Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

189
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юнаки з вогненної печі" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 65
Перейти на сторінку:

Неспокійно ' крутилася на сидінні. На цю групу ліниво дивилися пасажири: ліниві посмішки й байдужі очі.

Я бачу погано освітлені вулиці міста, чую, як віддалено вискнув інший трамвай — там круто розвертається лінія. Різко крикнуло сигналом авто. За вікнами світиться сніг, він недавно випав, ще не забруднився, не почорнів — білий пахучий сніг. На підлозі трамваю мокро: сніг, що розстав із взуття. А навдокіл — вечір, духм'яний, свіжий із тим незрівняним запахом першого снігу, з прозорим, синім повітрям, з кулями ліхтарів, які крізь трамвайне скло ніби сонця із розсіяними променями. Серйозний і мовчазний хлопець із насунутою на очі кепкою, тобто я сам, думав про те, що сьогодні ввечері у його дівчини будуть неприємності, а він нічого не може тут удіяти, бо Артур, її рідний брат, як вона оповіла, страшенно єхидний. Я знаю, що батько в неї — бухгалтер, як дві краплі води схожий на мене теперішнього, він стулить вузькі губи, помовчить і скаже нещадно:

— О, ваша милість починає дівувати. Чи не зарано?

Десь такі самі слова я сказав своїй молодшій дочці, яка була того ж віку, що й тодішня Аллочка, але це її не вразило, вона позирнула на мене вовченям і замкнулась у собі. На допомогу їй прийшла моя жінка, яка безмежно любила своїх дітей і в усьому їх виправдовувала.

— По-моєму, тату,— сказала дружина,— ти теж колись був молодийі

Сказано це було наївно, але вбивчо резонно, я махнув рукою і пішов у свою комірчину, але в ті часи, що оце мені привиділися, такі речі просто не збувалися: Аллочці таки добре виказали й заборонили зі мною зустрічатися, були настановчі промови, був жах у материних очах і резонний висновок, що з таких ранніх зальотів добра не буває, що на все свій час і так далі й тому подібне.

— Ввійшли в трамвай зако-о-ха-ані! — тихо проспівав хлопець на костурах.

— Сходимо! — наказує своєму супутникові, тобто мені, Аллочка.— Ану їх!

Пасажири ліниво слухають. Вони всміхаються. Аллочка підхоплюється, зараз має бути зупинка. Я неквапно зводжуся й собі. В мене низько насунута на очі кепка, отож я можу не дивитися на Аллоччиного брата і його приятеля, а майбутніх приятелів моїх. Я серйозний і спокійний, хоч у мене на душі шкребуть кішки. Ми йдемо до передніх дверей, бо задні заступив Артур, і зіскакуємо в темряву.

— З трамваю зійшли зако-о-ха-ані! — почули ми з трамваю, коли той рушив і поплив у ніч, щоб навіки зникнути в часі, а я вдихнув на повні груди свіжого запаху першого снігу і зирнув на свою супутницю.

І застигла вона в моєму визорі: великі очі й банти, що витиналися під хусткою, гостренький носик; ми стоїмо під ліхтарем, що обсіває нас жовтим промінням; у цей час знову починає йти сніг, лягає нам на плечі й на голови. Мені нестерпно хочеться запалити, бо я вже рік як таємно курю; виймаю сигарету, стуляю коло обличчя руки й запалюю. Випускаю дим і бачу, що трамвай уже далеко і що до заднього вікна притулилося два обличчя: Аллоччиного брата та його приятеля, які стежать за нами. Тоді я озирнувся й раптом уразився: сніг навколо світився, чистий, білий, невинний, як і ми, запашний сніг — було це на початку зими 1960 року. Незвідь чому я не забуваю того незначного епізоду, незвідь чому повертаюся до нього, особливо тоді, коли відчуваю себе розжованою, збитою, змішаною жуйкою, в яку перетворює нас, траву житейську, ота символічна "корова часу".

2

У десятому класі я заявив батькам, що не хочу вчитися. Батько мій поблід, а мати заохала й закричала тим нестерпно високим голосом, від якого мені завжди аж недобре ставало,— вона кричала про мою невдячність, бо вони зі шкури лізли, щоб дати мені освіту, собі відмовляли, щоб побачити мене людиною, і що я взагалі невдячна свиня, яка зажене їх у могилу.

— Але ж ні ти, ні батько школи не кінчали,— мовив я, і це була правда: батько закінчив до війни сім класів, а мати тільки шість. Тому батько мій працював робітником на взуттєвій фабриці, а мати черговою на водогоні.

— Що ти рівняєш! — крикнула мати.— В нас не було можливості вчитися, а в тебе є.

їхню історію я знав добре: батько таки хотів учитися, але він був із багатодітної родини, а коли та позбулася годівника, дід помер від тифу, то змушений був школу покинути й піти на роботу, щоб прогодувати родину, а мати, бувши в шостому класі, покалічилася, в неї й досі не згиналося кілька пальців на правій руці, і батьки її зі школи забрали, бо жили більш-менш заможно і ціни освіті не складали: ніхто в їхнім роді більше того, що читати й писати, не вмів.

Батько вирішив поговорити зі мною по-чоловічому, бо коли поруч кричить і шаленіє мати, розумної балачки не відбути. Він запросив мене поїхати з ним по рибу — було це восени. Дерева жовто палали, вода стала чорна й непрозора, і скрізь було розлито той чудовий сонячний смуток, яким багаті всі осені.

Ми виїхали на річкове плесо, було це в неділю, батько повільно опустив у воду прив'язану до шнурка каменюку, і ми заякорилися. Розгорнули вудочки й кинули їх у мертву, нерушну осінню воду.

— Що тебе вкусило з тією школою? — спитав спокійно батько.

Зирнув на нього: добре, поморщене, просте обличчя з карими очима, в яких світилася особлива мудрість, напівлиса голова і ті добрі вогники в погляді, які я любив.

— Не хочу вчитися,— вперто сказав я.— Проживу й так.

— А я не кажу, що не проживеш,— батько взявся за вудку, бо клюнуло.— Але мені хотілося б...— він підсік, і маленька плотвичка за хвилю вже тріпалась у човні.

— Можна бути порядною людиною і без освіти,— сказав я.

— Можна,— згодився батько.— У школі в тебе все гаразд?

У школі в мене не було все гаразд. Я загризся з учителькою російської літератури, доводячи, що російська література не найкраща в світі, і що взагалі є багатші та бідніші літератури, а кращих і гірших нема й не буває. І чому я, українець, сказав тоді, мушу вважати, що література мого народу гірша від чужої, хоч вона, може, й бідніша. Бідний і багатий, сказав я, це ще не означає, що поганий і добрий.

— А ти націоналіст,— мовила, пильно вдивляючись у мене, вчителька російської літератури.— Кто тєбє всєліл еті мислі? І почему тєбє русская література стала чужой?

— Кожна розумна людина може до того додуматися,— відрізав я.

— Значить, ти умний, а ми глупиє? — сказала вчителька.— Вон із класса!

Я з класу пішов, пішов у туалет, що стояв у нас у дворі й нервово випалив там аж дві сигарети, а коли продзвенів дзвоник, вийшов на подвір'я. Але на наступний урок я не потрапив, мене викликав директор. Він довго мені розказував, який великий, талановитий і кращий за всіх у світі російський народ, і що ми маємо велике щастя жити в тісній дружбі з цим народом, та й взагалі: немає ніякісінької різниці, росіянин чи українець, бо це все одно.

— Все одно,— сказав я,— але російська література чомусь має вважатися кращою за українську. .

Тоді директор розповів мені про дружбу народів і про розквіт усіх літератур, при чому аж такий, що в світі такого нема. Я вже реплік у його мову не вставляв, а тільки мовчки слухав.

— Не хочу, щоб ця неприємна історія,— сказав насамкінець директор,— виходила за межі школи. Ти вибачишся перед Софією Вольфовною. І я раджу тобі тримати язичка на припоні. Зрозумів?

Подивився на мене якось дивно: холодними, безбарвними очима, ніби в крижану яму посадив.

— Те, що я сказав, правда! — відрізав я.

— Те, що ти сказав, кажуть наші врагі,— мовив директор.— І тебе можуть чекать за такі штучки крупні неприятності. Чи ти хочеш, щоб тебе в десятому класі виключили зі школи? Йди подумай і вибачся перед Со-ф'єю Вольфовной! Інакше вона на тебе заявить, куда слєдує, поняв?

Я "поняв". Директор чим далі зі мною розмовляв, тим частіше вживав суржик, мабуть, для того, щоб довести, що російська та українська мови "усе одно", і тим виказати свою лояльність, а я пішов з його кабінету червоний як рак і вже не мав сили повертатися до класу — незатишно мені було. Мої однокласники сприйняли інцидент натурально, як звичайнісінький вибрик, бо не одному доводилося "заїдатися" з учителями, і ніхто політичного підтексту в те не вкладав. Але, вийшовши в коридор, я чомусь відчув, що всі вони: і школа, і вчителі дишуть до мене крижаним духом, мене почало поглинати жахнюче відчуття небезпеки, при тому якоїсь нелюдської, моторошної. Я розумів, що директор хоче мені добра, і не від нього та небезпека йде, вона вливалася в мене з повітря, через вікна, була розлита, мов вода, підлогою; можливо, вона й була самим повітрям — мені й самому здавалося, що інцидент із учителькою російської літератури був не більше як школярська хохма, оте вічне бажання учня підколоти вчителя, але несподівано я побачив: влажу в густу, смоляну, втягливу ткань, і та твань починає мене всмоктувати, бажаючи заслати у якусь пітьму,— отут я вперше по-справжньому злякався, бо мені увіч здалося: ще мить, і ця школа почне розвалюватися, сколихнута невидимою жахнючою силою, і всі ми загинемо під її уламками. І вперше я відчув, що живу у світі не сам по собі, не просто є в ньому я плюс батьки, я плюс учителі, але що я з народження відданий у якусь невситиму жертву, у довічне рабство силі, яку не побачиш і не помацаєш, і ніхто з того й не подумає здивуватися. Тобто існує десь поруч невидимий, жахнющий спрут з мільйонами отрутних мацаків, з мільйоном пильних, спокійних, вивідчих очей і оченят, які ніколи не сплять; кожна людина при цьому ходить із нашийником і припнута до одного з цих мацаків, які мають дивовижну здатність розтягуватися і звужуватися — ми кудись ходимо чи їдемо, а за нами тягнеться чорна тінь того мацака; отже, наше "я", думки наші, пориви, чуття, прагнення не мають ніякісінької ваги, бо вони не більше, як облуда наша, бо не може бути в людей, проданих у рабство від народження, ніякого "я", думок та помислів не напомпованих у нас через чорний хобот мацака-спрута; школа, зрештою, і є помпою, яка нагнітає в нас оті думки, помисли, бажання, чужі нам і почварні в суті своїй, вони не наші, бо зроджені не в наших головах, а в якихось інших роботних, механічних.

Ось що раптом відкрилося бідній голові моїй, коли я пішов з уроків, коли вибіг із шкільного подвір'я, коли мчав завулком до того місця, де Борис Якович Білик, наш молодцюватий учитель фізкультури й військової підготовки, учив нас стріляти.

1 2 3 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"