її… їж її, зем­лю свя­ту, во­на те­бе го­дує… во­на те­бе й схо­ває, чо­ло­вi­че…


Вона ста­ла бi­ла як бiль i справ­дi на­ля­ка­ла­ся.


Хмару роз­би­ла лас­тiв­ка. Вбiг­ла Га­фiй­ка, сквап­но хо­ва­ю­чи щось за па­зу­ху. Оте чис­те, вип­ле­ка­не, не­мов ви­ли­за­не ма­тiр'ю звi­рят­ко, та­ке ту­ге, як пру­жи­на, з круг­ли­ми брон­зо­ви­ми ру­ка­ми й но­га­ми, в зо­ло­тих во­ло­син­ках, ота вес­ня­на зо­ло­та бджiл­ка вки­ну­ла в ха­ту щось та­ке, вiд чо­го бi­лi стi­ни пiд низькою сте­лею ос­мiх­ну­лись, го­луб пе­ред об­ра­за­ми крут­нувсь на нит­цi, i ко­за­ки з чччер­во­но­го па­пе­ру, на­лiп­ле­нi на стi­нах, узя­ли­ся в бо­ки.


- Мамо, да­ва­ти обi­да­ти?


- Давай, да­вай, Га­фiй­ко… - Ма­лан­ка зра­зу одiй­шла. - Та чо­го ти кру­тиш­ся по ха­тi, мов дзи­га? Так i мис­ки поб'єш. I в церк­вi усе кру­ти­ла­ся та ог­ля­да­ла­ся…


- Та йо­го не бу­ло в церк­вi.


- Кого - "йо­го"?


- Та то я так…


- Що то­бi, дiв­ко, сьогод­нi: ма­ло бор­щу не пе­ре­ки­ну­ла.


- Страх, роз­ка­зує, яке дi­ялось: на­ро­ду, ка­же, як на вiй­нi, си­ла-си­лен­на… а кiн­нi нас­ту­па­ють, ду­шать. "Роз­ходьтесь", гу­ка­ють. А тi: "Не пi­де­мо, да­вай нам на­ше… ми за прав­ду".


- Та хто роз­ка­зує?


- Марко… не­дав­но прий­шов з Аде­су…


- Гущин? Ка­жуть - пiй­мавсь на зло­дiй­ст­вi, по­си­дiв у тю­рьмi та й при­ве­ли сю­ди на втi­ху ста­ро­му батько­вi.


Гафiйка спа­лах­ну­ла.


- Брехня! То лю­ди бре­шуть. Вiн нi­чо­го не крав, от їй же бо­гу!


- Та цить же ж бо! - гук­нув Анд­рiй. - Яке там зло­дiй­ст­во! Ме­нi уряд­ник роз­ка­зу­вав, як я хо­див на пош­ту. Вiн, Гу­ща отой, не крав, а на­род бун­ту­вав. Та­ко­му б, вряд­ник ка­же, у тюр­мi гни­ти, а не на во­лi бу­ти…


- Та їх там, та­ту, крив­ди­ли…


- Що ти тя­миш!.. От не­хай лиш по­ба­чу, що вiн тут ма­ну пус­кає та книж­ки лю­дям чи­тає - за­раз ру­ки на­зад та й до вряд­ни­ка.


- Оце на­па­ли­ся… не зна­ють са­мi за вi­що…


- А то­бi що? Ти ме­нi з ним - гля­ди - не прис­та­вай, бо як по­ба­чу, па­не доб­род­зею, то…


Але вiн не скiн­чив: са­ме в той мент, як Га­фiй­ка наг­ну­ла­ся, щоб вий­ня­ти з пе­чi гор­щик, з-за па­зу­хи ви­су­ну­лась в неї книж­ка i впа­ла до­до­лу. Га­фiй­ка по­ки­ну­ла гор­щик, вхо­пи­ла книж­ку i, вся чер­во­на, з очи­ма, пов­ни­ми слiз, про­жо­гом ви­бiг­ла в сi­ни. Анд­рiй пе­ре­вiв зди­во­ва­ний пог­ляд на Ма­лан­ку.


Але Ма­лан­ка бу­ла вже не свя­та й не бо­жа. Во­на зра­зу за­бу­ла, що в не­дi­лю не мож­на ла­ятись, i свi­ти­ла до чо­ло­вi­ка зе­ле­ни­ми очи­ма.


Андрiй мав гар­ну прис­ма­ку до не­дiльно­го обi­ду, тим бiльш, що скiльки не кли­ка­ли Га­фiй­ку їсти, во­на не ввiй­шла вже до ха­ти. На дум­цi про Гу­щу ста­рi по­ми­ри­лись.



***



Ну, дав бог не­дi­лю, мож­на спо­чи­ти. Ма­лан­ка сi­ла на при­зьбу i пок­ла­ла на ко­лi­на ру­ки. Анд­рiй ку­дись по­дав­ся; Га­фiй­ка на му­зи­ках, а в ха­тi сум­но.


Сонце стоїть низько, так у три чо­ло­вi­ка до зем­лі; по­рож­нi й об­дер­тi ха­луп­ки ки­да­ють кост­ру­ба­тi тi­нi. Кур­на до­ро­га з-пiд Ма­лан­чи­них нiг бi­жить у по­ле. Навк­ру­ги пус­то. Че­лядь гу­ляє на май­да­нi: ста­рi го­мо­нять пiд во­рiтьми, а в Ма­лан­ки зви­чай­нi гос­тi - ду­ми.


Ох, бо­же, бо­же, трош­ки то­го вi­ку, а як важ­ко йо­го про­жи­ти. Анд­рiй знов не на­няв­ся. Отак що­ро­ку. Лег­ко­го хлi­ба шу­кає. Всю, ка­же, си­лу дур­но од­дав зем­лi, бiльше не хо­чу. Знов бу­де риб­ку ло­ви­ти… на пош­ту по­бi­жить, як пан пош­ле, зай­ця пiдст­ре­лить. Лю­ди жнуть або ко­сять, а її Анд­рiй iде стеж­кою, ре­мiн­на тор­ба че­рез пле­че, бриль на по­ти­ли­цi i цiп­ком ви­ма­хує…


Курить щось по до­ро­зi. Що во­но бi­жить так пруд­ко? Ага, ли­бонь па­нич Льольо з су­сiдньої еко­но­мiї у гос­тi їдуть до дво­ру. Ав­жеж. Он i пан­на То­ся… i гор­ба­та

1 2 3 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"