Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 30
Перейти на сторінку:
свою ви­вес­ти в лю­ди…"

А на ву­ли­цi по­чи­нав­ся рух. Бiг­ли дiв­ча­та, мо­ло­ди­цi, дi­ти, з цiп­ка­ми, з хво­рос­ти­на­ми. Ло­по­та­ли пiд­тич­ки, гу­па­ли бо­сi но­ги, бре­ха­ли ско­лош­ка­нi со­ба­ки. "Сте-па-а-не!.. бi­жи вiв­цi ви­лу­ча­ти!"… Бi­жи са­ма-а!.. - "Ма­ти ка­за­ли то­бi,- бо­дай бись лус­нув!"… - Та­то ка­за­ли то­бi, - щоб ти скру­ти­ла­ся-а-а!.. - "На­ших шес­те­ро, гля­ди, Ма­рiй­ко!"… "Не роз­гу­би яг­нят, як учо­ра, бо на га­муз поб'ю!"… - Що-о? Де-е? Тюу - гаа!..


Сонце сi­да­ло чер­во­но. Вiк­на го­рi­ли, як пе­чi, стi­ни ха­луп ста­ли ро­же­ви­ми, по бi­лих со­роч­ках роз­ли­лось чер­во­не свi­т­ло. Зда­ле­ку йшла на се­ло хма­ра ку­ря­ви. Во­на все наб­ли­жа­лась, рос­ла, здiй­ма­лась до не­ба, вреш­тi, сон­це пiр­ну­ло в неї i роз­си­па­лось ро­же­вою млою. Звiд­ти до­хо­ди­ли якiсь три­вож­нi зву­ки, не­мов дi­ти пла­ка­ли або десь цi­пи гу­па­ли на то­ку - i рап­том ове­ча ота­ра зал­ля­ла ву­ли­цю i ско­лих­ну­ла по­вiт­ря неск­лад­ним бе­кан­ням. Жи­ва ма­са ове­чих тiл те­р­лась вов­ною, трем­тi­ла i ко­ли­ха­лась, як драг­лi; цi­лий лiс тон­ких нi­жок за­миг­тiв пе­ред очи­ма, го­лi дур­нi мор­ди розк­ри­ва­ли па­щi се­ред ро­же­вої ку­ря­ви i пла­ка­ли: бе-е-е… ме-е-е… В ро­же­во­му ту­ма­нi, мов тi­нi, сно­ви­га­ли лю­ди, з'явля­лись i ще­за­ли не­яс­нi об­ри­си хат, в мо­рi ове­чо­го ле­мен­ту ги­ну­ли вся­кi зву­ки, весь цей гар­ми­дер на­га­ду­вав сон. Зза­ду ота­ри йшов чор­ниш ча­бан, ви­со­кий, ще бiльший од не­пев­но­го свiт­ла, не­мов мi­фiч­ний бог, ляс­кав з пу­ги i кри­чав ди­ким, гру­бим го­ло­сом, пок­ри­ва­ючим усе:


- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..


Вже нi­чо­го не­ма на ву­ли­цi, все щез­ло, як сон, пил по­ти­ху сi­дає на зем­лю, а ве­чiрнє по­вiт­ря все ще трем­тить жи­вим акор­дом зав­ми­ра­ючих зву­кiв.


На зем­лю гля­ну­ли ти­хi зо­рi.



***



Синi стi­ни, в кут­ку бе­бе­хи, за­ли­тий пи­вом стiл. Тiс­ний ва­нькир­чик в Мен­де­ля.


- Не мо­роч­те ме­нi, Хо­мо, го­ло­ви - ка­жiть за­раз: бу­де фаб­ри­ка? Ка­жiть - бу­де?


Пиво пi­ниться в зе­ле­них склян­ках i шу­мить в го­ло­вi.


- Таже ска­зав, що бу­де.


- О! о! А на­що ж ви ра­ди­те од­да­ти Га­фiй­ку в най­ми?


- Раджу. Од­на­ко­во про­па­де дiв­ка. Наїсть, нап'е вдо­ма, то­бi ж гiр­ше бу­де… А їй од­на до­ля: у най­мах. Ду­маєш - возьме хто бiд­ну? По­си­вiє дiв­кою. Най­май, ко­ли лю­ди трап­ля­ю­ть­ся. Завт­ра ж од­ве­деш в Ями­ще до еко­но­ма: доб­рий па­нок, щоб йо­му чер­ви язик сто­чи­ли. Що ж, бу­де­мо сва­та­ми? То­го те­бе й кли­кав до Мен­де­ля.


- Не ка­жiть ме­нi про те, не люб­лю. Я й в мис­лi не мав та­ко­го.


- Наймай, Анд­рiю.


- Облишiть, Хо­мо. Кра­ще пий­мо.


- Чого ти чва­ниш­ся? Стар­цi, злид­нi, жи­во­ти з го­ло­ду при­со­х­ли до спи­ни, а во­но прин­диться… Ка­жу, най­май, ка­яти­меш­ся по­тiм.


- Е, я та­ко­го не люб­лю. На­що ро­би­ти з пис­ка ха­ля­ву.


Андрiй по­чер­во­нiв i встав з-за сто­лу.


- Сиди… Мо­же, не прав­да? Ти ду­маєш, що ти лю­ди­на? Со­ба­ка. Яке на­ше жит­тя? Со­ба­че. Та ти си­ди.


Гудзь пок­лав Анд­рiєвi на пле­чi свої здо­ро­вен­нi ру­ки i по­са­див. По­то­му наб­ли­зив до нього свiй без­ву­сий чер­во­ний од пи­ва вид, од яко­го па­шi­ло жа­ром.


- Ти не кру­ти… Ти ме­нi ка­жи: скiльки лiт про­жив? П'я­т­де­сят? До­жи­ваєш вi­ка? А де ж твої мо­ло­дi лi­та, де твоя си­ла, по­ка­жи свою пра­цю. Мо­зо­лi по­ка­зуєш? По­ка­жеш ще й горб… Цi­лий вiк з те­бе лус­ку шкреб­ли, а ти, во­ле, у плу­зi йди! На­ша до­ля та­ка - ро­бiм i грудьми, та не бу­де­мо лю­дь­ми. Ти глянь на ме­не: га­даєш - Хо­ма пе­ред то­бою? - Ху­до­би­на. Як став зма­леч­ку бi­ля то­ва­ру, так i до­сi. Цi­лий вiк з ху­до­бою, сам ху­до­би­ною став. Цi­ле жит­тя хвос­ти ба­чив за­мiсть лю­дей: баб­рав­ся у гною, у гною спав, на гною їв, на ку­пi гною й здох­ну. Я за­був, як йо­го у ха­тi сплять, сто­над­цять чор­тiв йо­му у хвiст! Со­роч­ка на то­бi заш­ка­руб­ла, як ко­ра на де­ре­вi, шта­ни ума­за­нi в во­ля­чу маз­ку, бо кров во­лам пус­каю, рук не мо­жу од­ми­ти з гною. Ся­ду з че­ляд­дю обi­да­ти, кож­не од ме­не нiс вер­не - смер­дить. А ти га­даєш - пах­не? Тi­каю од лю­дей - до во­лiв тi­каю. З во­ла­ми роз­мов­ляю… Я до них го­во­рю, жур­бу свою ви­ли­ваю, а во­ни ре­ми­га­ють… та ре­вуть, та хвос­та­ми од­вер­та­ють. Тiльки в ме­не й роз­ва­ги. А ти ду­мав - жiн­ка до ме­не за­го­во­рить та ще й при­гор­не… дi­ти за­ще­бе­чуть… своя ха­та зог­рiє. Ха! За ти­ми во­ла­ми я по­си­вiв па­руб­ком, по­би­ла б їх мо­ро­ка. Те­пер тiш­ся на ста­рiсть, щоб йо­му ди­ха­ти не да­ло, щоб йо­го по­нес­ло по­верх де­ре­ва, на без­го­лов'я! Щоб вiн го­ло­вою на­ло­жив, нуж­да б тя по­би­ла!.. Сто сот крот йо­го ма… Бо­дай…


- Гей, чо­го кри­чиш, чо­ло­вi­че, чо­го лаєшся?


- Га? Ла­юся чо­го? на ду­шi лег­ше… як нах­ма­риться там - ви­ла­юсь i лег­ше… як­би не ла­явсь - зго­рiв би. Та­ку злiсть в со­бi по­чу­ваю, аж ду­ша па­шить… як за­пе­че, як за­пе­че - так узяв би в ру­ки довб­ню та й пе­ре­бив би усiх. Хо­див би од ха­ти до ха­ти - та й по го­ло­вi, та й по го­ло­вi. Од­но­го за те, що п'є людську кров, а дру­го­го - що не бо­ро­нить. А по­то­му пi­д­па­лив би, щоб усе вог­нем взя­ло­ся та по­пе­лом роз­вi­ялось, щоб тiльки ли­ши­лась го­ла зем­ля та яс­не сон­це…


Хома сто­яв у ха­тi ви­со­кий, аж пiд сте­лю, очi йо­го ди­ви­лись ку­дись по­за стi­ни, без­ву­сий, змор­ще­ний, як у ба­би, вид скри­вив­ся. Вiн аж трем­тiв. По­то­му рап­том зiв'яв, опус­тив­ся на ла­ву i душ­ком ви­пив пи­во.


Андрiя взя­ло за жи­ве. Вiн теж хо­тiв, щоб йо­го слу­ха­ли, по­чу­ли все йо­го жит­тя, як во­но ста­ло пе­ред ним: отут, в тi­с­но­му ванькiр­чи­ку. До­жив до си­во­го во­ло­са, а доб­ра не за­з­нав, ой, нi…


- Я так мiр­кую, Хо­мо, ко­ли чо­ло­вiк пра­цює…


Але Хо­ма знов сер­див­ся.


- Пропади ти про­па­дом… Од­но­му все, дру­го­му нi­чо­го. Хi­ба я не ба­чив, як ста­ра па­нi…


- Коли чо­ло­вiк пра­цює, вiн му­сить за те щось ма­ти. А як зем­ля ме­нi нi­чо­го не дає…


- …Стара па­нi цi­лу зи­му то­пи­ла в гру­бах по­лот­ном, що ли­ши­лось од пан­щи­ни…


- Ну, як зем­ля нi­чо­го не дає - на чор­та во­на ме­нi? Од­на­ко­во ме­нi, чи я най­мит на своїй зем­лi, чи на чу­жiй. А все най­мит. Прав­ду ви…


- …Злежалось по­лот­но в ко­мо­рах… Лю­ди про­ха­ють - дай­те хоч на со­роч­ку, - хай пра­ця людська не ги­не мар­но. Та ти слу­хай же бо.


- Слухаю, слу­хаю. Гей, чуєте, прав­ду ви мо­ви­те: та­ки со­ба­че жит­тя маємо. Таж то ви­со­та­ли з ме­не всi жи­ли. Таж то цi­лий вiк свiй на­пи­хав я чу­жу пельку. Ще як бу­ла фаб­ри­ка, жив якось, а як зго­рi­ла…


- Авжеж по­го­рi­ло, усе по­лот­но зго­рi­ло.


- Яке по­лот­но?


- Як - яке? Таж роз­ка­зу­вав.


- А - так-так… Ну, пий­мо кра­ще. За

1 ... 3 4 5 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"