Читати книгу - "1Q84, Муракамі Харукі"

Зморшка на ній ззаду ворушилася немов допотопна тварина. Стежачи мимоволі за цим рухом, Аомаме раптом згадала про гостро наточений предмет, захований на дні її сумочки. На долонях у неї виступив піт.

— Ну, то що робити?

— Сам не знаю. Невідомо, як з цієї автостради добратися до наступної розв'язки. Не вийде так, як на звичайній дорозі, — зійти з машини й на найближчій станції сісти в міську електричку.

— А де наступна дорожня розв'язка?

— В Ікедзірі. Але туди ми дістанемося хіба що тільки до вечора.

"До вечора?" Аомаме уявила собі, як до самого вечора сидить, немов в'язень, у цьому таксі. Музика Яначека все ще лунала. Струнні інструменти, під сурдину, ніби притлумлюючи загальне збудження, вийшли на передній план. Недавнє відчуття, мовби її щосили душать і викручують, тепер уже трохи вляглося. Цікаво, що ж це таке було?

Підхопивши таксі десь поблизу Кінута, Аомаме доїхала до Йоґа, а звідти вибралася на столичну швидкісну автостраду номер 3. Спочатку потік автомашин посувався рівно, але вже перед Санґендзяя нараз почався затор, який невдовзі обернувся у майже повну зупинку. Від центру автомобілі рухалися безперешкодно, а от лінія, що вела до центру, як на біду, була геть-чисто запруджена, хоча зазвичай після третьої пополудні залишалася вільною. От чому Аомаме веліла таксистові рушити по ній.

— На швидкісній автостраді почасова плата не збільшується, — поглядаючи в дзеркальце перед собою, сказав водій. — Так що про плату можете не турбуватися. Скажіть, будь ласка, у вас будуть неприємності, якщо запізнитеся на зустріч?

— Звісно, будуть. Та невже не можна нічого придумати, як звідси вибратися?

Таксист зиркнув на обличчя Аомаме в дзеркальці. На ньому були сонцезахисні окуляри матового кольору, і через сонячні відблиски Аомаме не побачила виразу його обличчя.

— Та, знаєте, не скажу, що нема жодного способу, як звідси вибратися. Якщо відважитись і вдатися до екстрених засобів, то можна буде дістатися до Сібуї міською електричкою.

— Яких екстрених засобів?

— Таких, про які відкрито не можна говорити.

Аомаме мовчки, примруживши очі, чекала продовження.

— Он там попереду, здається, є площадка для зупинки автомобілів, — сказав таксист, показуючи рукою вперед. — Там, де стирчить великий рекламний щит фірми "Ессо".

Аомаме напружила зір і ліворуч від дворядної дороги побачила одну з площадок, призначених для аварійної зупинки автомобілів, оскільки на столичній швидкісній автостраді немає узбіччя. На таких площадках є жовті телефонні будки для екстреного зв'язку з адміністрацією дорожньої корпорації. Цього разу площадка була вільною. По той бік зустрічної половини автостради видно було великий щит, що рекламував нафтопродукти фірми "Ессо", — усміхнений тигр тримав у лапі наливний шланг.

— Річ у тому, що там є сходи для спуску на землю . Ними можуть скористатися водії в разі пожежі або великого землетрусу. А звичайно вони служать тільки ремонтникам дороги. Якщо ними спуститися вниз, то поблизу буде станція електрички, що курсує на лінії Токюсен. Сядете в цю електричку й умить опинитеся в Сібуї.

— А я не знала, що на столичній швидкісній автостраді є аварійні сходи, — сказала Аомаме.

— Як правило, люди цього не знають.

— То скажіть, будь ласка, не буде ніякої проблеми, якщо скористатися ними в некритичній ситуації?

Таксист зробив коротку паузу.

— Та як вам сказати... Я не зовсім добре обізнаний з усіма подробицями правил, які дорожня корпорація встановила щодо цього. Та, гадаю, вона подивиться крізь пальці на ваш вчинок, якщо ви не завдасте нікому клопоту. Взагалі тут ніхто не стежить. Дорожня корпорація славиться тим, що в ній усюди багато працівників, але насправді мало хто з них працює як слід.

— А які вони, ті сходи?

— Ну, схожі на запасні сходи на випадок пожежі. Такі, що змонтовані з тилового боку старих будинків. Вони досить безпечні. Досягають висоти третього поверху в будинках. Завжди по них можна зійти на землю. Перед входом — невисокий парканчик. Як є бажання, через нього легко перебратися.

— А ви коли-небудь тими сходами користувалися? Відповіді не було. Таксист у дзеркальці тільки злегка неоднозначно посміхнувся.

— Зрештою, самі вирішуйте, — сказав він, постукуючи пальцями по керму в такт музиці. — Я не маю нічого проти, навіть якщо ви посидите тут вільно, як удома, й послухаєте чудову музику. Хоч би як ми старалися, а вибратися звідси не зможемо, а тому немає ради — доведеться набратися терпіння. Та якщо у вас нагальна справа, то, звісно, можете скористатися таким екстреним засобом.

Аомаме злегка насупилася, зиркнула на годинник, а тоді, підвівши голову, подивилася на навколишні автомобілі. Праворуч побачила припорошений чорний "Pajero" фірми "Міцубісі". Юнак, що сидів поряд з водієм, відчинивши вікно, знуджено потягував сигарету. Був довговолосий, засмаглий, в яскраво-червоній куртці. У багажному відділенні лежало кілька старих дошок для серфінгу. Перед ним стояв сірий "Saab-900". За його щільно зачиненими тонованими вікнами знадвору не було видно, що за людина в ньому сидить. У корпусі автомобіля, старанно відполірованого, здавалось, могло відбитися людське обличчя, якщо до нього підійти. Перед таксі, у якому сиділа Аомаме, був червоний "Suzuki-Alto" з погнутим бампером і номером, який посвідчував, що його власник живе в районі Неріма. Молода мати сиділа за кермом, а мала дитина, знудившись, стояла й крутилася на всі боки. Втомлена мати не спускала очей з дороги. Порухи її губ крізь скло виказували: мовляв, і десять хвилин тому була така сама картина на дорозі, й автомобіль за цей час не просунувся навіть на десять метрів.

Аомаме трохи замислилася. Укладала в голові різні аргументи в пріоритетному порядку. Для остаточного висновку часу не вистачило. Музика Яначека, ніби у згоді з таким відчуттям, наближалася до кінця.

Аомаме добула із сумочки невеличкі сонцезахисні окуляри марки "Ray-Ban", a з гаманця — три купюри по тисячі єн й передала таксистові.

— Я тут зійду. Бо спізнюватись не годиться, — сказала вона.

Водій кивнув і взяв гроші.

— Квитанцію дати?

— Ні. Решта також не потрібна.

— Дякую, — сказав він. — Будьте обережні, бо вітер сильний. Не посковзніться.

— Буду, — відповіла Аомаме.

— І ще одне, — поглядаючи в дзеркальце, вів далі таксист, — будь ласка, запам'ятайте: видимість речей оманлива.

"Видимість речей оманлива", — подумки повторила Аомаме. І злегка насупилася.

— Як це треба розуміти?

Добираючи слова, таксист пояснив:

— Іншими словами, зараз ви, так би мовити, збираєтесь робити щось незвичайне. Серед білого дня звичайна людина, мабуть, не спускатиметься аварійними сходами столичної швидкісної автостради. Тим паче жінка. Правду я кажу?

— Можливо, — сказала Аомаме.

— І коли ви це зробите, то, можливо, буденний краєвид тоді здаватиметься вам іншим, ніж досі. Я також таке пережив. Та нехай видимість не введе вас в оману. Дійсність завжди одна й та сама.

Аомаме задумалася над словами водія. А поки думала, музика Яначека скінчилась, і відразу почулися оплески слухачів. Очевидно, йшла передача, записана десь на концерті. На тлі довгих палких оплесків іноді проривалися вигуки "браво!". Перед очима Аомаме спливла картина того, як диригент, усміхаючись, кілька разів уклоняється публіці, що вітає його стоячи, підводить голову й тисне руку концертмейстеру, обертається до оркестру, піднявши обидві руки, хвалить його учасників, а потім знову, повернувшись обличчям до залу, ще раз низько кланяється. Довго слухаючи оплески, Аомаме врешті-решт перестала їх чути. Їй здавалося, ніби вона слухає завивання нескінченної піщаної бурі на Марсі.

— Дійсність завжди буває одна й та сама, — неквапливо повторив таксист, немов підкреслюючи найголовніше твердження у книжці.

— Авжеж, — сказала Аомаме. Так, це правда. Фізичне тіло, як довів Ейнштейн, може перебувати лише в одному місці в певний час. Дійсність цілком незворушна й самотня.

— Звук був дуже приємний, — сказала Аомаме, показуючи на стереопрогравач.

Таксист кивнув.

— А як звати того композитора?

— Яначек.

— Яначек... — повторив він, ніби запам'ятовуючи важливий пароль. Потім, потягнувши ручку, відчинив автоматичні задні двері. — Будьте обережні! Бажаю вам устигнути на домовлену зустріч.

Схопивши в руки велику шкіряну сумку, Аомаме залишила таксі. Коли виходила, оплески все ще лунали. Вона рушила обережно вздовж краю автостради до площадки для термінової зупинки, що була спереду метрів на десять звідси. Щоразу, коли на зустрічній половині автостради проїжджали великогабаритні вантажівки, під її високими каблуками гойдалося дорожнє покриття. Навіть не просто гойдалося, а ніби котилося хвилею. Аомаме здавалося, немовби вона йде палубою авіаносця, що пливе в розбурханому морі.

Дівчинка в червоному "Suzuki-Alto", сидячи на передньому сидінні, поряд з мамою, висунула голову з вікна й, роззявивши рота, вирячилася на Аомаме. Потім, звертаючись до матері, спитала: "Мамо, що робить ота тьотя?" — й узялася настирливо вимагати: "Чуєш, мамо, і я хочу прогулятися надворі. Мамо, і я хочу прогулятися надворі". Мати лише мовчки хитнула головою. А тоді кинула на Аомаме осудливий погляд. Щоправда, це був єдиний почутий голос, єдина побачена реакція. Інші водії тільки курили сигарети, злегка насупивши брови, й супроводжували очима Аомаме, що сміливо простувала вздовж бокового парапету, як щось яскраве й дивовижне. Наразі вони утримувалися від будь-яких суджень. Адже не скажеш, що це звичайна подія, коли людина йде пішки столичною швидкісною автострадою навіть під час дорожнього затору. Щоб збагнути й сприйняти таку картину як щось реальне, потрібен певний час. Тим паче якщо автострадою проходить молода жінка в міні-спідничці та в туфлях на високих каблуках.

Аомаме прямувала впевненою ходою, випнувши вперед підборіддя, випроставши спину й відчуваючи на собі людські погляди. Сухо вистукували на дорозі каблуки туфель моделі Шарля Журдана, вітер гойдав поли плаща. Був уже початок квітня, але вітер усе ще залишався холодним і, здавалось, поривчастим. Поверх зеленого костюма з тонкої вовни моделі Дзюнко Сімади на ній був бежевий весняний плащ, на плечі висіла чорна шкіряна сумка. Акуратно обстрижене волосся, що сягало плечей, мало добре доглянутий вигляд.