Читати книгу - "Родичі, Моріц Жігмонд"

То, мабуть, вітри, почувши цю звістку, прокле-котіли над рівнинами: "М. Ж."! "М. Ж."! І земля загойдалася, люба моя, і скинула з себе цього старого злодія... Всі викреслили його прізвище з бюлетенів! Кажуть, що навіть губернатор викреслив...

Ліна здригнулася. Якщо для них Макроці завжди був таємним ворогом, котрий їх, дрібноту, й не помічав, навіть гадки про них не мав на вершині своєї влади, то вони тим тостріше відчували: їм треба бути обережними, щоб їхні шляхи не перетинались... Ні в якому разі... Радник Іштван Коп'яш був такий непримітний у міській управі, що Макроці саме тому й погодився

Велика Угорська низовина.

внести його прізвище у виборчий бюлетень. Це прізвище анічогісінько не важило. Макроці записав його тільки для годиться.

Пішта, завдяки невідступному, розумному й постійному контролю з боку Ліни, навчився стежити за собою; після повернення з російського полону, зайнявши в управі незначну посаду, він виконував свої обов'язки і ні в що інше не втручався. В останні роки він очолював відділ освіти та культури. Радник у справах культури... Що це таке? Посада, яка існує тільки тому, що передбачена законом. Коп'яш мусив організовувати побілку шкіл, якщо були на це кошти, або складати плани будівництва хутірських шкіл та ліквідації неписьменності — плани, завдяки яким за десять років у всій окрузі й десяток людей не оволоділо грамотою... А цієї й минулої зими він ще й дістав право розподіляти допомогу по безробіттю...

— Такі пройдисвіти почали хазяйнувати в нашому краї ще за часів турецького панування, коли населення малих сіл втікало від ворога під захист міста. Тут прибульців зараховували до горожан, а їхні землі привласнювали. На підтвердження цього є документи, до яких навіть павук не добереться. їх і тепер торкатися заборонено. Отакі Макроці за триста років геть поневолили цю округу. Після відкриття державного архіву уряд прийняв постанову, за якою архівні матеріали міст мають упорядковувати працівники Державного архіву, бо скрізь, отже й тут, було таке безладдя, що й сам чорт ради не дав би. Однак ті Макроці відчували, що можуть ускочити в неабияку халепу, тож не дозволяли вищим урядовцям переступати порогу залізних дверей архіву. Втрутився навіть сам Кальман Тиса !, який заявив, що ніхто не може зазіхати на права незалежного міста2.

1 Тиса Кальман (1830—1902) — реакційний політичний діяч.

2 У буржуазно-помішицькій Угорщині деякі міста мали автономію й не підлягали комітетській (обласній) адміністрації.

Обставини змусили його піти на цс, бо на карту було і оставлено шанси уряду на наступних депутатських виборах.

Пішта закурив сигарету. На превеликий подив, Ліна не зронила й слова, дарма, що була затятим ворогом куріння. Іншим разом вона неодмінно нагримала б на Пішту. Курити в ліжку — де таке бачено?.. Однак на її чоло вже набігли зморшки...

А Пішта говорив не змовкаючи. Він міркував над питаннями культурно-історичного розвитку; сам себе звеселяючи, казав, що історію такого великого міста належить розкрити якнайширше. Однак подробиці Ліну не цікавили, і вона обірвала лекцію, спитавши:

— Скільки ж тобі коштувала ця вчорашня комедія?

Пішта замовк, немовби дим од сигарети застряг у нього в горлі.

— Скільки коштувала? Справді?.. Біс його знає... Коли вчора ввечері я хотів заплатити за автомобіль...

— Автомобіль?

— Не пішки було ж іти додому...

— Он як? Хіба ти ніколи не приходив додому пішки?

— Ну, це інша річ... Як обер-прокурор — ще ніколи,— він усміхнувся.— Одне слово, приїхавши додому, хотів заплатити, та в кишені жодного філера не було...

— Як! — здивовано вигукнула Ліна.— Адже я дала тобі вчора двадцять пенге!..

— Двадцять пенге! То й що?

— Як це —то й що? Невже ти просадив усі двадцять пенге?

Тут Ліну доведеться вибачити: іноді в її мові проскакують такі "вульгарні" вирази. Звичайно, Пішті хотілося, щоб після вчорашньої події, коли його обрали обер-прокурором, усе змінилося, щоб Ліна забула свої давні звички, свої лайливі слова... Однак навряд чи можна вимагати цього від жінки — одній жінці важче позбутися своїх звичок, ніж цілому місту...

— "Просадив!" — мовив Пішта трохи обурено.—Ну й слівця ж у тебе!.. Та я зів всього-на-всього токань із яловичини.

— Пхе!

— Що значить "пхе"?

— Яловичину їсти... Пхе!..

— Всі їли. Це наша національна страва.

— І що, порція токаню коштує двадцять пенге?

— Та ні! За всю вечерю заплатив два сімдесят.

— Як можна за токань з яловичини здирати два сімдесят. Під той ваш "Золотий фазан" треба вибухівку підкласти...

— Не два сімдесят, а один пенге двадцять філерів... Потім пончики їв — шістдесят філерів, це вже один вісімдесят. І півлітра вина — сімдесят філерів, то вже два п'ятдесят; двадцять філерів чайових; усього два сімдесят...

— То в тебе повинно залишитися ще сімнадцять пенге тридцять філерів...

— Ти допитуєш мене, наче той слідчий... Ще шампанське замовив...

Якийсь час Ліна приголомшено мовчала. Спершу треба було змиритися з думкою, що чоловік її пив шампанське, а потім заспокоїтись — адже це вже минуло... Шампанське! Вона дуже його любить! Але їй так рідко доводилось куштувати його... Раз чи двічі в житті. Ще як була дівчиною... Однак добре, що досі вони не могли купувати шампанського, бо це зовсім вибило б їх із колії... Власне, їй і уявити було важко, що шампанським можна підсолоджувати собі життя... Саме, тільки слово "шампанське" асоціювалося в неї зі словами "Содом і Гомор-ра" і з усім, що за цим крилося. Вона відчула навіть легке запаморочення і спитала кволим голосом:

— А за шампанське скільки заплатив?

Як по правді, сама відповідь уже не дуже її цікавила, бо межі їхнього бюджету були давно порушені.

— Сім пенге, —відповів Пішта, хоча насправді заплатив вісім.

— Сім пенге,— повторила Ліна й заплющила очі. Сім років прожила вона, заощаджуючи кожний філер.

Сама шила, прала, прасувала, латала; годувала й одягала дітей та чоловіка... На себе ніколи не вистачало... Шампанське...

Ліна провела рукою по чолі й згадала, що недавно бачила велику рекламу: шампанське по два шістдесят за пляшку. Вона ще тоді посміхнулася: адже колись вони були компанією в Будапешті, і хтось за пляшку шампанського заплатив дванадцять пенге. За французьке шампанське... Не стримавшись, вона мовила:

— В бакалійному два шістдесят.

— І все одно ти ніколи не купуєш,— зухвало відповів Пішта.

— Сказала б я тобі... А де ще десять пенге? Філери вже й не рахувала.

Пішта мовчав. Потягувався. Він теж ніби йикупався в хмільних чарах шампанського. Вчора воно лилося рікою. Багато хто замовляв. Були там усілякі товстосуми, підприємці, а також будівник свиноферми "Холуб і К°", який один замовляв шампанське дюжинами... Піштина пляшка була всього лише ознакою люб'язності...

— А циган?

— Циган? Ти що, з глузду з'їхав — по десятці кидати циганам?

— Але ж він так чудово грав на скрипці "До красуні залицяюся, залицяюся, залицяюся..."

— Жінки були? — спитала Ліна обурено.

— Які там жінки? — почервонівши, мовив Пішта.

— Тож якій це красуні ти замовляв музику?

— Прошу тебе, облиш...

Пішта сів у ліжку, намірившись вставати. В пам'яті промайнула та мить, коли до зали ввійшов Фері Боронкаї... Він приїхав дуже пізно, мабуть, з якоїсь вечері... Однак все ж таки приїхав. Пішта був уже добряче напідпитку, і йому здалося, що не Боронкаї він бачить, а... Магдалену, його дружину... Магдалену Боронкаї...

Дивна річ! Мовби хтось наврочив. Траплялося, рік-дру-гий Пішта і не згадував про Магдалену. Біда наставала тоді, коли він бачив її або чув, як хтось вимовляє її ім'я. Тоді в уяві вмить зринав її образ. І ставало ясно: боронь боже коли-небудь зустрітися з цією жінкою віч-на-віч...

Це було ще не кохання, скоріш за все побоювання, острах, що Магдалена причарує його. Тоді всьому кінець, і хто зна, що тоді буде!..

Пішта не був бабієм, йому цілком вистачало Ліни. Кращої він і не шукав. Ліна була для нього розумною, доброю жінкою; вона вміла створювати в ньому відчуття повної душевної рівноваги. Однак серце людське — загадка: часом його тягне кудись у вир, і воно наперекір усьому рухається назустріч небезпеці. Пішта давно відчував, що в глибині своєї душі він зберігає небезпечний образ іншої жінки.

На щастя, досі вони перебували в зовсім різних світах і майже не зустрічалися. Правда, Магдалена — двоюрідна сестра Ліни, але їхні родини ніколи не приятелювали. Чоловік Магдалени — багатий, знатного роду; він був ухожий у вище товариство, навіть у дім губернатора. А Пішта — дрібний чиновник, і жили вони з Ліною скромним, буденним життям. Пороги подружжя Боронкаї були для них зависокі...

Можливо, саме ця обставина і збудила в Пішті дивне, складне почуття. Магдалена й Ліна були чимось схожі одна на одну, він знаходив у них щось спільне, якісь фамільні риси. Проте Ліна — жінка проста, звичайна, а Магдалена — екзотична квітка...

На бенкеті він відчув напад якогось чудного шаленства. На щастя, всі. присутні подумали, що це — наслідок сп'яніння й несподіваного успіху на виборах. Але річ була зовсім не в цьому. Боронкаї, який зненацька з'явився в залі,— ось хто сколихнув усе Піштине єство. Пішті здалося, що від Фері повіяло ароматом Магда'ле-ни, і цей аромат умить оповив Пішту—його обличчя, руки, одяг. А сам Фері — високий, стрункий, елегантний,— здався йому людиною з іншого світу. Навіть борідка свідчила про приналежність до іншої породи...

Гаряча хвиля залила Пішту. За весь ранок він не згадав про цю жінку... Чому? Бо він у себе в домі, де життя пливе так буденно й звичайно, де немає місця хвилюючим таємницям...

Поки він одягався, Ліна відійшла до вікна і, притулившись чолом до шибки, дивилася на вулицю.

Згадка про скрипку цигана зовсім сплутала її думки. Ліна міркувала про те, чи можна буде за цих нових обставин довіряти чоловікові, чи залишиться він таким, як був. Отой його несподіваний успіх на виборах злякав Ліну. Чи вдасться їй і надалі задовольняти Пішту? Чи не пробудяться в чоловікові нові бажання, які відвернуть його від дружини, від її вузького, буденного світу?..

Ліна різко повернулася; на очах у неї блищали сльози.

— Батько хоче, щоб ми переїхали до нього, і ти взявся б управляти маєтком.

— Він схибнувся на цій ідеї,— поблажливо мовив Пішта.

— Отам ти дозволяв би собі замовляти циганські пісні...