Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Утім навіть відкрите море не лякало місіс Велдон – вона була сміливою тридцятирічною жінкою і звикла ділити з чоловіком незручності й незгоди далеких морських подорожей. До того ж міцний і надійний «Пілігрим» вважався одним з найкращих американських китобійних суден. Місіс Велдон мала врівноважену вдачу й міцне здоров’я; отже, коли нагода трапилася, вона вирішила неодмінно нею скористатися…

Родичеві місіс Велдон, який супроводжував її в цьому плаванні, було десь років п’ятдесят. Радше сухорлявий, аніж худий, довготелесий, з величезною кучмастою головою та окулярами в золотій оправі, що раз у раз сповзали на самісінький кінчик довгого носа, кузен Бенедикт із його недоладною зовнішністю був людиною доброю й беззахисною, як доросле дитя. Місіс Велдон ставилася до нього, мов до старшого брата маленького Джека, й не надто сподівалася на кузенову допомогу в разі серйозної небезпеки. Однак цього сумирного славного чолов’ягу, геть безпорадного в найбуденніших життєвих ситуаціях, усі любили за добру вдачу, а його незграбна хода й одвічна неуважність викликали тільки приязні усмішки у всіх, хто його знав.

Містер Бенедикт вважав себе насамперед ученим-ентомологом! Він був пристрасним дослідником і колекціонером комах і цілковито присвятив себе їх вивченню. Тож усе, що не мало стосунку до ентомології, для нього навряд чи існувало, хоча й ледарем кузена Бенедикта не можна було назвати, адже він ніколи не тинявся без діла. Він був невимогливий і невибагливий, нечутливий до спеки й холоднечі – аж так, що часом забував про їжу й питво, якщо його вчасно не нагодувати й не напоїти. Усе життя цього дивака було присвячене комахам, та й супроводив він містера й місіс Велдон до Нової Зеландії саме через свою непогамовну пристрасть до нових відкриттів. Йому й справді вдалося збагатити свою колекцію кількома унікальними знахідками, з-поміж яких був новозеландський жук-стафілін, представник хижих твердокрилих, який вважався неабиякою рідкістю. Тепер же кузен Бенедикт прагнув якнайшвидше дістатися додому, до Сан-Франциско, у свій робочий кабінет. Звісно, для певності він застрахував усю свою безцінну колекцію й упакував її в особливу вологонепроникну бляшанку, яку зазвичай носив на паску через плече. Заклопотаний своїми думками і солодкими мріями, він, здавалося, навіть не помітив, як шхуна відпливла…

На відміну від кузена, місіс Велдон ретельно підготувалася до від’їзду, хоча й поспішала, аби не затримувати відплиття судна. Двадцять другого січня «Пілігрим» узяв на борт чотирьох пасажирів. Коли останні приготування скінчилися і настав час зніматися з якоря, капітан Галл підійшов до своєї пасажирки.

– Мушу вас попередити, місіс Велдон, – неголосно мовив він, – відповідальність за ваше рішення плисти на «Пілігримі» через океан лежить на нас із вами порівну.

– Ваші слова дещо дивні, капітане, – усміхнулася місіс Велдон. – Усе вирішено, і відступати запізно.

– Я кажу так, бо не маю щодо цього жодних вказівок від вашого чоловіка. До того ж «Пілігрим», попри всю його надійність, не вельми пристосований для перевезення пасажирів. Я повинен вибачитися за те, що на моєму судні немає звичних для вас вигод, як на пакетботах, до яких ви звикли…

– Скажіть, містере Галл, – перебила його жінка, – як ви гадаєте: якби мій чоловік був тут, чи наважився б він вирушити в це плавання разом зі мною і нашим сином?

– Авжеж, – кивнув капітан. – Я й сам не вагаючись узяв би на борт свою сім’ю. Зрештою, «Пілігрим» – чудове судно, і я впевнений у його надійності.

– Це головне, містере Галл. Щодо браку вигод, то це мене не бентежить, – мовила місіс Велдон, узявши за руку сина.– Я не з тих вередливих пасажирок, сер, які завжди нарікають на тісноту кают і брак розваг. – Сказавши це, вона усміхнулася маленькому Джекові. – Ми рушаємо, синку!

Корпус судна здригнувся, загриміли якірні ланцюги. А за чверть години «Пілігрим», наставивши вітрила, вийшов з Оклендського порту у відкрите море, взявши курс на узбережжя Південної Америки…

Але через три дні плавання несподівано повіяв дужий східний вітер, і шхуна була змушена змінити курс. Другого лютого капітан з досадою побачив, що його судно й досі перебуває у значно вищих широтах, ніж він хотів би, і не має жодної можливості рухатися просто до західних берегів Південної Америки.

Погода й далі стояла гарна, а східний вітер, крім невеликої затримки та відхилення від обраного курсу, більше нічим не загрожував «Пілігримові».

Місіс Велдон почувалася на борту шхуни як у себе вдома – її з сином і нянею поселили в капітановій каюті, єдиній більш-менш зручній на судні. Капітан перебрався до порожньої сусідньої каюти, що призначалася для помічника капітана (оскільки екіпаж «Пілігрима» був укомплектований не повністю, Галл обходився без помічника). Кузена Бенедикта поселили в крихітну комірчину на носі шхуни. На сніданок і обід містер Галл і пасажири судна сходилися до колишньої капітанової каюти.

Досвідчений екіпаж китобійного судна жив, як дружна родина. Майже всі постійні матроси були американцями з каліфорнійського узбережжя і добре знали одне одного, адже плавали разом уже четвертий рік поспіль.

Лише один чолов’яга на судні був родом із Португалії, хоча й добре знав англійську мову. Звали його Неґоро. Він запропонував свої послуги капітанові Галлу після того, як колишнього кока, неохайного й пришелепуватого, довелося списати на берег в Окленді. На вигляд Неґоро мав близько сорока років. Середнього зросту, жилавий, сухорлявий, з густим темним волоссям і смуглявою шкірою, цей неговіркий португалець справляв враження людини потайної й сильної. Він уникав спілкування з матросами, але свою справу знав – у капітана досі не було до нього жодних претензій. Та все ж Галл жалкував, що не встиг зібрати достатньо відомостей про минуле нового члена своєї команди. Неґоро, схоже, не був професійним моряком, а деякі його зауваження свідчили про те, що людина він освічена. Цілісінькими днями португалець порався у своєму крихітному камбузі, лише зрідка з’являючись на верхній палубі, щоб подихати свіжим повітрям, а з настанням ночі, погасивши вогонь у плиті, зникав у своїй каюті на носі, де одразу лягав спати. Особливо старанно Неґоро уникав молодшого матроса, якого звали Дік Сенд.

Цей п’ятнадцятирічний моряк був дитиною невідомих батьків і виріс у притулку. Ім’я Дік, скорочене від Річард, дали сироті на честь перехожого, який підібрав немовля і приніс його до притулку. Прізвище Сенд нагадувало про місце, де його знайдено, а саме на піщаній косі Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, поблизу входу до Нью-Йоркського порту.

Хлопчина був кремезний, але навряд чи мав вирости високим. Світловолосий, з блакитними очима, енергійний, він з першого погляду привертав до себе увагу розумним і сміливим виразом обличчя. На відміну від більшості однолітків, Дік був серйозний і скупий на слова та жести. У свої п’ятнадцять він уже вмів ухвалювати рішення і доводити справу до кінця – моряцьке ремество непогано його загартувало. З чотирьох років він навчався читати, писати і рахувати в одній з благодійних початкових шкіл, а у вісім природжена пристрасть до моря привела Діка юнгою на судно, що здійснювало рейси до південних країн.

Капітаном корабля, на якому Дік