Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 30
Перейти на сторінку:
пан­на Ган­на i па­нич Пет­русь. Ря­бi ко­нi рвуть з ко­пи­та, в хма­рi ку­ря­ви смi­ються мо­ло­дi об­лич­чя, ки­ва­ють до неї. Ма­лан­ка встає, ни­зько вкло­няється, не­мов об­ра­зам, i ди­виться ус­лiд, як клу­бо­читься за брич­кою по­зо­ло­че­ний сон­цем пил.

Всi во­ни зрос­ли при нiй, на її очах. I рап­том дух смач­но­го, си­то­го бор­щу вiй­нув на неї звiд­кись. Во­на їла та­кий борщ, як слу­жи­ла у па­нiв. Дав­но це бу­ло, а те­пер зга­да­ло­ся, жи­ву­чи на кар­топ­лi. Ма­лан­ка сi­дає i знов кла­де чор­нi ру­ки на ко­лi­на. Он де во­ни по­чор­нi­ли отi ру­ки: на ро­бо­тi у па­нiв. Як їй бу­ло вi­сiм ро­кiв, по­мер батько, а на два­над­ця­то­му во­на вже нi­ко­го не ма­ла, оп­рiч ха­зяїв. Пiс­ля ма­те­рi ли­ши­лась ста­ра скри­ня, двi-три дран­ки i ла­та­ний ко­жух. Та й тiльки.


Спочатку во­на пам'ятає се­бе чор­ною, вiч­но в са­жi, ко­ло панських сви­ней. По­то­му во­на бу­ла в гор­ни­цях, раз у раз би­ла по­су­ду, а її би­ла па­нi i за­чi­па­ли па­ни­чi. По­то­му зве­лi­ли їй ва­ри­ти їсти че­ля­дi, i во­на ва­ри­ла, аж ста­ла ста­рою дiв­кою. Ти­ха, по­кiр­ли­ва, всiх слу­ха­ла i пла­ка­ла по за­кут­ках. Пла­ка­ла, що ро­бить на чу­жих, що сох­не, втра­чає си­лу i нiх­то не сва­тає її. Пла­ка­ла, бо лю­би­ла зем­лю, го­род, по­ле, а му­си­ла ва­ри­ти їсти цi­ло­му та­бу­но­вi па­жер­ли­вої че­ля­дi. На­вк­ру­ги бу­ла зем­ля, та­ка чор­на, пух­ка, ро­дю­ча, по­вес­нi пи­ш­на, во­се­ни ба­га­та, а нiх­то не кли­кав її на ту зем­лю, нiх­то з ха­зяй­ських си­нiв не схо­тiв зро­би­ти її гос­по­ди­нею. По­то­му вiд­да­ла­ся за Анд­рiя. Як це ста­ло­ся, що во­на пiш­ла за нього, вiч­но­го най­ми­та, ста­ро­го па­руб­ка, бур­ла­ку, що не мав на­вiть влас­ної ха­ти, не то що зем­лi - i до­сi не знає. Прий­шли злид­нi до злид­нiв, а з них ви­рос­ла бi­да. На­че зна­ла, бо так пла­ка­ла на ве­сiл­лi.


З од­но­го бо­ку спi­ва­ють сваш­ки, з дру­го­го друж­ки, а в ха­тi мов в ули­ку, у вiк­на ди­виться че­лядь…





Iмберу, ма­тiн­ко, iм­бе­ру.


Вивини ру­бо­чок з па­пе­ру…





А їй пiд­ко­ти­ло­ся щось пiд гор­ло, ду­шить її, i во­на б'ється го­ло­вою об стiл, го­ло­сить i миє сльоза­ми то­дi вже чор­нi ру­ки. То до­ля її пла­ка­ла то­дi.


Пiшли лi­та мар­не з свi­та, як лист по Ду­наю…


- Агуш, трек­ля­тi… Агуш-ша!


Маланка ско­чи­ла з призьби i пож­бур­ну­ла груд­кою. Квоч­ка з кур­ча­та­ми куб­ли­лась на гряд­ках i, ско­лош­ка­на, сер­ди­то квок­та­ла та стов­бур­чи­ла пiр'я. Жов­тi кур­ча­та роз­ко­ти­лись по гряд­ках, мов го­рох. На­ля­ка­не за­ко­ло­том, зня­лось з су­сiдньої стрi­хи гай­во­рон­ня i би­ло кри­ла­ми над об­си­па­ною стрi­хою.


Маланка зас­по­коїлась і знов сi­ла на призьбу. Сон­це спус­ти­лось ще ниж­че.


Еге, десь Га­фiй­ка за­ба­ри­лась на му­зи­ках. Хай по­гу­ляє ди­ти­на. Тiльки їй во­лi, по­ки в ма­ми та в та­та. Та й те лю­дям, мов сiль в оцi. Ка­за­ла ко­ва­ли­ха, "во­дять Га­фiй­ку, не­мов па­ня­н­ку, у служ­бу не да­ють - ба­га­ти­рi знай­шлись"… Бо­дай то­бi, прос­ти гос­по­ди грi­ха, стiльки бо­ля­чок, як у нас злид­нiв. Доб­ре то­бi ка­за­ти, як у те­бе пов­на ха­та дi­вок, а у ме­не од­на, як ду­ша. Тiльки й по­тi­хи на ста­рiсть. Ви­няньчи­ла, вип­ле­ка­ла, ми­ла й ви­чi­су­ва­ла, а те­пер од­дай лю­дям. Ма­ло ще мною лю­ди по­не­вi­ря­ли­ся, всю си­лу заб­ра­ли, всю кров вис­са­ли, а те­пер ще ди­ти­ну од­дай їм… Не до­че­ка­ють…


Не та­ку во­на Їй до­лю го­тує, во­на од­дасть її за­мiж. За ха­зяй­сько­го си­на. Дiв­ка здо­ро­ва, чис­та, хоч во­ди на­пий­ся. Не­дур­но па­руб­ки ззи­ра­ються на неї. Пос­ва­тає Про­кiп, тож вiн пi­шов у Тав­рiю, щоб бу­ло чим ве­сiл­ля од­бу­ти… Во­се­ни ста­рос­тiв заш­ле, во­на вже ба­чить, що, ку­ди й до чо­го…


Перед очи­ма в Ма­лан­ки вста­ла ле­ва­да - зе­ле­на, ве­се­ла, над рiч­кою… Во­ни з Га­фiй­кою плос­кiнь бе­руть. Та­ка гар­на мо­ло­ди­ця з Га­фiй­ки. Го­ло­ва пов'яза­на хуст­кою. Бе­ре во­на плос­кiнь i вис­пi­вує. У ко­лис­цi ди­ти­на спить. Про­кiп при­вiз яч­мiнь, стi­жок скла­дає. I так їй ве­се­ло, ста­рiй, так лег­ко, на­че во­на по­мо­лод­ша­ла. Сто­ять го­ро­ди, мов у вi­ноч­ку. Ка­пус­та в го­лов­ки зви­вається. Ква­со­ля вже по­жовк­ла, вi­тер шу­мить по­мiж ви­со­ки­ми ма­кiв­ка­ми, гар­бу­зи роз­ляг­лись, як го­до­ва­нi ка­ба­ни, а кар­топ­ля за­ро­ди­ла, аж гич сплi­та­є­ть­ся. То її чор­нi ру­ки по­хо­ди­ли тут, ко­жен бу­ря­чок, кож­ну ци­бульку са­ма во­на пок­ла­ла в зем­лю, са­ма i збе­ре, як дасть гос­подь дiж­да­ти. Те­пер во­на гос­по­ди­ня. Не на своєму - так на доч­чи­но­му. Хоч на ста­рiсть дiж­да­лась. I во­на спра­вить со­бi чер­во­нi чо­бо­ти, м'якi, коз­ло­вi, з ки­ти­ця­ми, як у ко­ва­ли­хи. Вiд­ко­ли во­на вiд­да­ла­ся - от уже чи не вi­сiм­над­цять ро­кiв ми­ну­ло - не пе­рес­тає во­на мрi­яти про та­кi чо­бо­ти, що­ро­ку скла­дає гро­шi, але гро­шi роз­те­чуться на щось iн­ше - i чо­бiт не­має. Узу­ти та­кi чо­бо­ти i бi­лу на­мiт­ку та пi­ти до церк­ви. I щоб так по­хо­ва­ли.


- Сидите со­бi? З не­дi­лею будьте.


Маланка здриг­ну­ла­ся. Ага! то ко­ва­ли­ха.


- Атож! i ви будьте здо­ро­вi… Дав бог свя­теч­ко - свят­куй йо­го. Не ро­би, не пра­цюй. Бог ска­зав: маєш бу­день - ро­би, а в не­дi­лю й з-пiд па­зур­чи­ка не ви­ко­лу­пай, бо й то ро­бо­та… Ле­жи, си­ди i не кив­нись…


Маланка бу­ла со­лод­ка. Во­на ма­ла та­ку ус­мiш­ку, на­че роз­мов­ля­ла з па­на­ми у дво­рi.


- А я оце з му­зик. Тiльки вже й на­шо­го - що хоч по­ди­виш­ся на мо­лодь. А там ва­ша Га­фiй­ка усе гу­ляє та й гу­ляє з тим одеським па­ни­чем - не знаю, чи прав­ду про нього лю­ди роз­ка­зу­ють - з Мар­ком Гу­щею. Все в па­рi та в па­рi, не­мов го­луб'ята… Ска­за­но, мо­ло­до­щi. Бу­вай­те ж здо­ро­вi…


Маланка все со­лод­ко ос­мi­ха­ла­ся, хоч ду­ша в неї си­ча­ла.


"Ач, гла­ду­ха - тря­се са­лом, роз­но­сить по­го­вiр!" - про­во­ди­ла во­на ко­ва­ли­ху неп­ри­яз­ною дум­кою. I їй чо­гось зга­да­лась ра­нiш­ня сце­на з Га­фiй­кою.


На ву­ли­цi тим­ча­сом рос­ли тi­нi.


Попiд ти­на­ми гра­лись дiв­чат­ка у пос­мi­тю­хи: ма­лi бо­сi но­же­ня­та пiд­ки­да­ли по­рох - три ра­зи в один бiк, три ра­зи в дру­гий. I зда­ва­ло­ся, що у по­ро­сi грається та­бун го­роб­цiв. Да­ле­кi по­ля ро­же­вi­ли. 3 ни­зин ле­тi­ли в се­ло бус­ли i поб­лис­ку­ва­ли бi­ли­ми кри­ла­ми. Вес­ня­ний ве­чiр на­вi­вав ду­ми.


"Яка ти роз­кiш­на, зем­ле, ду­ма­ла Ма­лан­ка. Ве­се­ло за­сi­вать те­бе хлi­бом, прик­ра­шать зе­лом, зак­вiт­чать квi­та­ми. Ве­се­ло об­роб­лять те­бе. Тiльки тим не­доб­ра, що не гор­неш­ся до бiд­но­го. Для ба­га­то­го пи­шаєшся кра­сою, ба­га­то­го го­дуєш, зо­дя­гаєш, а бiдн­го прий­маєш ли­ше в яму… Але пож­дiть, пож­дiть! Ще до­че­ка­ють на­шi ру­ки об­роб­ля­ти свої ни­ви, свої го­ро­ди, свої сад­ки… По­дi­лять те­бе, зем­ле, ой по­дi­лять. Як во­ни наїдуть - так i по­дi­лять. Не дур­но йде чут­ка, вже во­но щось є… I моєму да­дуть… Го­дi то­дi риб­ку ло­ви­ти… Хоч-не-хоч, а йди, "па­не доб­род­зею", до плу­га… Ох, бо­же, бо­же, хоч на ста­рiсть заз­на­ти то­го щас­тя - ди­ти­ну

1 2 3 4 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"