Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Людина, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"

303
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Людина" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 20
Перейти на сторінку:
од­нак (справ­дешнє чис­те сер­це ма­те­ри­н­сь­ке зав­сiг­ди на пра­вiй до­ро­зi), що дуже ли­хий i не­без­печ­ний де­мон за­во­ло­дiв ду­шею доньки, кот­ру па­нi рад­ни­ко­ва так обе­реж­но сте­рег­ла, та й внiс її в країну смiш­ли­вос­тi й бе­зумст­ва! На­че iск­ри ог­ня­нi сипалися­ сло­ва з уст дi­во­чих i па­да­ли важ­ки­ми уда­ра­ми на бiд­ну жен­щину. Ах, що во­на сього до­жи­ти му­си­ла, що її донька роз­вивала не­жi­но­чi, хо­роб­ли­вi, без­бож­нi пог­ля­ди та го­во­ри­ла про якусь рiв­ноп­рав­нiсть мiж муж­чи­ною i жi­нкою!!! В та­ких хви­лях бу­ла би во­на най­рад­нi­ше з со­ро­му та лю­тос­тi в зем­лю за­па­лась, її донька! Донька ц. к. лiсового­ рад­ни­ка ви­с­ка­зу­ва­ла дум­ку, що­би жiн­кам бу­ло вi­льно хо­ди­ти в унi­ве­рситети, там на­рiв­нi з муж­чи­ною набув­ати ос­вi­ту; в жит­тю са­мiй удер­жу­ва­ти­ся, не жда­ти ли­ше под­руж­жя, ко­тре ста­ло­ся прос­тим при­бi­жи­щем про­ти го­ло­ду й хо­ло­ду! Се як­раз виг­ля­да­ло, на­че б її нi­чо­го не учи­ли, i во­на му­си­ла по­бо­юва­ти­ся о свою бу­ду­чи­ну! Матiн­ко бо­жа: во­на, та­ка пре­гар­на, по­важ­на, пот­рi­бу­ва­ла щось по­дiб­не ще й яв­но го­ло­си­ти!..

Се все во­на та­ки на свої уха чу­ла. Що од­нак при iн­ших на­го­дах i пуб­лiч­но го­во­ри­ла, до­но­си­ли їй доб­рi, по­важ­нi то­ва­риш­ки i зна­ко­мi:


- Наколи ви їй тi дур­ни­цi не виб'єте з го­ло­ви, то бу­де­те нас­лiд­кiв гiр­ко жа­лу­ва­ти; во­ла ще мо­ло­да, буй­на!


- Дiвчина гу­бить лег­ко­душ­но свою бу­ду­чи­ну i вiдстра­шує вiд се­бе i вiд дру­гих сес­тер же­ни­хiв!


- Де, ра­ди бо­га, нас­са­лась во­на то­го трiй­ла? - пи­та­ла знов iн­ша з то­ва­ри­шок.


- Чи зав­ва­жа­ли ви ту двоз­нач­ну ус­мiш­ку в мо­ло­до­го К., ко­ли во­на ос­тат­нiм ра­зом роз­во­ди­лась про жi­нок-лi­ка­рок, до­во­дя­чи, що во­ни бу­ли би прав­ди­вим доб­ро­дiй­ст­вом для сус­пiльнос­тi? А мо­ло­дий К., се ж пре­цiнь всiм звiс­но, пер­ша пар­тiя в мiс­тi!


- Хто ж бу­де до­ма їсти ва­ри­ти, на­ко­ли жiн­ка ста­не до уря­ду хо­ди­ти? Хто бу­де по­ряд­ку­ва­ти, пра­ти, ши­ти? Нев­же ж муж­чи­на? Ха-ха-ха! Чи ж се не чис­та дур­ни­ця роз­во­ди­ти та­кi те­орiї? Я по­ва­жаю й ша­ную вас ви­со­ко, лас­ка­ва па­нi рад­ни­ко­ва, од­нак ви суп­ро­ти то­го дiв­ча­ти не за­хо­вуєте до­статочно ма­те­ринсько­го ав­то­ри­те­ту. Най би моя ди­ти­на вис­ту­пи­ла з та­ки­ми нi­се­нiт­ни­ця­ми, я її вже ско­ро при­ве­ла б до ро­зу­му! Або чи ви чу­ли, що про ню па­нi С. го­во­ри­ла? А во­на пре­цiнь теж щось знає!


- Що, ра­ди бо­га, що ка­за­ла па­нi С.?


- Казала: цi­ле її по­ве­ден­ня то ли­ше ви­ща так­ти­ка кокете­рiї; я жен­щи­на й до­во­лi знаю тай­нi хо­ди жi­но­чої дум­ки.


На та­кi сло­ва прав­ди не зна­ла па­нi рад­ни­ко­ва нi­чо­го вiд­повiсти. Си­дi­ла, на­че б зде­ре­вi­ла, по та­ких бе­сi­дах.


- Що ж ме­нi дi­яти, до­ро­га па­нi док­то­ро­ва? - пи­та­ла во­на сти­ха.


- Що? Поп­рос­ту книж­ки заб­ра­ти i чи­тан­ня хо­роб­ли­вих ав­то­рiв раз на зав­сiг­ди за­бо­ро­ни­ти!


- Сього я не мо­жу вчи­ни­ти Оле­нi - не мо­жу! Що­до за­бо­ро­ни, то за­бо­ро­няю, i як ще; але книж­ки за­би­ра­ти… то­го я справ­дi не мо­жу, па­нi док­то­ро­ва!


Тут ви­ри­ну­ла пе­ред її ду­шею ви­со­ка стать мо­ло­дої дi­вчини з снiж­но­бi­лим об­лич­чям та су­по­кiй­ни­ми ла­гiд­ни­ми очи­ма…


- I що ж во­на та­ке, що ви суп­ро­ти неї та­кi без­си­лi?


- Що? "Ма­мо", ка­же: "доз­воль, не­хай я те­бе по­ва­жаю та не при­чис­люю до тих, кот­рi нав­мис­не не хо­чуть зня­ти по­лу­ду з очей; що, бо­ячись прав­ди, не­мов свiт­ла со­няч­но­го, затоп­чують своєвiльно людськi пра­ва"…


Такi i тим по­дiб­нi хви­лi пе­ре­жи­ва­ла па­нi рад­ни­ко­ва. На жаль, ся дiв­чи­на вмi­ла все її су­по­кiй­ну ду­шу ви­во­ди­ти з рi­вноваги, як-не­будь во­на за кож­дий раз по та­ких бе­сi­дах (з бо­лем i лю­тiс­тю за­ра­зом) вис­ка­зу­ва­ла їй свої дум­ки. Се нi­коли не по­ма­га­ло. На­че тiнь, пi­дiй­ма­ла­ся за стар­шою се­строю й Iри­на, i, тер­пе­ли­ва та ла­гiд­на, якою зав­сiг­ди бу­ва­ла, вмi­ла в та­ких хви­лях, не­мов прав­ник, за­го­во­рю­ва­ти й зас­по­ко­юва­ти па­ню рад­ни­ко­ву а га­ря­че бо­ро­ни­ти поступ­ки й пог­ля­ди сест­ри. Десь-ко­лись при­лу­чу­вав­ся до них i один мо­ло­дий чо­ло­вiк, ме­дик, Сте­фан Лiєвич. По­вер­нув­ши з-за гра­ни­цi на фе­рiї до­до­му, за­хо­див вiн у дiм па­на радни­ка та зат­ро­ював жит­тя па­нi рад­ни­ко­вiй…


Чого вже вiн не опо­вi­дав!.. Бо­же, зми­луй­ся! А во­ни при­слухувались йо­му, не­на­че б апос­тол прав­ди ви­тав мiж ни­ми та роз­ка­зу­вав про все бла­женст­во не­бес. Опо­вi­дав, при­мi­ром, про сту­дi­ю­ючих жi­нок i iн­ших, тим по­дiб­них; го­во­рив, що ба­га­то з них здає ек­за­мен з най­луч­чим ус­пi­хом, а раз опо­вi­дав (то се вже бре­хав, як со­ба­ка), що де­кот­рi з про­­фе­со­рiв по­же­ни­лись та­ки iз своїми сту­дент­ка­ми!!! I ба­га­то, ба­га­то чуд­но­го роз­ка­зу­вав ще…


- Емансипацiя жi­но­ча в Швей­ца­рiї або i в iн­ших по­сту­пових кра­ях - се точ­ка дав­но ви­бо­ре­на. При­хо­диться со­ро­ми­ти­ся, що тут жiн­ки ос­та­лись ще так по­за­ду за другим­и на­ро­да­ми; не то, що не жу­ряться са­мi про се, що­би здо­бу­ти со­бi рiв­ноп­рав­нiсть iз муж­чи­на­ми, але вва­жа­ють її яко­юсь хи­ме­рою. Заг­ра­бав­шись мiж свої чо­ти­ри стi­ни, не зав­да­ють во­ни со­бi на­вiть нас­тiльки пра­цi, що­би де­що пут­нього про­чи­та­ти, що­би хоч тим ча­сом сею до­ро­гою очис­ти­тись з пе­рес­та­рi­лих, дур­них, прос­то смiш­них пе­ре­су­дiв. А про якусь ос­нов­ну ос­вi­ту, про ро­зу­мiн­ня природозн­авства та ма­те­рi­алiс­тич­ної фi­ло­со­фiї не­ма вже й бе­сi­ди. Ос­воєнi по­вер­хов­но з по­оди­но­ки­ми га­лу­зя­ми на­ук, з по­оди­но­ки­ми фак­та­ми всес­вiтньої iс­то­рiї, ду­ма­ють, що во­ни справ­дi до­во­лi озб­роєнi суп­ро­ти ви­мог жит­тя. I во­ни за­ду­му­ють з горст­кою то­го на­уко­во­го кра­му при не­вiд­рад­нiм по­ло­жен­нi, яке те­пер зай­ма­ють в сус­пiльнос­тi, вес­ти борот­ьбу о iс­ну­ван­ня! - Тут i розс­мi­яв­ся вiн. - Аж роз­пу­ка бе­ре, - го­во­рив вiн раз, на­ко­ли Оле­на з блi­да­вим ли­цем i ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма прис­лу­ху­ва­лась йо­го сло­вам, - ко­ли по­ду­маєш, в якiм гли­бо­кiм снi ос­та­ються ще ни­нi жi­нки, як ма­ло жу­ряться про свою са­мос­тiй­нiсть!..


- Вони то­му не вин­нi, Лiєви­чу, - пе­ре­би­ва­ла то­дi, бороня­чи­, Оле­на. - Се лиш нас­лiд­ки не­щас­но­го ви­хо­ван­ня та вко­рi­не­но­го пе­рес­вiд­чен­ня, що ду­ма­ти-зна­ти прис­тоїть муж­чинi, а жiн­цi має во­но слу­жи­ти за оз­до­бу!


- Се дiй­сно так, дiй­сно, нас­лiд­ки пе­ре­су­дiв i тем­но­ти; од­нак, на­ко­ли яка жен­щи­на пi­дiй­меться i, щи­ро бе­ру­чись за дi­ло, ста­рається збу­ди­ти сон­ну сест­ру, чо­му ки­да­ються на ню, не­на­чеб во­на тор­ка­ла їх ог­ня­ни­ми клi­ща­ми? Чо­му, при­мi­ром, га­нять вас, Оле­но, на­ко­ли ви їм вис­ка­зуєте свої прос­вi­че­нi, здо­ро­вi пог­ля­ди? Се є влас­не те, чо­го я жiн­кам не мо­жу прос­ти­ти. Що­до реш­ти, то во­ни справ­дi не­вин­нi. До­ки су­час­ний уст­рiй сус­пiльнос­тi iс­ну­ва­ти­ме, до­ти ос­та­нуться во­ни ма­ло­лiт­нi­ми; од­нак, i сей лад не вiч­ний. Буду­чина жi­но­ча ле­жить в їх ру­ках. Не­хай озб­роюється ко­жда по мож­нос­тi, пiс­ля обс­та­вин, а зброя їх… яка чис­та, яка си­льна, як вар­то по ню сяг­ну­ти!! Се - знан­ня, Оле­но!


Так го­во­рив вiн час­то, а ча­сом ще бiльше. А па­нi радни­кова зна­ла, що всi тi "об'ясня­ючi" роз­мо­ви вiд­но­си­лись до неї, бо во­на по­бо­рю­ва­ла ту мод­ну, бо­же­вiльну й деморалi­зуючу хо­ро­бу на кож­дiм кро­цi. Для то­го й ненавидi­ла во­на

1 2 3 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина, Ольга Кобилянська"