Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

229
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 58
Перейти на сторінку:
ти ту бi­лу со­ба­ку? - ки­дав­ся вiд ча­су до ча­су Ра­ду до хо­рої, що май­же безп­ри­том­но ле­жа­ла в по­душ­ках i лах­мiт­тi на во­зi, ту­ля­чи та ос­ло­ню­ючи не­мов­ля пе­ред ди­ким, блис­ку­чим та роз'яре­ним пог­ля­дом му­жа, то знов нi­мi­ючи з ост­ра­ху пе­ред тим, що мог­ло би кож­дої хви­лi нас­ту­пи­ти.

Волiла вмер­ти, як та­ко­го до­жи­ти. Во­лi­ла вмер­ти, та що з то­го! Не от­ви­ра­ла не­щас­на уст анi на сло­во, ум­лi­ва­ючи з ост­ра­ху…


А вiн сам, Ра­ду, стар­ший ба­га­то вiд неї, прист­роєний [1] в си­нiй який­сь стрiй з ве­ли­ки­ми срiб­ни­ми гуд­зи­ка­ми та ка­­ла­та­ла­ми, з пос­рiб­ле­ною гру­бою па­ли­цею в ру­ках, зна­ком, що вiн стар­ши­на оцеї тут хоч не­ве­лич­кої гро­ма­ди, по­в­­то­ряв заєдно од­но й те са­ме:


- Вiдки взя­ла ти йо­го? Але я те­бе нав­чу, хто Ра­ду, по­ка­жу, чия ти жiн­ка бу­ла! - i сi­пав бiд­ну за во­лос­ся, що аж стог­на­ла. - Пож­ди - по­ка­жу. До трьох день не ста­не твоїх кос­тей пiд тим шат­ром, а оце прок­ля­те (i вка­зу­вав при­тiм на ди­ти­ну) ки­ну аж за тре­тю го­ру. Ти га­да­ла вий­ти за ме­не i вiд­так на­вес­ти со­ром на ме­не i цi­лу мою гро­ма­ду? Гинь, су­ко, ко­ли не зна­ла, яка твоя фор­ту­на [2] i як має по­во­ди­ти­ся жiн­ка рая [3]. Ади!! - гро­зив. - Ади! яко­го си­на по трьох ро­ках под­руж­жя при­ве­ла! - i за­ре­го­тав, сплю­нув­ши крiзь зу­би. - Тiльки тво­го щас­тя, що ле­жиш оце ще ме­жи на­ми, та що батьком твоїм Анд­ро­на­тi,а ма­ти най­стар­ша вi­ком в гро­ма­дi, а там - i до трьох день я те­бе не тер­пiв би в своїм шат­рi, хо­ча й так, - i, туп­нув­ши лю­то но­гою та сплю­нув­ши по­гiрд­ли­во на­но­во, вий­шов з шат­ра…


Вона за­ри­ла свої тон­кi чор­нi пальцi в во­лос­ся над ни­зь­ким своїм чо­лом i по­сi­па­ла йо­го сла­бо. За­ра­зом ви­до­був­ся тя­ж­кий сто­гiн бо­лю i жаль з її мо­ло­дих гру­дей… а да­лi вмовк­ла, за­ту­лю­ючи бо­лiс­но очi, з яких спли­ва­ли га­ря­чi сльо­зи. Срiб­нi ве­ли­кi мо­не­ти, що бу­ли впле­те­нi в її чор­не во­лос­ся, зсу­ну­ли­ся на­раз са­мi по со­бi низько на чо­ло i на­да­ли її чор­но­му, мов з брон­зи тем­но­му ли­цю пре­див­ну ча­рiв­ну ок­ра­су…


Нiч бу­ла лiт­ня, яс­на, спо­кiй­на, i тем­нi за­лiс­не­нi го­ри здiй­ма­ли­ся ве­ле­та­ми пiд не­бе­са, а най­ви­щi шпи­лi не­мов розп­ли­­ва­ли­ся в мi­сяч­нiм сяєвi i про­зо­рiй нiч­нiй мря­цi…


Раду ста­нув мiж своїми ци­га­на­ми. Зiб­ра­ли­ся лиш са­мi му­ж­чи­ни, ле­жа­ли та си­дi­ли ок­руг ве­ли­ко­го ог­ню, ку­ря­чи та го­мо­ня­чи об тiм, що ста­ло­ся… Тим ча­сом жiн­ки та дiв­ча­та по­ра­ли­ся од­да­лiк ко­ло мен­шо­го дру­го­го ог­ню, го­тов­ля­чи стра­ву та зай­ма­ючись дiтьми, го­ду­ючи та ук­ла­да­ючись з ни­ми до спо­чин­ку, роз­го­во­рю­ючись не мен­ше за­пальчи­во над дальшою до­лею мо­ло­дої i гар­ної Мав­ри, якiй за­ви­ду­­ва­ли здав­на срiб­но­го та зо­ло­то­го на­мис­та, яким об­да­ру­вав її, ви­би­ра­ючи її со­бi за жiн­ку, стар­ши­на Ра­ду, i кот­ра оди­­но­ка за­роб­ля­ла най­бiльше гро­шей во­ро­жiн­ням мiж прос­тим на­ро­дом i па­на­ми; во­на те­пер, по трьох ро­ках по­д­ру­ж­жя, при­ве­ла то­му свой­ому чо­ло­вi­ко­вi бi­ло­го си­на з си­нi­ми очи­ма!.. Тьфу!!


Як ска­за­но, Ра­ду ста­нув мiж своїми людьми i ки­нув ши­ро­кок­ри­сим ка­пе­лю­хом об зем­лю, не про­мо­вив­ши нi сло­ва.


- Раду! - обiз­вав­ся тут ста­рий Анд­ро­на­тi, батько мо­ло­дої двад­ця­ти­лiтньої прос­туп­ни­цi. - Ра­ду, що хо­чеш зро­би­ти? Я знаю, що Мав­ра ви­ну­ва­та, що ве­лить чи­ни­ти наш зви­чай за зра­ду жiн­ки, та що, як не ука­раємо ми її са­мi, її грiх чи мо­же й не гiр­ше ука­рає її сам. Ука­рає хоч за­раз, а хоч в двад­цять ро­кiв або й пiз­нi­ше, а ука­ра­ти му­сить. Що хо­чеш зро­би­ти? Мав­ра ви­ну­ва­та. - I з ти­ми сло­ва­ми схи­лив­ся по­кiр­но пе­ред мо­ло­дим стар­ши­ною.


Раду не вiд­по­вiв нi­чо­го, але за­мiсть то­го ро­зiр­вав свiй си­нiй спен­цер [4] на гру­дях i здiй­мив тут з шиї ма­лий мi­ше­чок.


- Зробiть мiс­це! - гук­нув. - I май­те бач­нiсть!.. Ци­га­ни за­во­ру­ши­лись, роб­ля­чи мовч­ки мiс­це мо­ло­до­му про­вiд­ни­ко­вi та умо­щу­ючись кру­гом нього цi­ка­во i пос­луш­но. Тим ча­сом вiн, мов сам цар но­чi, пот­ря­сав лю­то i гор­до го­ло­вою, з якої спа­да­ло дов­ге чор­не ку­че­ря­ве во­лос­ся на пле­чi, як оз­на­ка вiльної лю­ди­ни. Да­лi сяг­нув ру­кою в мi­шок i, наб­рав­ши з нього пов­ну жме­ню блис­ку­чих чер­во­них, ки­нув їх, як пе­ред тим своїм ка­пе­лю­хом, до зем­лi, клик­нув­ши:


- Оце пер­ший раз то­му…


А пов­то­рив­ши те са­ме вдру­ге, клик­нув дальше:


- Оце раз дру­гий то­му… А оце й раз тре­тiй то­му, хто усу­не ме­нi за два днi зрад­ни­цю з очей, а з нею i її бi­лу со­ба­ку!..


…Мiж ци­га­на­ми зра­зу за­тих­ло, але не­дов­го; по­тiм за­во­ру­ши­ло­ся, мов бренькiт са­мих ба­со­вих струн, а да­лi ше­лест лис­тя…


Всi зна­ли, що в них за зра­ду ка­ра­но ду­же тяж­ко, але та­ке не бу­ва­ло ще мiж ни­ми нi­ко­ли, як сеї но­чi: та­ке нi.


Скiльки бiй­ок i роз­боїв не лу­ча­ло­ся мiж ни­ми! Скiльки не лу­ча­ло­ся, але щоб оце сам рай ста­нув i на­ка­зу­вав усу­ну­ти свою жiн­ку, пла­тя­чи за те са­мим чис­тим зо­ло­том, - мiж ни­ми ще не бу­ва­ло. Ота­ке мог­ла лиш та­ка зав­зя­та, iз за­вис­тi збо­же­во­лi­ла го­ло­ва, як Ра­до­ва, при­ду­ма­ти.


Не зна­ли в пер­шiй хви­лi, що ска­за­ти i по­чи­на­ти. За­над­то нес­по­дi­ва­но за­хо­пи­ла їх оця ди­ка пос­та­но­ва стар­ши­ни. То­му мов­ча­ли зра­зу.


Та не­дов­го три­ва­ла мов­чан­ка мiж зат­ри­во­же­ни­ми ци­га­на­ми. Пiд­няв­ся знов з-по­мiж них ста­рий батько Анд­ро­на­тi, ви­со­кий, тон­кий, бо­ро­да­тий ци­ган, пер­ший му­зи­ка мiж ни­ми, ба на­вiть i те­пер зi скрип­кою в ру­ках.


- Пожди, Ра­ду… - ска­зав, пi­дiй­ма­ючи ру­ку лу­ку­ва­тим ру­хом вго­ру. - Пож­ди ти, Ра­ду. Над на­ми всi­ма є бог, а ми всi йо­го дi­ти, i бi­лi, i ци­га­ни, Ра­ду i Мав­ра. Ти на її до­лю…


Раду от­во­рив ди­ким прокльоном ус­та, пе­ре­ри­ва­ючи ста­ро­му, але Анд­ро­на­тi го­во­рив да­лi:


- Ти, Ра­ду, був один син у сво­го батька, стар­ши­ни в Се­ми­г­ра­дi, а Мав­ра од­на ди­ти­на в ме­не, слав­но­го му­зи­ки Анд­ро­на­тi з пус­ти [5] - i ви поб­ра­ли­ся. I то­му в ме­не ти те са­ме, що Мав­ра, а Мав­ра, що ти. Не дам я Мав­ру усу­ну­ти або стра­ти­ти, як ти оце хо­чеш, хо­ча знаю, що на­шi зви­чаї ве­лять за вся­ку зра­ду чо­ло­вi­чу чи жi­но­чу гост­ро су­ди­ти. Не дав би я i те­бе зба­ви­ти, як­би се хто хоч би i прав­но за­жа­дав. Бу­де­мо Мав­ру iнак­ше су­ди­ти, по-доб­ро­му, людсько­му. Да­руй їй ли­ше ще днiв три мiж на­ми, оце про­сить в те­бе для се­бе батько Анд­ро­на­тi! - I, ска­зав­ши се, вкло­нив­ся пе­ред мо­ло­дим ще стар­ши­ною.


- Зрадниця во­на чiльна, бо­дай би до ран­ня не дiж­да­ла! - вир­ва­ло­ся знов ди­ко з ки­пу­чих гру­дей роз'яре­но­го му­жа.


- Може, й не до­че­кає, - обiз­вав­ся ста­рий Анд­ро­на­тi. - Ти вже над­то

1 2 3 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"